Андрій Чайковський - Чорні рядки

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1057
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1196

 

Чайковський Андрій

Чорні рядки

Мої спо­мини за час від 1 лис­то­пада 1918 р. до 13 трав­ня 1919


 

Отсі і ряд­ки наз­вав я чор­ни­ми. За­чав я їх пи­сати за­раз по роз­валі на­шої мо­лодень­кої дер­жа­ви, ко­ли я встиг утек­ти до Ко­ломиї і опи­нив­ся під ру­мунсь­ким пос­то­лом. Ли­царсь­ке ру­мунсь­ке вій­сько тоді справді хо­дило в пос­то­лах, а стар­ши­ни ма­люва­ли собі лич­ка і стис­ка­ли талію шнурівка­ми.

Я за­чав пи­сати у стані най­страшнішої деп­ресії. Я був близь­кий бо­жевілля і лиш якесь чу­до, що я не на­ложив на се­бе рук з од­чаю, що­би покінчи­ти свої страшні ду­шевні му­ки.

Я так щи­ро вірив в успіх на­шої свя­тої спра­ви, я ніко­ли стіль­ки не пра­цював, як у тім періоді на­ших виз­воль­них зма­гань. А цю мою пра­цю зро­зуміє лиш той, хто пра­цював се­ред та­ких са­мих об­ста­вин, як я: під гу­ком гар­мат і та­рах­котінням ско-рострілів, ко­ли то від ча­су до ча­су по­кажеть­ся, за­фур­ко­тить у повітрі птич­ка

і від ча­су до ча­су зне­се залізне яєчко з ек­ра­зито­вим жов­тком.

Ми­мо то­го я пра­цював у тій твердій не­похитній вірі, що на­ша свя­та спра­ва не мо­же про­пас­ти та що ми по сот­ках літ не­волі за­живе­мо у своїй батьківщині своїм воль­ним жит­тям.

Та на­раз усе порс­кну­ло, мов миль­ний пу­зир на воді. Нас пе­ре шах­ру­вали, про­дали, зро­били з нас по­дару­нок тим, що біль­ше обіця­ли да­ти.

По такім роз­ча­руванні мож­на бу­ло збо­жеволіти.

Те­пер відгре­бую у моїх ску­пих за­пис­ках та в моїй пам'яті усе ми­нуле. Пи­шу ті ряд­ки на­че кров'ю мой­ого сер­ця, роз­ди­раю ра­ну, кот­ра буцімто вже за­гоїла­ся, вик­ли­каю давні болі, котрі зно­ву тре­ба пе­реболіти.

В цих моїх спо­минах не мо­жу на­пев­но опе­рува­ти наз­вись­ка­ми і пев­ни­ми ка­лен­дарни­ми да­тами, бо я не мав ча­су вес­ти хроніки день по дневі. То­му і не прогніва­юся, ко­ли ме­не хто тя­мучий спра­вить. Та вже не ба­гато та­ких ос­та­лося між жи­вими, котрі враз зі мною тоді пра­цюва­ли, ба­гато з них уже під му­равою.

Мені на­суваєть­ся ще од­но пи­тан­ня: чи такі спо­мини ко­му потрібні і чи бу­де з них який по­житок для гря­дущо­го по­коління? Мені здаєть­ся, що це тре­ба кон­че зро­бити і са­ме в інте­ресі гря­дущо­го по­коління. На мою дум­ку, ніякий ук­раїнець не по­винен за­бира­ти з со­бою у мо­гилу то­го, що знає, що він пе­режив, а що мо­же ма­ти за­галь­ний інте­рес, хоч би із ма­лої за­кути­ни на­шої землі. Такі спо­мини, вкупі з дру­гими та­кими спо­мина­ми, скла­дати­муть хроніку-літо­пис ми­нуло­го, і це бу­де важ­ли­вим дже­релом для бу­дучо­го

істо­рика.

Але при то­му од­на ви­мога; об'єктивність і совісність у пред­став­ленні спра­ви.

Пи­шучий не сміє нічо­го за­мов­чу­вати, навіть своїх осо­бис­тих по­хибок і прогріхів, ко­ли во­ни за ним є. Лиш та­ка хроніка мо­же зас­лу­гову­вати на віру.

Такі дже­рела для бу­дучо­го істо­рика ду­же потрібні. Во­ни мо­жуть бу­ти вірною світли­ною то­го всь­ого, що тоді діялось, доб­ро­го чи зло­го. З то­го гря­дуще по­коління чер­па­тиме на­уку, що тре­ба насліду­вати, а що оми­нати.

Дня 31 жов­тня 1918 пізнім ве­чором, ко­ли я вже пок­лався спа­ти, з'яви­лось у ме­не двоє мо­лодих лю­дей і ска­зали моїй слу­жанці, що му­сять ко­неч­но зі мною у важній справі за­раз го­вори­ти. Я одяг­ся на­борзі і вий­шов до гос­тей. То бу­ла пан­на Оле­на

Сте­панівна,' яку я пізнав раніше при Січо­вих Стріль­цях,2 що кіль­ка днів по­бува­ли в Сам­борі, і який­сь мо­лодий доб­родій (наз­вись­ка не пам'ятаю). За­яви­ли мені, що приїжджа­ють із до­ручен­ням ук­раїнсь­кої вла­ди зі Ль­во­ва з на­казом, що дня 1 лис­то­пада ук­раїнсь­ке гро­мадянс­тво має пе­реб­ра­ти в Сам­борі і повіті усю цивіль­ну

і вій­сько­ву вла­ду. В нас у Сам­борі бу­ла ор­ганізація на­родовсь­кої партії,3 кот­рої го­ловою був др. Да­нило Ста­хура,4 та я був зви­чай­ним ря­довим і не мав ніяко­го уря­ду в тій ор­ганізації. Ор­ганізація час­то схо­дила­ся до «Бесіди»,5 і ба­лака­лося про мож­ливість пе­рево­роту, а про под­ро­биці ніхто не го­ворив, як це в да­ний мент тре­ба би пе­ревес­ти. Я ска­зав це де­лега­там, і во­ни пішли до Ста­хури, кот­ро­го тоді, як я опісля довідав­ся, не бу­ло ще зі Ль­во­ва, де відбу­вали­ся партійні на­ради стислішо­го коміте­ту.

Цей на­каз ме­не так рап­том зас­ко­чив, що я зовсім втра­тив орієнтацію, що мені те­пер ро­бити. Чи вже справді ви­била для нас два­над­ця­та го­дина? Я не спав уже до са­мого ран­ку і дри­жав усім тілом. Чи во­но дасть­ся, чи місце­ва ор­ганізація по­роби­ла вже які підго­товчі кро­ки?

Тодішній стан у Сам­борі був та­кий: на ра­туші ма­яла вже від кіль­кох днів біло-чер­во­на хо­руг­ва. По­ляки ор­ганізу­вали­ся. У місті бу­ла якась час­ти­на австрій­ських во­яків під ко­ман­дою по­руч­ни­ка ук­раїнця (наз­вись­ко я за­був - ли­бонь Тре­тяк). Що ця час­ти­на в Сам­борі тоді ро­била і як во­на на­зива­лася, я то­го не знав. То­го по­руч­ни­ка ба­чив я один раз у нас на «Бесіді» під час на­шої на­ради. Там я й­ого пізнав. Го­ворив, що має під своїм при­казом 200 крісів, зовсім пев­них, і ста­вить до на­шої дис­по­зиції в разі пот­ре­би. Я, див­ля­чись на то­го доб­родія, не мав до нь­ого най­мен­шо­го довір'я.

Ви­яв­ляв со­бою «лєцто-го офер­му» як своєю пос­та­вою, так і спо­собом го­ворен­ня, зовсім невій­сько­вим. Хтось з при­яв­них спи­тав й­ого, якої на­род­ності ті й­ого кріси, чи він з ни­ми вже го­ворив, про що хо­дить? Ска­зав, що в цій час­тині є ріжні нації, але найбіль­ше ук­раїнців та що всі підуть за ним.

Я й­ому не ду­же вірив і не пок­ла­дав ве­ликої надії на й­ого 200 крісів. До та­кої

імпре­зи тре­ба бу­ло вій­ська пев­но­го, а з та­кою зби­рани­ною пев­но нічо­го не зро­бить­ся, тим біль­ше, що по­ляки ма­ли свою ор­ганізацію, ма­ли амуніцію і зброю.

Во­ни її роз­до­були тим спо­собом, що відби­рали кріси і амуніцію по двірцях на лінії Пе­ремишль-Самбір, від вер­та­ючих з ярос­лавсь­кої кад­ри во­яків 77 пол­ку. Ро­били це навіть за­люб­ки жінки пе­редміщан­ки, а ті ба­рани да­вали се­бе розз­бро­юва­ти без опо­ру, раді, що їм зніма­ють тя­гар із пле­чей і мо­жуть іти вигідно до­дому.

До речі, му­шу тут зга­дати, яким чи­ном кад­ра самбірсь­ко­го пол­ку опи­нила­ся в

Ярос­лаві, а в Сам­борі сиділа кад­ра ряшівсь­ко­го поль­сько­го пол­ку. Який інте­рес ма­ла у то­му муд­ра Австрія, годі відга­дати. Ко­ли в 1917 р. підпи­сано

Бе­рес­тей­ський мир і це свя­точ­не про­голо­шено в Сам­борі, а за­лога (кад­ра ряшівсь­ко­го пол­ку) ро­била в місті па­раду і кри­чала трик­рат «Гох Ук­раїна!», то місце­ве ук­раїнсь­ке гро­мадянс­тво зро­било собі ве­лича­вий на­род­ний здвиг із бо­гос­лу-жен­ням у місцевій церкві і вічем у рин­ку. Нам до­нес­ли, що поміж лю­дей під цер­квою вміша­лися во­яки і місця­ми зчи­нили бучі. На на­шу інтер­венцію сте­жа зро­била по­рядок. Тоді во­ни ста­ли тут і там відгро­жува-ти­ся, що та­ку нам справ­лять лаз­ню, що нам відхо­четь­ся Ук­раїни. А не­дав­но пе­ред тим був ви­падок яр­кої не­субор­ди­нації в тім пол­ку: приїздив з Пе­ремиш­ля на­галь­ний суд, при­судив ви­нуват­ця до смер­тної ка­ри, приїхав і ге­нерал, кот­рий при­суд зат­вердив, і ви­нуват­ця розстріля­ли. Ми ста­ли по­бо­юва­тися, тим біль­ше, що ми бу­ли без­бо­ронні.

Тоді на­ша ор­ганізація виріши­ла вис­ла­ти де­путацію до Відня до го­лов­но­го ко­ман­ду­ван­ня, що­би до Сам­бо­ра да­ли кад­ру 77 пол­ку, а тих собі заб­ра­ли, бо ук­раїнсь­ке на­селен­ня не є пев­не жит­тя. Вис­ла­ли ме­не з д-ром Ста­хурою. З тяж­кою бідою ми заїха­ли, та го­лов­не ко­ман­ду­ван­ня ураз з ціса­рем Кар­лом сиділо тоді в

Ба­дені і ми поїха­ли ту­ди, а з на­ми др. Євген Ле­виць­кий і ще один наш по­сол. З двірця в Ба­дені не хотів нас де­тек­тив до міста пус­ти­ти, де меш­кав цісар, щой­но на інтер­венцію обох послів нас пус­ти­ли. Ми до­били­ся а­удієнції у яко­гось ге­нерал-май­ора і ко­ли ви­яс­ни­ли на­шу спра­ву, він нас зас­по­коїв, що­би ми нічо­го не бо­яли­ся, бо Австрія має ще си­лу, всякі виб­ри­ки (Ausschreitung) вчас по­бор­ка­ти.

Обіцяв нам теж, що кад­ра 77 пол­ку бу­де нев­довзі пе­рене­сена до Сам­бо­ра.

Обіцяв пан ко­жух… На­ша самбірсь­ка кад­ра ос­та­ла до кінця в Ярос­лаві на те, щоб

їх при по­вороті розз­броїли, а ряшівсь­ка сиділа в нас.

Але за­раз дня 1 лис­то­пада та час­ти­на, на яку дех­то з нас роз­ра­хову­вав, про­пала враз зі своїм «ва­леч­ним ко­ман­дантом» без сліду, а так са­мо ряшівські кад­ровці по­ман­дру­вали до­дому, Самбір ос­тався без за­логи. На­ша ор­ганізація ра­дила­ся, по­ляки схо­дили­ся теж. Одні пе­ред дру­гими ма­ли «мо­рес» і одні дру­гих не чіпа­ли і не вис­ту­пали, що­би пе­реб­ра­ти вла­ду в свої ру­ки. Стан був та­кий, що місто з ма­зурсь­ки­ми пе­редмістя­ми ма­ло над ук­раїнця­ми по­дав­ля­ючу більшість, за­те повіт з

80% ук­раїнсь­ким на­селен­ням мав пе­рева­гу над поль­ським еле­мен­том. Обі сто­рони ви­сила­ли до се­бе де­легатів на пер­трак­тації та лиш на те, щоб про­воліка­ти час і в да­ний мент за­хопи­ти вла­ду в свої ру­ки. Ті пе­рего­вори бу­ли ду­же чемні, але не­щирі. Я осо­бис­то в тих пе­рего­ворах не брав участі, вва­жа­ючи їх за дип­ло­матичні хит­рощі. Я ро­зумів спра­ву так, що той візь­ме в ру­ки вла­ду, хто ма­тиме до то­го си­лу, а си­лу ма­тиме той, хто ма­тиме сильніше вій­сько.

То­му я за­раз дру­гого дня під вечір, не го­воря­чи нічо­го ніко­му, так на влас­ну ру­ку і ри­зик, не зна­ючи навіть, чи ряшівсь­ка кад­ра вже відмаш еру ва­ла, сів на шля­хоць-ку за­кутянсь­ку фіру і поїхав до доб­ре знай­омих мені сіл наб­ра­ти охот­ників до ук­раїнсь­ко­го вій­ська. Ко­би хоч сот­ню зібра­ти з ць­ого бо­ку Сам­бо­ра, то мо­же би з то­го щось бу­ло. В За­кутті і Гор­дині я пе­рено­чував між моїми шлях­ти­чами. Зій­шла­ся пов­на ха­та лю­дей, і я з'ясу­вав їм, в чо­му річ. Мені повіри­ли, бо всі ве­лича­лися мною, що я свій, з-поміж них вий­шов і не цу­ра­юся бра­та шлях­ти­ча. Я пред­ста­вив їм, що ко­ли Австрія впа­ла і ми звіль­нені від при­сяги, то те­пер маємо пра­во на своїй землі свою дер­жа­ву бу­дува­ти…

Як лиш ста­ло на світ за­носи­тися, поїхав я до Кор­на­лович, і тут при по­мочі мой­ого

Сторінка 1 з 17 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 > У кінець >>

Пошук на сайті: