Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.docx)Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.docx297 Кб938
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.fb2)Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.fb2497 Кб776

 

Чай­ковсь­кий Андрій

Ко­заць­ка пом­ста

 

Розділ 1 


 

Хоч би ви й зна­ли Крас­ноставці на пра­вобе­режній Ук­раїні, то во­ни те­пер не те, що в дав­ни­ну. Те­пер усе на світі пе­реміни­лося, пе­реіна­чилось, а з ко­лишніх Крас­ноставців тіль­ки й сла­ви, що став ве­ликий, роз­ло­гий зос­тався та й той став не та­кий те­пер, як ко­лись-то, не та й гли­бина. Здебіль­шо­го ко­мишем поріс, а то й ви­сох зовсім.

В дав­ни­ну тут бу­ло інак­ше. Став був шир­ший і біль­ший, а вся око­лиця по­рос­ла ста­рим ду­бовим лісом з ве­лики­ми та гли­боки­ми бал­ка­ми, в яких мог­ло кіль­ка со­тень лю­дей враз із кінь­ми схо­ватись. За ста­вом сто­яв тут в дав­ни­ну пиш­ний кам'яний за­мок па­на Ов­руць­ко­го. За­мок ото­чений ви­соким му­ром та гли­боким ро­вом, а з то­го бо­ку, де не бу­ло ста­ву, звідкіля зап­ли­вала во­да в той рів. У тім крас­носта­вецкім лісі по­чинаєть­ся на­ше оповідан­ня. Про­те крас­ностав­ча­не,  хоч і са­ме се­ло не на тім місці стоїть, доб­ре тям­лять. Столітні діди по­казу­ють своїм ма­лим прав­ну­кам те місце, де сто­яв пансь­кий за­мок. Оповіда­ють, що зос­та­лись там ще гли­бокі темні му­ровані ль­охи, а в них скар­би за­ховані, та ніхто б не зва­жив­ся їх шу­кати, бо пиль­нує їх якась не­чис­та си­ла. крас­ностав­ча­не об­ми­на­ють з ос­тра­хом те місце, по­рос­ле бу­ряним і тер­ни­ною, а ко­му вже пиль­на пот­ре­ба ту­ди пе­рехо­дити, то хрес­тить­ся, хоч би й у день. Є й такі лю­ди в Крас­ностав­цях, що чу­ли в сій зам­ковій руїні се­ред бур­ли­вої ночі пе­кельні сто­гони, кри­ки та зой­ки, на­че б ко­го му­чили. Го­ворять, що це душі за­муче­них лю­дей так го­лосять, та хіба що не за со­бою, а за тим па­ном, що тут у дав­ни­ну жив та лю­дей ка­тував.

Та цур й­ому й пек! Дух свя­тий при нас хре­щених! А ми вер­тай­мо в ту дав­ню дав­ни­ну, яких три сотні літ від нас, в ті страшні ча­си на­род­но­го од­чаю й лю­того гніву на панів-гно­бителів, в ча­си на­шої слав­ної ко­зач­чи­ни.

____________________   

Бу­ло се од­ної літньої ночі. Місяць уже за­пав, бли­щали тіль­ки на бла­кит­но­му небі ясні зорі, не­наче хто ду­кати роз­си­пав. На дворі бу­ло ти­хо, навіть вітрець не дув. Навіть нічна пти­ця зас­ну­ла.

Ма­лою доріжкою крас­ностав­чансь­ко­го лісу їха­ло двоє ко­заків і сти­ха між со­бою роз­мовля­ли.

—  Так ти, Кар­пе, справді не знаєш, якою смер­тю твій покій­ний бать­ко за­гинув?

—  Не знаю. Як мені се зна­ти? Тоді я ще ди­тиною був, тай то ще не діждав кінця й­ого кон­чи­ни, бо мусів утіка­ти від пансь­ко­го гніву. Я тіль­ки це тям­лю, що то­го страш­но­го дня вер­нувся покій­ний бать­ко з зам­ку який­сь не свій. Був зне­може­ний, ли­це под­ря­пане, блідий, з скаліче­ною ру­кою, з якої кров ішла. Ма­ма пи­тає:

—   Що тобі, Пет­ре, та­ке прик­лю­чило­ся?

—  Нічо­го, — ка­же, — при­году з ко­нем мав. Чортівсь­кий кінь тро­хи ме­не не роз­да­вив. Не міг ме­не з сідла ски­нути, так упав враз зі мною на зем­лю, по­товк ме­не, при­толо­чив. Я лед­ве ви­добувсь з-під нь­ого, кос­ти собі най­няв та ру­ку скалічив....

—  Да­ти тобі їсти? — пи­тає ма­ма....

—  Чо­гось не хо­четь­ся.

І сів бать­ко кінець сто­ла, спер го­лову на ру­ки й чо­гось важ­ко за­думав­ся. А я сид­жу біля печі на землі, та див­люсь на бать­ка. Мені жаль ста­ло, що бать­ко не взяв ме­не на коліна, не пог­рався зо мною, навіть не гля­нув сим ра­зом на ме­не. Та не бу­ло мені ча­су зап­ла­кати, бо в сій хвилі зчи­нив­ся під на­шою ха­тою який­сь гамір.

Ма­ма гля­нула крізь вікон­це, та тіль­ки ру­ками сплес­ну­ла, мов не­жива ста­ла.

— Ох, ли­шень­ко, панські гай­ду­ки й­дуть.

А в нас, ко­ли бу­ло хто клик­не: "Панські гай­ду­ки й­дуть у ха­ту", то те са­ме, як би ска­зав: "Та­тари й­дуть".

Бать­ко про­кинув­ся з за­думи й підвів го­лову.

Увій­шли гай­ду­ки в ха­ту, вхо­пили, мов чор­тя­ки, мо­го бать­ка та й ви­вели. Бать­ко, мов не­живий, не обо­роняв­ся. Ма­ма ста­ла го­лоси­ти та не да­вати. Її по­тяг­нув гай­дук на­гай­кою по пле­чах, аж кров крізь со­роч­ку вис­ту­пила, а дру­гий штов­хнув ку­лаком у гру­ди. Во­на впа­ла на зем­лю, а бать­ка по­вели на за­мок. Я страх на­лякав­ся й увесь за­дубів.

За бать­ком побігла й ма­ма, а я став пла­кати. За який­сь час убігає в ха­ту Прокіп Ве­рета, поб­ра­тим мо­го бать­ка, а мій хре­щений бать­ко, й ухо­пив ме­не на ру­ки.

Сторінка 1 з 68 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 > У кінець >>