Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Timofiy_borduliak_pershiy_raz.docx)Timofiy_borduliak_pershiy_raz.docx39 Кб564
Скачать этот файл (Timofiy_borduliak_pershiy_raz.fb2)Timofiy_borduliak_pershiy_raz.fb240 Кб333

 

Бордуляк Тимофій

Перший раз

 

Щойно на світ Божий стало займатись, а мати і старший брат спали, коли Параня збудилась зі сну. Она мала перший раз в своїм життю йти в поле жати, і вже страх як з великою нетерпеливістю очікувала она того ранку... Она схопилася з постелі, розглянулась по хаті, і видалось їй напричуд, що она вже не малий дівчук, яким була дотепер, але вже велика, слушна[1][1] дівчина, що десь і того розуму та поваги у неї набралося, чого дотепер цілком по собі не замічала. Она причепурилась наборзі[2][2], вхопила коновки[3][3], побігла до криниці, принесла до хати води і розпалила в печі на обід.

— Чого ти, Параню, чим боржій[4][4] вже зірвалася та берешся не до своєї роботи? Тобі ще спати б! — докоряла мати дочці, збираючися сама варити обід.

— Ет, мамо, тепер не пора спати, коли зачинаються жнива; тепер хіба самі лінюхи сплять, ті, що не хочуть робити,— відказала Параня з великою повагою, крутнулась на одній ніжці і побігла до комори, де на кілочку висів єї новий серп.

Мати лиш усміхнулась та похитала головою... Она тішилась в душі своєю донечкою-робітницею, своєю потіхою на старі літа, хоч і не давала по собі пізнати тої утіхи.

Парані минав заледве чотирнадцятий рік життя, вона була хорошою білявочкою, чорноокою, чорнобровою, єї тіло стало щойно розвиватися, мов той пупляшок[5][5] рожі. Не одному могло б видатись, що се навіть гріх заставляти до тяжкої роботи таку ще не розвинену цвітку. Однак в селянськім стані на се не зважають...

Мати Парані була убогою вдовою, мала всього хатку з огородцем і оден загінчик[6][6] поля. Із сього годі прожити, для того треба йти на панський лан жати за сніп, а своє нехай за той час[7][7] чекає; а як своє жито буде вже само проситися під серп, і клонитися, і опадати, тогді хоч би вночі при місяцеві можна своє вижати.

Дотепер ходила вдова на жнива з сином, та ось сего року «підросла» вже Параня,— то нехай і она йде, втрійку все-таки більше зароблять... Параня й без того рвалась до роботи, а коли мати нагадала про жниво і принесла для неї з міста новий серп, то Параня аж скакала з великої радості і плескала в долоні.

Та сего ранку она вже тішилась найбільше, бо ж сей ранок видався для неї якимсь великим празником, а день, в котрім она мала йти в поле жати і перший раз в житю побіч матері омитись потом тяжкої праці, мав бути переломом в єї житю... Відтепер набік ляльки і дитинячі забавки, а замість них серп до рук і праця, невсипуща праця так довго, як довго віку на сім світі. Та чи єсть тут чого так дуже тішитися? Бідна дитина!..

Параня побігла до комори, здійняла з кілочка серп, принесла до хати і, оглянувши єго зі всіх боків уже Бог знає котрий раз, положила на столі; потім подивилася до маленького зеркальця на стіні, поправила собі на голові неслухняний космик волося, що все вилазив з-за уха, і, співаючи впівголосу якусь пісеньку, побігла до стодільчини будити старшого брата, що спав блаженним сном на сіні, мовби єму і в думці не було йти нині жати.

— Ану, Іване! Лінтяю, вставай! — закликала Параня срібним голосочком, а коли Іван і вусом не моргнув на єї поклик, тогді Параня давай єго термосити, давай за ноги тягнути.

Вкінці[8][8] Іван збудився, протер очі.

— Що таке? Горить, чи  що? — спитав він, здивований.

— Не горить, а час вже вставати. В хаті вже обід доварюєсь! — закликала Параня.— Ану, виходи зі стодоли на світ Божий, умийся зимною[9][9] водою та Богу молися, бо вже люде збираються, та й нам пора йти жати!

— Ов! Яка мені жниця, як з клоччя батіг! — проворкотів Іван і хотів знову положитися на запашне сіно, але Параня не дала, вхопила єго за руку і силоміць тягнула надвір. Якраз зійшло сонце і золотим промінем ударило просто в створені двері стодільчини. Іван зірвався на рівні ноги, і обоє молоді люде розсміялися голосним реготом.

Незадовго й обід[10][10] був на столі, обід скромненький і пісненький, як звичайно в бідних людей і то ще напереднівку[11][11],— такий обід, що коло него не потрібно довго гаяти часу. Відтак всі троє забрали серпи, не забули також на полуденок[12][12], що складався з прісної палянички і кількох огірочків, заперли хату і пішли улицею вздовж села.

До них прилучалось все більше женців, бо попереднього дня панський тивун[13][13] оголосив початок жнива на панськім лані, а вкінці назбиралась спора[14][14] громадка. Попереду йшли дівчата, за дівчатами хлопці, а позаду старші жінки і молодиці суміш з чоловіками і старшими дядьками. Всі були убого повбирані, а дехто навіть дрантиве, як звичайно найбіднійші люде в селі і безземельні халупники, що йшли на панський лан жати за копу, щоб заробити собі дещо на прожиток. Липневе сонце щойно зійшло з-за обрію і оживило своїм благодатним світлом цілу вселенну, донедавна погружену в глибокім сні. На стодолах клекотали бузьки, по плотах скакали горобчики і весело цвірінькали, а пестрі[15][15] метелики перелітали з цвітки на цвітку та упивалися пахучою росою. Земля усміхалася, синє небо усміхалося, і женчики були веселі: дівчата щебетали, мов ті пташечки, хлопці весело гомоніли, а старші позаду розмовляли повагом.

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>