Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1404
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1626
і ви­тол­ку­вав й­ому, що це не­мож­ли­ве у своїй дер­жаві об­кла­дати го­рожан кон­три­буціями. Інтер­но­вані за­яви­ли теж, що ніяким чи­ном пла­тити не бу­дуть. Ста­ло на тім, що їх за­раз пус­ти­ли до­дому, ро­зумієть­ся, що ко­ман­да ском­проміту­вала се­бе, але я то­му не ви­нен.

До погіршен­ня на­шого гро­шово­го пи­тан­ня при­чини­лися не­мало ті наддніпрянці, що повтіка­ли з Ве­ликої Ук­раїни пе­ред біль­шо­вика­ми. Во­ни по­наво­зили ве­лику си­лу гро­шей і роз­ки­дали ни­ми. Та ж во­ни їзди­ли на кошт дер­жа­ви, бо кож­ний з них до­був пе­ред виїздом якусь уря­дову місію і на­зивав­ся дип­ло­матич­ним вис­ланни­ком. Гроші при­ходи­ли їм лег­ко і лег­ко їх поз­бу­вали­ся.

Мені до­вело­ся ще раз стріну­тися з го­лов­но­коман­ду­ючим ге­нера­лом

Оме­ляно­вичем-Пав­ленком, та вже не вночі, лиш удень, ко­ли я мав на­году ближ­че до нь­ого при­диви­тися. Бу­ло це у квітні 1919, як­раз по про­риві на­шого фрон­ту під

Ль­во­вом, ко­ли то аж Стрий був заг­ро­жений. Тоді то до Стрия скли­кано з'їзд усіх ок­ружних ко­ман­дантів стрий­сько­го відтин­ку і політич­них повіто­вих пред­став­ників.

На тій на­раді Пав­ленко ви­дав­ся мені та­ким немічним та без­радним діду­сем, що я не міг з ди­ва вий­ти, як та­ку сла­бови­ту лю­дину мож­на ста­вити на та­ке важ­не ста­нови­ще. А ще біль­ше немічним він по­казав­ся у своїй про­мові, де він пос­та­вив до нас пи­тан­ня, чи вес­ти нам далі вій­ну, чи зда­тися на лас­ку во­рога, бо далі вій­ни се­ред тих об­ста­вин вес­ти не мож­на, бо запілля відмо­вило­ся від уся­кої до­помо­ги. Го­ворив крізь плач, а ме­не бра­ла страш­на лють за та­ке го­ворен­ня.

Ко­ман­да, кот­ра не мо­же собі по­ради­ти з запіллям, яке має чим по­соби­ти, а не хо­че нічо­го да­ти, не вар­та тор­би січки. В дис­кусії оповідав один ота­ман ар­ти­лерії, що й­ого післа­но з ба­таре­ями на Бу­ковинсь­кий фронт, бо за­ходи­ла не­без­пе­ка, що ру­муни, ко­рис­та­ючи з на­шої сла­бини, мо­жуть кож­ної хви­лини вско­чити нам на плечі.

Й­ому тре­ба бу­ло ко­ней до пе­реве­зен­ня гар­мат на цей но­вий фронт. При­ходить він до од­но­го повіто­вого коміса­ра і про­сить у нь­ого ко­ней.

- Ко­ней вам тре­ба? Я ко­ней не дам, ар­ти­лерія по­вин­на ма­ти свої коні!

- Я коні му­шу ма­ти і сам Їх за­реквірую…

- А я не даю доз­во­лу на реквізицію, а ко­ли схо­чете ко­неч­но, то я пішлю моїх міліціянтів і жан­дармів і не дам реквіру­вати…

Що за чу­дова ідилія! Дер­жаві тре­ба не­гай­но ко­ней, а пан комісар не хо­че да­ти, бо й­ому сво­го повіту шко­да. За­ходить не­без­пе­ка до­машньої вій­ни між жан­дармерією і міліціян­та­ми з од­но­го бо­ку, а фрон­то­вими ар­ти­лерис­та­ми з дру­гого бо­ку. Ме­не аж роз­пи­рала до­сада на та­ку ге­нераль­ську ба­лака­нину і на такі звіти, і теж обізвав­ся мен­ше-біль­ше так:

«При­ходи­те, па­нове, те­пер ра­дити­ся нас, ко­ли на­ша спра­ва над про­пас­тю? Хто ж то­му всь­ому ви­нен?! Пев­но не ми, а Цен­траль­не пра­витель­ство. Самі роз­ве­ли ви запілля і всіх комісарів, а те­пер жа­луєте­ся, що із запілля не маєте до­помо­ги.

Тре­ба бу­ло кіль­кох панів комісарів повіси­ти, а пев­но, що то­го всь­ого не бу­ло б.

Чо­го нас ра­дитесь, чи вес­ти далі вій­ну? Ми тут мо­жемо го­вори­ти лиш за наш відти­нок, а не за весь фронт»…

Я справді не ро­зумію, яка бу­ла ціль тої на­ради і що ми ма­ли ріша­ти? Як­що го­лов­не ко­ман­ду­ван­ня хотіло та­ким ро­бом за­соро­мити ук­раїнсь­ке гро­мадянс­тво, що во­но так лег­ко­важить свій обов'язок у тій війні, то це не мог­ло бу­ти ска­зано під на­шою ад­ре­сою, бо ж ми наш обов'язок спов­ни­ли.

Ми роз'їха­лися з тим вирішен­ням, що вій­ну тре­ба вес­ти аж до кінця. Я мав все надію, що з'явить­ся ще у нас якась силь­на ру­ка, кот­ра зуміє удер­жа­ти все вкупі і си­ту­ація поп­ра­вить­ся з вес­ною.

Аж…

Од­но­го дня опісля при­ходить до ме­не шеф шта­бу Крав­са, ма­буть Ерлє, і при­див­ляєть­ся до шкіцу си­ту­ацій­ної кар­ти, яка висіла в ме­не на стіні.

- Ко­ли б нам прий­шло­ся ус­ту­пати,- ка­же до ме­не,- то ми об­ду­мали на той ви­падок ще дві обо­ронні лінії: од­на над Ствря­жом в Біско­вичах, дру­га в Го­роди­щу.

- Хіба ж нам тре­ба при­гото­вити­ся на ева­ку­ацію?

- Це не є вик­лю­чене.

От­же, мої всі надії прис­ка­ють од­на по одній. Я ро­зумію, що зна­чить для на­шого вій­ська відво­рот на даль­шу лінію. Во­но вже до­волі зде­моралізо­ване злид­ня­ми і нев­да­чами та й по­зицій­ною вій­ною. Ска­жуть й­ому відсту­пати, то відсту­пить - аж за піч у власній хаті.

Десь ко­ло 10 трав­ня я поїхав зно­ву в уря­дових спра­вах до Станісла­вова. Зі мною

їхав пол­ковник Ше­пель, ко­ман­дант в Кру­кени­чах. Те­пер й­ого пок­ли­кали до

Станісла­вова, до сек­ре­таріату вій­ни. Увесь час тої том­ля­чої до­роги ми пе­реба­лака­ли, і я мав на­году ближ­че й­ого пізна­ти. Лю­дина освіче­на і щи­рий ук­раїнець, який не лю­бить од­ної неділи­мої Росії. Ба­гато я від нь­ого довідав­ся про росій­ські відно­сини пе­ред вій­ною і по війні. Чи без­печно, що він під та­ку по­ру за­лишив фронт? - не ду­же, але му­сив їха­ти, ко­ли ка­зали, а він ли­шив на своє місце ше­фа шта­бу сот­ни­ка Лан­га, він дасть собі ра­ду, хоч й­ого не кон­че люб­лять за й­ого строгість.

В Станісла­вові тим ра­зом я мав ба­гато справ до по­лагод­ження, тре­ба бу­ло стра­тити ба­гато ча­су на вичіку­ван­ня своєї чер­ги. Сю­ди при­ходи­ли три­вожні вісті з фрон­ту.

Я стрінув од­но­го стар­ши­ну з сек­ре­таріату вій­ни і спи­тав й­ого, як спра­ва на фронті? На те він ка­же:

- Доб­ре би бу­ло, ко­ли б ви, не га­ючись, поїха­ли до Сам­бо­ра. Біль­ше вам нічо­го ска­зати не мо­жу…

Так, тре­ба їха­ти. Поїзд відхо­дить по­полудні, в Стрию тре­ба но­чува­ти і до­дому приїду аж на дру­гий день, десь пе­ред по­луд­нем. Та мені пе­реповіли, що інже­нер

Дут­ка ве­де поїзд че­рез Самбір з залізнич­ни­ми уря­дов­ця­ми, кот­ри­ми тре­ба об­са­дити всі станції від Дро­гоби­ча до Ся­нока, бо тою лінією зач­нуть за­раз пе­рево­зити наф­ту для чехів, з кот­ри­ми на­ше пра­витель­ство зак­лю­чило ду­же ко­рис­ну умо­ву. Це ме­не зас­по­коїло, бо ко­ли та­ку уго­ду зак­лю­чили і за­чина­ють її ви­кону­вати, то, пев­но, не­має не­без­пе­ки. Я пішов до па­на Дут­ки і про­сив й­ого, щоб і ме­не заб­рав з со­бою, бо змо­жу раніше бу­ти в Сам­борі. Тоді і мій зять Став­ни­чий був у

Станісла­вові до а­уди­торсь­ко­го іспи- ту і теж мав вер­та­тися зі мною. Але Дут­ка ска­зав, що для нь­ого вже не бу­де місця, і Став­ни­чий му­сив поїха­ти зви­чай­ним поїздом за­раз по­полудні.

Я виїхав над­вечір. Пер­ший раз за ук­раїнсь­кої вла­ди до­велось мені їха­ти II кла­сом. Але ж той поїзд віз са­мих залізнич­них зо­лото­ковнірівців.

Доїжджа­ючи до Стрия, по­бачи­ли ми ве­лику заг­ра­ву. По до­розі при шля­ху горів який­сь тар­так по обох сто­ронах, ми пе­реїха­ли се­реди­ною се­ред ог­ненно­го мо­ря. В

Стрию ба­чу на пе­роні мо­го зя­тя і кли­чу й­ого до се­бе, чей же нас вже не ви­кинуть.

Прис­лу­ха­юся до роз­мов залізнич­ників між со­бою. Тре­ба їм віри­ти, бо залізнич­ни­ки ма­ють зви­чай­но добрі інфор­мації. Вісті що­раз кращі. Все й­де доб­ре, а те­пер, як усь­ого діста­немо від чехів, то си­ту­ація цілком поп­ра­вить­ся. Так ми їха­ли в ро­жевім нас­трою аж до Дро­гоби­ча. Тут упа­ла між нас, мов бом­ба, три­вож­на вістка, що фронт біля Ру­док прор­ва­ний… Я ро­зумів, що як ру­дець­кий фронт пе­рер­ва­ний, то й самбірсь­кий му­сить за­ломи­тися. Мені страш­но пиль­но до­дому.

На­решті приїжджаємо на самбірсь­кий двірець.

Ева­ку­ація… Все на­ван­та­жено на во­зи. Ма­шина під па­рою, лиш ждуть зна­ку, ко­ли

їха­ти. На­чаль­ник станції і всі уря­довці хо­дять, мов за­чад­жені. Усе за­афе­рова­не, го­ворять по­шеп­ки, на­че б мер­ця ви­вози­ли. Чи мож­на й мені їха­ти тим поїздом? -

Не­мож­ли­во, це для вій­ська, тре­ба їха­ти підво­дами. Вчо­ра прор­ва­ли ру­дець­кий фронт. Поспішаємо з зя­тем чим­швид­ше і най­ко­рот­шою до­рогою до міста з на­шими клун­ка­ми. Пе­рехо­димо біля ок­ружної ко­ман­ди. Там уже все заб­ра­ли. Ко­ло ко­ман­ди хо­дить ад'ютант, го­товий до до­роги. Пи­таю й­ого, що ста­лося.

- Нічо­го. Ми ще не маємо при­казу до ева­ку­ації.

Оче­вид­но, го­ворить неп­равду. Та з якої речі за­таює пе­реді мною? Ми спіши­мо далі.

Біля моєї домівки хо­дить моя доч­ка. По­бачив­ши нас, во­на роз­пла­кала­ся. Ніхто їм не дав зна­ти, що бу­де ева­ку­ація. Ра­но во­на бу­ла в комісаріаті і тут щой­но по­бачи­ла, що все ви­ладо­вано на во­зи і поп­ря­тане. Довіда­лася, що мій то­вариш док­тор Ріпець­кий па­кував­ся усю ніч, а мені навіть не дав зна­ти, що ева­ку­ація.

Ме­не взя­ла до­сада. На­че б нав­мисне хотіли зро­бити так, щоб моя сім'я ос­та­лася у

Сам­борі або щоб я сам по­пав­ся у по­лон.

Нічо­го бу­ло ро­бити. Знімаємо з виж­ки ве­ликий кіш і ки­даємо все, що най­потрібніше сю­ди: постіль, білиз­ну, одяг то­що. Реш­та му­сить ли­шити­ся. На­решті док­тор

Ріпець-кий при­силає мені два во­зики з ма­лими ко­нята­ми, на які аб­со­лют­но не мо­жемо заб­ра­тися. Один візок, зап­ря­жений в півто­ра ко­ника, і двоє ло­шаток за ним підбігає. По­ганяє жінка. Та не за­був за ме­не мій довіре­ний жан­дарм. Він привів мені ще од­ну підво­ду. Все, що в хаті ос­та­лося, ли­шаю під опікою сусіда, про­фесо­ра Сусь­ко­го, по­ляка. Іде­мо на дро­гобиць­кий шлях… А в ме­не та­ка сім'я: нас двоє ста­рих - моя дру­жина дер­жить на ру­ках ону­ка, ма­лого Бем­ка, яко­му шість неділь віку. Най­стар­ша доч­ка вагітна і тре­ба на неї вва­жати, а крім то­го, ще дві доч­ки, їх усіх по­сади­ли на возі, а я й­ду побіля, дер­жа­чись ру­чиці во­за. Щой­но виїха­ли на ри­нок, як над на­ми лоп­нув во­рожий шрап­нель. Але швид­ше не мож­на

їха­ти. Пе­ред і за на­ми ть­ма-ть­мен­на на­роду, во­зами і пішки. Все, що по­чува­ло се­бе ук­раїнсь­ким, утікає у світ за очі. Ми пе­реїха­ли пер­ший міст на дро­гобицькім, і я по­бачив та­ку кар­ти­ну: й­дуть цілі гур­тки і по­оди­ноко стрільців,

ідуть по­лями, го­рода­ми. Все втікає враз зі зброєю.

- Вже дос­та маємо тієї вій­ни, час нам вже відпо­чити…

Пошук на сайті: