Андрій Чайковський - Козацька помста

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.docx)Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.docx297 Кб1498
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.fb2)Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.fb2497 Кб1687

 

Чай­ковсь­кий Андрій

Ко­заць­ка пом­ста

 

Розділ 1 


 

Хоч би ви й зна­ли Крас­ноставці на пра­вобе­режній Ук­раїні, то во­ни те­пер не те, що в дав­ни­ну. Те­пер усе на світі пе­реміни­лося, пе­реіна­чилось, а з ко­лишніх Крас­ноставців тіль­ки й сла­ви, що став ве­ликий, роз­ло­гий зос­тався та й той став не та­кий те­пер, як ко­лись-то, не та й гли­бина. Здебіль­шо­го ко­мишем поріс, а то й ви­сох зовсім.

В дав­ни­ну тут бу­ло інак­ше. Став був шир­ший і біль­ший, а вся око­лиця по­рос­ла ста­рим ду­бовим лісом з ве­лики­ми та гли­боки­ми бал­ка­ми, в яких мог­ло кіль­ка со­тень лю­дей враз із кінь­ми схо­ватись. За ста­вом сто­яв тут в дав­ни­ну пиш­ний кам'яний за­мок па­на Ов­руць­ко­го. За­мок ото­чений ви­соким му­ром та гли­боким ро­вом, а з то­го бо­ку, де не бу­ло ста­ву, звідкіля зап­ли­вала во­да в той рів. У тім крас­носта­вецкім лісі по­чинаєть­ся на­ше оповідан­ня. Про­те крас­ностав­ча­не,  хоч і са­ме се­ло не на тім місці стоїть, доб­ре тям­лять. Столітні діди по­казу­ють своїм ма­лим прав­ну­кам те місце, де сто­яв пансь­кий за­мок. Оповіда­ють, що зос­та­лись там ще гли­бокі темні му­ровані ль­охи, а в них скар­би за­ховані, та ніхто б не зва­жив­ся їх шу­кати, бо пиль­нує їх якась не­чис­та си­ла. крас­ностав­ча­не об­ми­на­ють з ос­тра­хом те місце, по­рос­ле бу­ряним і тер­ни­ною, а ко­му вже пиль­на пот­ре­ба ту­ди пе­рехо­дити, то хрес­тить­ся, хоч би й у день. Є й такі лю­ди в Крас­ностав­цях, що чу­ли в сій зам­ковій руїні се­ред бур­ли­вої ночі пе­кельні сто­гони, кри­ки та зой­ки, на­че б ко­го му­чили. Го­ворять, що це душі за­муче­них лю­дей так го­лосять, та хіба що не за со­бою, а за тим па­ном, що тут у дав­ни­ну жив та лю­дей ка­тував.

Та цур й­ому й пек! Дух свя­тий при нас хре­щених! А ми вер­тай­мо в ту дав­ню дав­ни­ну, яких три сотні літ від нас, в ті страшні ча­си на­род­но­го од­чаю й лю­того гніву на панів-гно­бителів, в ча­си на­шої слав­ної ко­зач­чи­ни.

____________________   

Бу­ло се од­ної літньої ночі. Місяць уже за­пав, бли­щали тіль­ки на бла­кит­но­му небі ясні зорі, не­наче хто ду­кати роз­си­пав. На дворі бу­ло ти­хо, навіть вітрець не дув. Навіть нічна пти­ця зас­ну­ла.

Ма­лою доріжкою крас­ностав­чансь­ко­го лісу їха­ло двоє ко­заків і сти­ха між со­бою роз­мовля­ли.

—  Так ти, Кар­пе, справді не знаєш, якою смер­тю твій покій­ний бать­ко за­гинув?

—  Не знаю. Як мені се зна­ти? Тоді я ще ди­тиною був, тай то ще не діждав кінця й­ого кон­чи­ни, бо мусів утіка­ти від пансь­ко­го гніву. Я тіль­ки це тям­лю, що то­го страш­но­го дня вер­нувся покій­ний бать­ко з зам­ку який­сь не свій. Був зне­може­ний, ли­це под­ря­пане, блідий, з скаліче­ною ру­кою, з якої кров ішла. Ма­ма пи­тає:

—   Що тобі, Пет­ре, та­ке прик­лю­чило­ся?

—  Нічо­го, — ка­же, — при­году з ко­нем мав. Чортівсь­кий кінь тро­хи ме­не не роз­да­вив. Не міг ме­не з сідла ски­нути, так упав враз зі мною на зем­лю, по­товк ме­не, при­толо­чив. Я лед­ве ви­добувсь з-під нь­ого, кос­ти собі най­няв та ру­ку скалічив....

—  Да­ти тобі їсти? — пи­тає ма­ма....

—  Чо­гось не хо­четь­ся.

І сів бать­ко кінець сто­ла, спер го­лову на ру­ки й чо­гось важ­ко за­думав­ся. А я сид­жу біля печі на землі, та див­люсь на бать­ка. Мені жаль ста­ло, що бать­ко не взяв ме­не на коліна, не пог­рався зо мною, навіть не гля­нув сим ра­зом на ме­не. Та не бу­ло мені ча­су зап­ла­кати, бо в сій хвилі зчи­нив­ся під на­шою ха­тою який­сь гамір.

Ма­ма гля­нула крізь вікон­це, та тіль­ки ру­ками сплес­ну­ла, мов не­жива ста­ла.

— Ох, ли­шень­ко, панські гай­ду­ки й­дуть.

А в нас, ко­ли бу­ло хто клик­не: "Панські гай­ду­ки й­дуть у ха­ту", то те са­ме, як би ска­зав: "Та­тари й­дуть".

Бать­ко про­кинув­ся з за­думи й підвів го­лову.

Увій­шли гай­ду­ки в ха­ту, вхо­пили, мов чор­тя­ки, мо­го бать­ка та й ви­вели. Бать­ко, мов не­живий, не обо­роняв­ся. Ма­ма ста­ла го­лоси­ти та не да­вати. Її по­тяг­нув гай­дук на­гай­кою по пле­чах, аж кров крізь со­роч­ку вис­ту­пила, а дру­гий штов­хнув ку­лаком у гру­ди. Во­на впа­ла на зем­лю, а бать­ка по­вели на за­мок. Я страх на­лякав­ся й увесь за­дубів.

За бать­ком побігла й ма­ма, а я став пла­кати. За який­сь час убігає в ха­ту Прокіп Ве­рета, поб­ра­тим мо­го бать­ка, а мій хре­щений бать­ко, й ухо­пив ме­не на ру­ки.

—  Утікай­мо, ка­же, Кар­пе, бо біда бу­де. Він поніс ме­не по­за ха­тами, ого­рода­ми, аж заніс ме­не до ліса, де ми те­пер є. Тут вів ме­не за ру­ку, бо аж за­хекав­ся, не­сучи ме­не. Ми ввій­шли в та­ку гу­щави­ну, в якій я ще до сь­ого ча­су ніко­ли не бу­вав. Не тям­лю, як дов­го ми й­шли, по­ки не зай­шли в ха­ту ста­рого лісни­ка Про­копа Самій­лен­ка. Я й­ого доб­ре знав, бо він не раз при­ходив у на­шу ха­ту й при­носив мені криш­ку ме­ду. Те­пер во­ни щось по­шеп­та­ли між со­бою, й мій хре­щений бать­ко вер­нувся в се­ло, а ме­не за­лишив тут. Я пла­кав та рвав­ся до ма­ми. Ста­рий зас­по­ко­ював ме­не, як міг, дав ме­ду, хліба, а ко­ли се не по­мага­ло, став ме­не ля­кати гай­ду­ками. Во­ни, пев­но, прий­дуть і ме­не за­беруть, ко­ли не пе­рес­та­ну пла­кати. Се по­мог­ло. Я за­тикав ро­та ру­ками, щоб пла­чу не чу­ти, по­ки не зас­нув. Не знаю, як дов­го я спав. Ме­не роз­бу­дили се­ред ночі. В хаті по­бачив я двох ко­заків. Один си­во­усий уже, а дру­гий мо­лодий. Ко­ли во­ни в ха­ту прий­шли й звідкіля взя­лись, я не знаю. Сей стар­ший став за­раз до ме­не підмор­гу­вати, за­бав­ля­ти, всміха­тися та пес­ти­ти.

—  Зби­рай­сь, ко­заче, в до­рогу, ка­же, поїде­мо....

—  До та­та?

—  Еге ж. до та­та, до ма­ми, — ну — швид­ко!

Тоді я цілком зо сну очу­няв­ся, бо зас­па­ний був. Ме­не за­гор­ну­ли в ко­жух і по­садо­вили на ко­ня. Си­во­усий ко­зак Охрім Че­пур­ний дер­жав ме­не на­перед се­бе на сідлі.

—  Здо­ров будь, Про­копе! — гу­кав Охрім.

—  Бла­гос­ло­ви, Бо­же, в щас­ли­ву до­рогу, — відгук­нувся Прокіп.

І ми поїха­ли лісом. Та­ка їзда вко­лиса­ла ме­не, й я зас­нув. Про­кинув­ся я вдосвіта, ко­ли ми ста­ли се­ред ва­таги ко­заків.

—  А ти що, Охріме, хлоп­ця прид­бав? Чиє во­но? — пи­тає ота­ман.

—  Ко­заць­ка ди­тина, ка­же Охрім.... та­ке ма­ле, а вже від му­чениць­кої смерті втіка­ти му­сить.

Я то­го всь­ого не ро­зумів. "Від якої смерті я втікав? Хіба ж дід Прокіп ме­не вби­ти хотів? Він був для ме­не все та­кий лас­ка­вий, ме­ду мені при­носив... Щось ста­рий Охрім не так го­ворить", — ду­мав я..

По­були ми там один день, відпо­чили. Я звик до ко­заків, во­ни до ме­не. Гра­ють­ся зо мною, го­луб­лять, на ко­ня са­дов­лять, да­ють пістоль у ру­ки, шаб­лю та сміють­ся, що не мо­жу вдер­жа­ти.

А мені від ча­су до ча­су на­гадаєть­ся ма­ма, то й зап­ла­чу.

—  Не плач, ко­заче, ка­жуть мені, не ли­чить ко­закові пла­кати. Ми те­бе за­везе­мо до ма­ми, що при­гор­не, при­голу­бить, мов рідня, та ще й до сну за­коли­ше, пісень­ку заспіває... Не жу­рись.

Ми ру­шили в до­рогу. їха­ли ціли­ми дня­ми-но­чами, вже не тям­лю, як дов­го. Та мені в до­розі ду­же по­доба­лось. В сте­пу, так бу­ло гар­но, со­няч­но, теп­ло. А во­ни, мої рідні, бе­рег­ли ме­не, мов ока в го­лові. Та що тобі про се го­вори­ти!.... Хіба ти не знаєш, як наш брат дітей лю­бить?

За­вез­ли ме­не спер­шу до яко­гось зимівни­ка, де жив ста­рий Охрім Че­пур­ний. Ко­ли ста­рий ішов у похід, то відда­вав ме­не на Січ, між ро­вес­ників. Але зви­чай­но він ніко­ли зо мною не роз­лу­чав­ся. Бу­ло, вер­не звідкіля, то на­везе мені цілу ко­пицю вся­чини: ігра­шок, ко­ників, бу­ханців, ка­лачів, медівників, що хоч греб­лю га­ти. А мені раз-у-раз го­ворить:

—   Слу­хай, Кар­пе, пам'ятай, що ти ко­заць­ка ди­тина, що тво­го бать­ка пан за­мучив. Знай, що ти з Крас­ноставців, Пет­ра Ко­жуха син, що з те­бе мав ви­рос­ти ко­зак на сла­ву. Слу­жи вірно то­варис­тву січо­вому, ма­тері Січі. Па­мятай, що тобі тре­ба за бать­ка-му­чени­ка пом­сти­тися. Ви­рос­теш, ко­заком бу­деш, то поїдь до Крас­ноставців, а там роз­пи­тай за Про­копа Ве­рету. Він тобі хре­щеним бать­ком при­ходить­ся. Мені пе­редав те­бе мій ста­рий то­вариш, теж Прокіп, та вже не Ве­рета, а Самій­лен­ко, — ли­бонь він уже не жи­вий. — „Візь­ми, ка­же, си­роту Ко­жушв­нка та втікай, бо в ме­не не­без­печно й­ому про­бува­ти". — І взяв з ме­не сло­во, а я й­ого до­дер­жую й ви­ховую те­бе в страсі божім, по ко­заць­ко­му за­кону".

Та­ке го­ворив мені ста­рий Охрім Че­пур­ний не раз, по­ки жи­вий був — царс­тво й­ому не­бес­не та зем­ля пе­ром!

Опісля вже знаєш, що зо мною бу­ло. Я виріс і ко­заком став, хоч не пер­шим, але й не посліднім. І те­пер по­ра спов­ни­ти обіт, по­винність синівсь­ку, та за бать­ка пом­сти­тись.

—  А знаєш ти до­рогу в Крас­ноставці?

—  Ми вже ли­бонь біля Крас­ноставців. Се неп­ремінно крас­носта­вець­кий ліс. Пот­ра­пимо до се­ла, то про все роз­пи­тай­мо. Тобі, поб­ра­тиме, спа­сибі, що не по­кинув у при­годі та пішов зо мною....

В сій хвилі виїха­ли на край ліса. Зда­лека чу­ти бу­ло гав­кання со­бак. Тут ли­бонь і се­ло бу­де. За тим го­лосом поїха­ли нав­прос­тець. Світла ніде не бу­ло вид­но.

Нев­довзі за­бов­ваніли в тем­ряві вер­би й ко­заки в'їха­ли в сіль­ську ву­лицю.

Со­баки за­гав­ка­ли ще дуж­че.

—  Гос­подь знає, як за то­го Ве­рету роз­пи­тати? — го­ворив Кар­пові Мак­сим, поб­ра­тим й­ого, роз­гля­да­ючись у тем­ряві.

Во­но б так нак­рай­те бу­ло, як би ми сю­ди в'їха­ли не­помітно, щоб ані жи­ва ду­ша про нас не дізна­лася.

Во­ни ста­ли се­ред ву­лиці, не зна­ючи, ку­ди їха­ти.

Хтось попід ти­ном ішов. Коні зах­ропли й по­дались у бік. Кар­по на­хилив­ся з ко­ня:

— Ти чо­ловік, чи хто?

— Та вже ж не ско­тина! — ози­ваєть­ся той нез­най­омий, — не ба­чиш?

— Ко­ли б ба­чив, то й не пи­тав би — ска­жи, будь лас­ка, де тут жи­ве ста­рий Прокіп Ве­рета?

— А що тобі до нь­ого тре­ба?

Сторінка 1 з 33 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 > У кінець >>

Пошук на сайті: