АКЕРМАНСЬКІ СТЕПИ

Наплив я на розліг сухого океану, 
Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок, 
Пливе між пойних лук по килиму квіток; 
Минаю острови зелені я бур’яну, 

Смеркає вже; нігде ні шляху, ні кургану; 
Шукаю шляхових на небі я зірок, 
Гень, блись! Чи хмара то? То зіроньки світок? 
Ні, то синіє Дністр — то світло Акерману. 

Пождім… Як тихо все! Я чую журавлів; 
А їх ключа б не вздрів бачніший з соколів. 
Я чую, як в траві метелик колихнеться, 
Як гадина слизька до зілля доторкнеться. 

В тиші сій слухаю так пильно, занімів, 
Що з родини б чув гук. Ніхто не одкликнеться!.