Андрій Чайковський - Олюнька (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2)Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2612 Кб4025
Скачать этот файл (Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx)Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx262 Кб2145
Дністер робив людям несподіванки. Не раз було назбирає води повні береги, здається, ось-ось вода розіллється, а тут ні з цього ні з того вода кудись дінеться, та хіба намул на прибережних вербах показує, як високо вода сягала. Іншого, знов, разу, часом у погідний день, нахлине Дністром стільки води, що аж берег заливає.

Але тепер не було чого жартувати, і всі чекали розливу. На Дністрі показу­валися зловісні знаки. Вода була каламутна, аж жовта, несла домашні речі.

Падав зимний дощ і надворі було холодно, хоч кожух одягай. Люди стояли купкою на березі й міркували, чи зараз наступить катастрофа. Дехто втикав над водою кілок у землю, щоб побачити, як швидко вода підступає. За хвилю вода накривала кілок.

— Коли так далі вода буде прибувати, то перед ранком будемо мати непро­шеного гостя! — каже старий Степан Яців, який придивлявся до тих спроб.

— А мені здається,— каже хтось інший,— що буде ще звечора або вночі...

— Зле вам здається, бо я заложуся зі всіма, що не скоріше, як перед ран­ком...

Той хтось не хотів ні заперечувати далі, ні йти в заклад зі Степаном: всі ці­нили Степанів розум і досвід.

— Коби хоч бог дав за дня, що вже має бути, а то вночі серед пітьми прийшлось би загинути з дітьми, з худобою...

— Пане префекцє,— каже Степан до префекта, який щойно над'їхав на коні,— рано буде повінь, тільки світ. Накажіть людям, щоб держалися обе­режно.

— Не знати, звідки воно стільки води береться? — питає один.— Та то й до­щу такого не було...

— А ви гадаєте, що то дощ лише з одної околиці? Наш Дністер випливає геть з гір, далеко, та й до нього вливається багато потоків з різних сторін. Усе те таке мізерне, що як посуха — води зовсім нема, а як злива, то господи! За­бирає все, що по дорозі попадається. Не раз я бачив, як несло цілі хати...

— А о! А о! Гей, дивіться, хата пливе! — крикнув хтось з громади.

Всі поглянули в той бік.

Серединою ріки надпливала ціла хата з солом'яною стріхою. Хата була де-рев'яна, з соснового дерева, збудована в угли. Вона пливла рівно, як корабель, занурившись у воду до половини вікон. Лиш коли надпливло грубе дерево і вдарило в стіну, хата похитнулась, схилилася одним боком вниз і попливла так кілька хвилин, а відтак знов вирівнювалась і пливла далі. На хаті сиділа кішка і страшенно м'явкала.

— От коби так чимсь її зачепити,— заговорила шляхта,— ану давайте мо­туза, а борзо!

Поки хата припливла ближче, люди зв'язали кілька мотузів докупи, прив'яза­ли до одного кінця камінь, а один найсильніший шляхтич розмахнув камінь щосили й кинув у напрямі, куди пливла хата. Камінь попав на стріху, проді­рявив її й зачепив за лату. Люди вчепилися за мотуз і стали тягнути щосили. Хата подалася набік, захиталася і стала наближатися до берега. Всі закрича­ли з радості і стали заохочувати себе до поспіху. Зчинився гамір. Ось-ось хату врятують. Та ба! Під самим берегом надпливло якесь тяжке оправлене дерево, вдарило хату в бічну стіну з такою силою, що мотуз урвався. Хата закрутилася на місці й попливла далі. Люди, що тягнули за мотуз, так було напружились, що, коли тягар відразу відірвався, всі попадали на землю. Не було вже часу закину­ти мотуз удруге: пливуча хвиля понесла хату далі з кішкою наверху.

Та в тій хвилі щось інше звернуло увагу шляхти. Серединою ріки пливла ко­лиска, а в ній сиділа дитина. Вона держала в руці ложку і час від часу клала її в ротик. Дитина була обставлена подушками. Вона, либонь, не розуміла, що з нею діється.

Коли шляхта побачила дитину в такій небезпеці, закричала з розпуки в один голос. «Як дитину врятувати? — питав кожний сам себе, а не мав на це відпо­віді. Закидати мотуз з каменем було і небезпечно й непевно, бо ледве чи в таку малу точку попадеш. А коли й попадеш, то уб'єш дитину певно. А тут іще з хви­лею надпливе щось масивне, ударить в колиску і переверне її. Але пливучі пні й дерева якось обминали дитину. Шляхта почала кричати:

— Рятуйте, хто в бога вірує!

Та ніхто не знав, як рятувати.

Закуттяни були тямущі люди, і між ними були славні рибаки. Вони заселяли одну окрему вулицю недалеко від Дністра й займалися головним чином ловлею риби, котрої в Дністрі було чимало, а закону про рибну ловлю тоді ще не було. Ловили рибу саком, крошнею, волоком, остею при світлі запаленої соломи, але були й такі, що ловили найбільшу рибу руками. До таких удальців належав Базьо Якубів.

Базьо був чоловік середнього, можна б сказати низького, зросту, грубий, як бочілка, з косматим, як мітла, вусом і з великою головою, на котрій завжди стир­чало низько обстрижене волосся. Плечі і груди були в нього широкі, як двері, руки незвичайно довгі, а ноги короткі, посередині трохи вигнуті. Груди, руки й ноги в нього поросли косматим волоссям. Усім своїм виглядом нагадував він горилу — так як її малюють у книжках. Легені в нього були, як ковальський міх, і напрочуд, на диво, Базьо, набравши в себе повітря, міг надзвичайно довго бу­ти під водою. Так він пускався в найнебезпечніші вири і кручі попід береги, порослі верболозами, мацав обережно руками й, углядівши рибу, що спочивала в гарячий літній день у норі, просував зручно руку аж до голови риби, хапав її сильно за карк і виносив на берег. Такої штуки не міг ніхто з рибалок втяти, а Базьо уперто мовчав про свій спосіб і нікому не хотів його відкрити.

Базьо, незважаючи на непринадну зовнішність, був чоловік добрий і смішний, якого треба пошукати. Він був іще й музикантом і грав на басі в шляхетській ка­пелі. Крім того, знав таку силу різних пісеньок, що всі аж падали, як він своїм баранячим голосом приспівував при музиці. Тому жодне шляхетське весілля не обійшлось без Базя, і кожний молодий, замовляючи на весілля музику, старався конче, щоб грав Базьо, а не який інший басист.

Той-то Базьо був межи шляхтою на березі грізного Дністра.

 Ще люди не отямилися від остраху, а Базьо скинув із себе полотнянку й со­рочку і скочив з берега в воду. Вода лише запінилася на тім місці. Дехто не знав, котрий то такий відважний.

— А це хто? — спитало кілька голосів.

— А Базьо!

Базьо якийсь час не показувався з-під води. Шляхта гадала, що його вже не побачать, бо саме тим місцем надпливало кілька кругляків. Але Базьо, здаєть­ся, бачив добре ті перешкоди і обминув їх, занурившись у воду.

Тепер з'явилася з-під води його їжакувата голова й стріхаті вуса, що і в воді стирчали догори та не хотіли пригладитися. Базьо був схожий на морського тюленя. Сапав тяжко, аж вода відскакувала від рота й носа, і плив так званим «щупаком» — витягав одну руку проти себе, відтак другу, і за кожною такою зміною руки просувався наперед мало що не на сажень. При тім розглядався обережно на боки і, як лише надпливала яка перешкода, він зараз опускався під воду. Дністер садив хвилями і деколи заливав Базя з головою.

Базьо доплив до колиски! Усіх, що приглядалися до тієї страшної боротьби, охопила радість. Шляхта ревнула з берега: «Віват, Базьо!» Стали плескати з ра­дощів у долоні, а деякі познімали шапки і хрестилися щиро. Базьо лівою рукою вхопив колиску за передній бігун і став прямувати до берега.

Всі зміркували, що Базьо, незважаючи на свою майстерність і силу, не зможе переплисти впоперек ріку навпростець, лише мусить плисти навскоси. Молодші шляхтичі схопили мотуз і побігли щосили вниз берегом до того місця, де, мір­кували, припливе Базьо. Базьо напружив усі свої сили, пливучи одною рукою й ногами. Другою рукою держав обережно і міцно колиску, щоби при зміні свого дотеперішнього напряму не перевернути її. Дитина, як побачила коло себе вусату голову, стала плакати.

Надплив великий кругляк. Усі аж крикнули з остраху — ось тут буде амінь! Але Базьо в одній хвилі зупинився, звернув набік і з цілою силою відтрутив пли­вуче дерево. Воно трохи змінило напрям і попливло далі. Базьо наближався щораз ближче до берега. Люди змотали мотуз у кільце й кинули на воду. Мотуз розмотався у повітрі і став падати. В тій хвилі вже один його кінець був у руці Базя. Базьо заревів: «Тягни!» Яких десять пар рук почали тягнути за мотуз до берега. Тепер плив Базьо стрілою. Громада, що приглядалася до того з бе­рега, аж крикнула з радості.

Але й тут ще треба було пережити таку одну перешкоду, що, якби не розсудли­вість і вправність Базя, вся робота була б ні на що. Надпливла, вже недалеко берега, знов колода. Люди тягнули мотуз щосили, але колода пливла на саму ко­лиску. Ще, може, одна мить — і колода вдарить у неї та розіб'є на шматки. Базьо миттю вхопив мотуз у зуби. Правою рукою взяв дитину з колиски — за мить перед тим як колода з цілою силою вдарила в колиску. Колиска пішла під воду, але дитина осталася в руках Базя. Він держав її за рученя під самою пах­вою і посадив на свій грубий карк, щоб дитина якомога найвище була над водою. Мотуз держав у своїх сильних зубах, а лівою рукою боровся з хвилями.

За малу хвильку Базьо був на березі. Сюди збіглася ціла громада. Всі тішили­ся і кричали за шляхетським звичаєм «віват!». Базьо від утоми не міг промовити слова. До то ж трясся від холоду, як від пропасниці. Шляхта прибігла з по­міччю. Взяли від Базя мокру дитину й завинули цупко в кожух, що його якийсь шляхтич скинув з себе. Другий кожух закинули на Базя, а хтось витягнув з ки­шені пляшку горілки, що взяв з собою на всякий випадок, і подав Базеві. Базьо приклав пляшку до рота і став ковтати з усієї сили. У пляшці мало що лишилося.

— Ну що ж, панє Базилі,— промовив до Базя префект,— я вас подам до бе-цирку. За таку штуку дістанете або двадцять п'ять ринських, або орден... Всі бачили, чого ви доконали!

— Певно, що йому те належиться! — крикнули голоси.— Подайте, пане префекцє!

— Мені гроші не потрібні,— каже Базьо,— я хочу мати орден!

— Віват, Базилі! — заревла шляхта.— Видно, що шляхтич, то й більше йо­му залежить на гонорі, як на грошах!

— А треба і з дитиною щось зробити,— каже префект.

— Я візьму її! — зголосилася одна шляхтянка, що саме тримала дитину на руках і зацитькувала її.

— Ого! Яка цікава! — відзивається Базьо.— Було за нею скакати в воду й ря­тувати... Я сам беру дитину!

— Таж ви не маєте жінки! — замітив хтось.     

— Ну то що? Власне для того, що не маю жінки і не буду її мати, то хочу мати свою дитину, а кожний мені визнає, що я їй більше як рідний батько. Коли я лише скакав за нею у воду, то гадав собі, що як мені бог допоможе вирятувати, то й вигодую її і баста!   - так він звичайно закінчував свої резони.

Базьо забрав дитину з рук шляхтянки і став гойдати на руках та наближати до неї свої страшні мітлисті вуса.

— Пан Базилі має рацію,—  розсудив префект. — Дитина належить йому, по­ки її родичі не знайшлися. Коли він відважився її з такої біди вирятувати, то й не дасть їй з голоду загинути...

— Тепер, панове шляхта, ходіть звідси,— каже Базьо,— або хоч я піду. Якби ще надпливла яка дитина, а мене скортіло скочити за нею, то бігме було би мені капут, а я тепер маю для кого жити. А-а-а! — почав приспівувати Базьо своїм баранячим голосом і, не оглядаючись ні на кого, пішов межею поміж ко­ноплі до села.

Довго ще було видно з-поміж високих конопель щетинисту голову Базеву й чутно було його приспівування: «А-а-а-а-а-!» Тим часом вода підступала щораз вище.

— Ого, панове! — каже один шляхтич.— Забираймося додому, бо й нас вода забере, а Базя вже нема, щоб нас вирятував...

Стали вертатися до села. Лише кілька, що мали коней, залишились ще на березі і втикали колики над водою та приглядалися, як вона прибувала.

Префект, як лише вернувся до села, став давати розпорядження на випадок, якщо вода заллє село. Ходив з поліцаєм селом і наказував, щоб ніхто не лягав спати, щоб усе, що має, переносив на другу половину села, до сусідів, що меш­кали на горбку. Поставив кінну варту за селом і в селі, щоб на випадок небезпе­ки стріляли з рушниць, котрих було в Закутті кілька, і тим давали знак до втечі.

В селі зчинилася метушня і крик, як серед пожару або перед набігом татар.

Ціле Закуття заворушилося. Що мали, таскали до сусідів на горбок. Перегукування чоловіків, крик жінок і плач малих дітей серед безнастанного дрібного зимного дощу та при шумі вітру, що завзято колихав вербами, мішалися в такий пекельний гамір, як той судний день.

Але були й такі байдужі, що їм не конче хотілося виходити з сухої хати під ніч на сльоту. Вони потішалися надією, що, може, ще вода не розіллється.

Надійшла ніч, а гамір довго не втихав. Вартові, розставлені на різних кінцях села, вигукували щохвилі. Кожний вартовий з гвинтівкою або пістолем сидів на коні під густою гіллястою вербою, прикривши веретою себе і коня. Змоклі коні тряслися від холоду, позвішувавши сумно голови до землі. Вони немов відчували, про що тут йдеться, бо стояли спокійно, відносячи час від часу то одну, то другу ногу для відпочинку. Вже було геть по півночі, поки в селі втихло. Лише перегукування вартових не стихало.

Над ранком, коли лише стало сіріти небо на сході сонця, почувся вистріл над рікою. Йому відповів другий, третій ближче до села. З-над ріки почувся тупіт коней. Це вартові гналися з-над ріки до села стрімголов на конях. Вода вихо­дила з берегів.

Пошук на сайті: