ПОДРАЖАНІЄ ГОРАЦІЮ

Щасливий в світі той, хто так уміє жить, 
Як наші прадіди живали: 
Волами рідними дідівський степ кроїть, 
Довги затилка не згинали. 
Не кличе барабан впівніч на розбиття, 
На море човна не спускає, 
Не тягне брата в суд; чуприною сміття 
З порогів панських не змітає. 
А хто на хуторі розсаджує садок, 
Дорідні вишеньки кохає, 
І ножиком кривим до яблуньок, грушок, 
Спиливши, різочки щепляє; 
Розлігшись на траві в сопілочку сурмить 
І за волами наглядає; 
Або із щільників в лип’янку мед сочить, 
З овечок вовницю зстригає; 
Або, як блідную покаже осінь твар 
І спіла овощ пожовтіє, 
Він трусить яблука і сушить на узвар, 
Та на зиму озиме сіє; 
Або, розлігшись, спить під дубом на траві; 
Під боком річечка лепече, 
В леваді пісеньок співають косарі, 
І соловеєчко щебече; 
Або, як на Різдво притрусить землю сніг, 
Річки морозець постинає, 
Зібравши парубків, за пояс взявши ріг, 
З собаками вовків ганяє; 
Або, розкинувши зрадливі тенета, 
Кругом проліска обставляє, 
А там з усіх країв кричать: га-ту! га-та! 
І заєць в сітку застряває… 
І на ніч для зайців він сітку заставля 
(І все сусідові без шкоди…) 
А блисне зірочка — він з добиччю чвала 
До жінки, діток, до господи. 
Він тільки що на двір, а жінка на поріг — 
Його із радощу вітає, 
Вечеря на столі — а дітвора, як рій 
На матку — батька обсідає. 
Як смачно на печі, забравшись на черінь, 
Після охоти відпочине! 
Як завтра весело покине свій курінь 
І знову до роботи кине!. 

1828.