КОЗАК

Не стаями ворон літає в полях, 
Не хліб сарана витинає, 
Не дикий татарин, не зрадливий лях, 
Не ворог москаль набігає; 
То турок, то нехрист з-за моря летить 
І коней в Дунаї купає: 
Йде в город — в чумі мов весь город лежить, 
Селом — і село западає. 
Він хоче весь світ під коліно зломить, 
Побить, потопить у Дунаї… 
Нехай лиш виводить на поле шайки, 
Поміряємсь силами в полі! 
Уже ж не без Бога христьянські полки 
І вільний козак не без долі. 

Широкую гриву на вітер пускай, 
Неси мене, коню, за бистрий Дунай! 

Неси мене, коню, — заграй під сідлом, 
За мною ніхто не жаліє. 
Ніхто не заплаче, ніхто з козаком 
Туги по степу не розсіє. 
Чужий мені край свій, чужий мені світ, 
За мною сім’я не заниє — 
Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт, 
Голодний, як рідний, завиє! 

За море, за море — вітри спережай, 
Неси мене, коню, за синій Дунай! 

Не треба на полі вожатого нам; 
Вожатий нам — звізди; за мною 
Товариші — хмари; а буйним вітрам 
Дорогу дамо за собою. 
За синій Дунай — по степах розгуляй; 
Нам поле трави не закриє… 
Постіль мені буде — широкі поля; 
А чорная хмара покриє… 
Умиюсь дощами; утрусь — чапраком; 
А вичеше — терен колючий, 
А висушить — сонце; в спеку під дубком 
Напоїть рівчак говорючий… 
Не ніживсь я зроду у ненькі колін, 
В постелі впівдня не валявся, 
Мене не лякали ні буря, ні грім, 
З баталії в ліс не ховався. 
В татарина коней в полях віднімав, 
Як пух — розвівалися ляхи; 
Я забраним сідлом коня убирав 
В їх сідла, в їх китиці, бляхи… 

Під турка, мій коню, — і время не гай — 
Неси, де глибокий розлився Дунай! 

Не гай мене, коню, бо турок не жде, 
Бо турок все палить, плюндрує; 
Там слід вигоряє, де з ордами йде, — 
Він дума, що світ завоює. 
Розсію, розвію я сам ворогів, 
В Дунайській їх витоплю хвилі, 
А сам відпочину посеред степів, 
З конем на високій могилі… 
А може поляжу й сам серед степів 
З тобою, ти, вірний мій коню? 
Широким я тілом згодую орлів, 
А кровію моря доповню; 
Курчавим я чубом поля застелю, 
Дам збрую я краю чужому; 
А білії кості в свій край відішлю — 
Дунай їх занесе додому. 

Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край! 
Неси мене, коню, за бистрий Дунай! 

1831.