Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx542 Кб1262
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb21526 Кб1350

 

Іван Білик

Цар і раб

Розділ 1

— Глянь, ефебе! — несподівано писклявим голосом обізвавсь дебелий євнух і перехилився між визубні наріжної вежі.

Савмак, якого назвали ефебом, виглянув у сусідню бійницю. Далеко внизу, між городським ровом та Сухою річкою, під скісними променями вранішнього сонця зміївся битий шлях, що вів із Феодосії на самий край Европи, в Парфеній. Між двома валками купецьких двоколок тяглася вервечка дивних людей. Савмак глянув на євнуха в сусідній бійниці й знову непорозуміло втупивсь у вервечку. Люди були вбрані в жахливе лахміття брудного рудуватого кольору, в довгі гостроверхі ковпаки з червоною стрічкою при версі. Попереду кульгав дрібненький дідок, трясучи гачкуватою палицею. За кожним його кроком палиця озивалась недоладним дзенькотом, обвішана дзвіночками й кільцями. За старим ішло душ із двадцять обідранців, а задній теж ніс ціпок, трохи коротший, з одним кованим, схожим на череп'яний горщик, дзвоном. Дзвін, певно, був тріснутий, бо хрипів низьким вередливим голосом. Люди мали за плечима по добрій торбі з пасмугами, із однієї виглядала чорна дитяча голівка, ще двоє дітей, літ на п'ять та вісім, плентали між дорослих жінок і чоловіків, убраних в однакові стрічкасті ковпаки.

То були вражені проказою жебраки, яких Савмак уже не раз бачив на торжищі пантікапейської аґори, й він лише з огидою плюнув:

— Хай бережуть людину всі на світі кумири від такої бридоти!

Та євнух і далі пильно стежив за валкою прокажених, і Савмак здвигнув плечима:

— То й що?

— Отих бачиш?

— Не дивина.

— He дивина? — перепитав євнух, повернувся до Савмака обличчям, і Савмак аж закліпав. У вицвілих очах того застиг переляк.

— А хто се?

Голова в сусідній бійниці зникла, Савмак теж одійшов на підлогу вежі.

— Боїшся лепри? — спитав він, бо причіплива хвороба була й справді страшна.

Та євнух ухопив його за руку й зі швидкістю, як для його торбистого рихлого тіла гідною подиву, потяг ефеба вузьким хідником кам'яного муру до Надбрамної вежі. Двоє чатників, поставлявши щити й акантіони між визубнями, запально грали в кості й лише невдоволено відсунули ноги, даючи дорогу царському лоґоґрафові та Савмакові.

Побігши добру стадію, євнух-лоґоґраф біля брами спинився, перевів подих і ще раз виглянув у щілину між визубнями. Прокажені вже повертали до брами. Селяни й пантікапейці, що юрмилися коло перекидного містка, розступались перед їхнім дзеленькотом, мов сніг перед вогнем. Лоґоґраф знову потяг Савмака, й вони почали сходити кам'яними приступками з мурів униз. Юнак іще не знав, що так схвилювало вчителя, та настрій старого потроху передававсь і йому. Коли вони зійшли до бруківки, навколо запанувала незвична тиша. Присутність лепрофорів завжди непокоїла здорових. Люди, що поспішали на торжище, повідходили вбік, під мури та брами будинків, дехто з-поміж тих, що вже йшли з аґори, набазарювавшись, квапливо звертали в провулки, лаючи й своїх робів із кошиками на головах, і жебраків із червоно-бурими щоками та жахливими провалинами носів.

Якійсь бага́тій кіріїсі з Мірмекія чи Тірітаки зробилося зле, вона впала на бруківку, двоє робів, покидавши кошики з добром, ледве підважили її собі на пелчі й понесли під колонаду хорому Ахілла Посідонія. Савмак подумав, чому ж цар Перісад дозволяє лепрофорам заходити до города стольного, він уже збирався висловити своє обурення й уголос, та лоґоґраф стиснув йому зап'ясток і шепнув:

— Бачиш отого?

— Котрого?

— Другого з-одзаду!

— Ну?

Сумна вервечка прокажених, розпуджуючи людей дзенькотом і червоними пасмутами на гостроверхих шапках, проминула їх і поволі пішла далі. Дитя в торбі на материній спині кволо пхенькало й кривилося плямистим пухлим личком, а хвора мати-жебрачка лише сіпала плечем, зацитькуючи дитину.

Кроків на п'ять позаду них ішов той лепрофор, що чимось так уразив євнуха-лоґоґрафа. Се був чоловік літ під тридцять п'ять або сорок, гарний і кремезний, і кульгавість його видавалась несправжньою, хоча він і спирався на вильця костура й тяг обмотану ганчір'ям ногу. Савмак на мить зіткнувся з його поглядом, і в серці не знати з чого похололо. Вічі в хворого дивилися пильно й гостро з-під прямих брів, а ніс і борода були заповиті чорною полотниною.

— Хто се?..

За хворим жебраком ішов ще один, останній, вителенькуючи хрипким дзвоном на жердині, й було таке враження, ніби він остерігається підступити до того, що тягне заповиту ногу.

— Хто? — перепитав лоґоґраф, та минула ціла клепсидра часу, перш ніж він одповів Савмакові: — Палак!..

Лоґоґраф майже просичав йому се слово в вухо, дихнувши перестоєм часнику.

— Скіфський цар?!

Савмак удруге подивився на кульгаву постать жебрака, але вервечка лепрофорів уже проминула їх, лишаючи по собі мертву пустку вулиці. Так само тиснучись до мурованих огорож, люди не поспішали вслід за прокаженими, бо лепрофори самі ніколи не ходять, лише вкупі зі злими, причіпливими демонами страшної хвороби. Жебраки ж уже робили те, задля чого прийшли до стольного Пантікапея: простягали до людей мідні кухлі на жердинах, і пантікапейці та селяни кидали їм хто обол, хто — ольбійський дельфінчик, а хто — й цілу драхму. Важке срібне кружало лунко дзенькало, й ощасливлений лепрофор кивав щедрому подайникові. Всі, хто міг витримати жахливий вигляд людей із червоно-бурими або білясто-сірими обличчями та руками, дарував бодай найменший мідячок, відкупаючись од лихих демонів лепри.

— Чого так зириш?

Савмак спробував прийти до тями. Він і сам дивувався, чому ся випадкова зустріч із прокаженими так вразила його, й щоб одігнати наслання, потер собі чоло.

— Родича вздрів? — знов обізвався євнух-лоґоґраф і засміявсь тоненьким рипучим голосом. Той смішок ще болісніше вколов Савмака, та юнак спробував одбутися жартом:

— У мене ще, слава кумирам, не провалився ніс і не відпали вуха!

Але лоґоґраф із несподіваною люттю просичав:

— І в того теж не повідпадали вуха!..

Він мав на оці Паллака, якого нібито впізнав у передостанньому жебракові, й отрок, добре знаючи норов свого вчителя, чекав, коли він сам угамується. Та євнух сього разу й не збирався стримувати себе.