Андрій Чайковський - Козацька помста (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.docx)Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.docx297 Кб2173
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.fb2)Andrij_chajkovskyj_kozatska_pomsta.fb2497 Кб2365
І ми зос­та­лись на місці, ко­рились, гну­лись, та й бідніли. Пан зди­рав з нас, що тіль­ки міг, си­лував до ро­боти. Що ми на­мучи­лись, по­ки му­рова­ний за­мок пок­ла­ли, та нав­кру­ги му­ром об­ве­ли?! Ри­ли ми зем­лю за при­гожим ка­менем, піском, до­бува­ли, обтісу­вали. Скінчи­ли ми се, за­бажа­лось па­нові греб­лю кру­гом ста­ву га­тити. Се­ред ста­ву тре­ба бу­ло пок­ласти острівчик та так, щоб за­раз і з лісом. Тре­ба бу­ло зем­лю зда­лека во­зити, цілі де­рева з зем­лею сю­ди тас­ка­ти. Стіль­ки тут на­род на­мучив­ся, а скіль­ки на­шого бра­та в бо­лоті по­тону­ло... На тім острівчи­ку пос­та­вив пан на­шими ру­ками па­лат­ку, де па­ни бен­ке­ту­ють, дуріють...

А по­дат­ки по­вига­дував усякі: є в те­бе во­ли, так пла­ти во­лове. Є; пасіка, пла­ти оч­ко­ве. Від бо­рош­на бе­руть су­хомель­щи­ну, бе­руть пла­ту від го­лови — по­голов­щи­ну. Та ти й не знаєш, скіль­ки з те­бе візь­муть. Візь­муть і все, ко­ли так па­нові за­хочеть­ся, а ти зат­ни зу­би в стіну, жи­ви, з чо­го хо­чеш, або зди­хай.

Та все те ще б нічо­го, та ти не маєш ніко­ли су­покою, не знаєш, що те­бе жде зав­тра, або й за го­дину. Пан лю­бив над на­родом збит­ку­вати­ся. Особ­ли­во ла­сий був на гладкі мо­лодиці та гарні дівча­та, як кіт на са­ло. Бу­ло як яку помітить, або посіпа­ки й­ому до­несуть, так не жи­ти вже їй. Лю­де хо­вали своіх жінок та дівчат по ль­охах — нічо­го не по­мог­ло. І там їх гай­ду­ки най­дуть, ви­тяг­нуть у ночі, до зам­ку за­несуть. По­бавить­ся нею пан з своїми то­вари­шами, а тоді ще че­ляді своїй віддасть на по­талу, на со­ром. А кот­ра не­покірна тра­пить­ся, то на­гай­ка­ми на смерть засічуть.

Ба­гато на­шого жіноц­тва, щоб збу­тись со­рому, нак­ла­дали на се­бе ру­ки, то­пили­ся, віша­лися. Гос­по­ди свя­тий! Скіль­ко ми на­терпіли­ся. Хто був са­мот­ний, утікав до ко­заків — за те би­ли й­ого бать­ка ки­ями, що не пиль­ну­вав.

Кіль­ка разів при­ходи­ли мес­тни­ки по­кара­ти й­ого, хотіли за­мок здо­бути... Та ба! твер­дий був за­мок, на­шими ру­ками збу­дова­ний. Ніко­ли не по­велось. Пан обе­реж­ний був, вій­сько наємне дер­жав, гар­ма­тами баш­ти об­ста­вив.

І на тих бен­ке­ту­ючих дар­моїдів, на те розбішаць­ке вій­сько й­шла на­ша вся пра­ця, наш труд кри­вавий...

Не мо­жу всь­ого тобі роз­ка­зати, бо сер­це кри­вавить­ся, ко­ли все те зга­дати. Які му­ки ви­гаду­вав пан на не­покірних, то хіба сам чорт у пеклі та­ке ви­гадає на грішників.

Ми терпіли, му­чились, тра­тили в собі об­раз бо­жий, то­пили своє го­ре в горілці. А горілку ми мусіли ку­пува­ти в па­на.

—  А те­пер вам лег­ше? — пи­тає Мак­сим.

—   Пож­ди, все роз­ка­жу, не забігай у пек­ло по­перед бать­ка.

Біда бу­ла, та й годі. Та я тобі, Кар­пе, про тво­го бать­ка роз­ка­зати хо­чу.

Твій бать­ко на За­порожжі був, а вже до ко­ней пер­ший мис­тець. Не бу­ло та­кого ко­ня, яко­го б він зля­кав­ся та не вгов­кав й­ого, що опісля хоч ди­тину на й­ого са­дови.

Покій­ник ка­зав мені, що дав­но б утік на За­порож­жя, та жаль й­ому жінки та ди­тини, се б то те­бе. Він вас лю­бив без краю. А як­же на За­порож­жя з жінкою та ди­тиною втіка­ти? А ки­нути вас на по­талу не хотів. Не раз го­ворив до ме­не: „Прок­ля­та будь го­дина, ко­ли я од­ру­жив­ся".

Зго­дом ви­гадав він та­ке й мені в то­му приз­на­вася, од­крив свою таємни­цю: „Візь­му, ка­же, вкра­ду в па­на па­ру ко­ней, ся­ду з жінкою та ди­тиною й мах­ну в світ". Тим він тішив­ся, мов ма­ла ди­тина, й був би сво­го до­казав, як би не ста­ла й­ому по­перек од­на при­года, що нев­довзі прик­лю­чила­ся.

Од­но­го ра­зу роз­до­був пан яко­гось за­морсь­ко­го ко­ня, са­мого чор­та. Ка­зали, що ве­ликі гроші за й­ого дав. Та то був діявол, не кінь. Б'є, ку­сає, ви­щить, мов сви­ня, прис­ту­пити до се­бе не дасть. Двох ко­нюхів на смерть убив, од­но­му відку­сив но­са. А ко­ня то­го тре­ба бу­ло щод­ня ви­чис­ти­ти, ви­мити та ви­чеса­ти, бо пан щод­ня  навіду­вав­ся та кож­не нед­баль­ство на­горо­жав ки­ями...

Твій бать­ко мусів сь­ого ко­ня уїзди­ти.

Пан ка­же:

— Ко­ли й­ого за тиж­день не в'їздиш так, щоб я міг на й­ого сісти, то зве­лю тобі сто на­гаїв вси­пати.

По­ки ко­ня осідла­ли, тре­ба й­ого бу­ло в'яза­ти мо­туза­ми. Ви­вели тоді осідла­ного з стайні на уїзджаль­ню й пе­реда­ли бать­кові. Сер­де­га пе­рех­рестив­ся тричі й, мов той птах, вско­чив на ко­ня.

Кінь мов ошалів. Він дер під со­бою зем­лю, ста­вав ду­ба, ска­кав у бо­ки, іржав, та нічо­го не вдіяв.

Бать­ко на­че б приріс до нь­ого. Тоді ки­нув­ся кля­тий на зем­лю й при­давив со­бою тво­го бать­ка, тро­хи кісток не по­ломив. Бать­ко якось виз­во­лив­ся, ви­парив й­ого на­гай­кою, та вп'ять на й­ого ско­чив, і та­ки пе­реїхав­ся по уїзджальні кіль­ка разів. Кінь тро­хи ос­воївся, але под­ря­пав­ся па­да­ючи, а на й­ого м'ягенькій шкурі зна­ти бу­ло сму­ги від на­гай­ки.

Бать­ко, зму­чений, под­ря­паний, пішов на ча­сок до до­му.

По снідан­ню прий­шов пан Ов­руць­кий в ко­нюш­ню по­диви­тись на ко­ня. Як по­бачив под­ря­пано­го ко­ня, то аж скипів від злос­ти, бо став сміяти­ся. У й­ого та­ка вда­ча бу­ла, що чим біль­ше лю­тував, тим біль­ше сміяв­ся. Ка­товані лю­ди стог­нуть, пла­чуть, кри­чать з бо­лю, а він ре­гочеть­ся. І той й­ого регіт страш­ний був, чор­тя­чий. Від й­ого кров у жи­лах зас­ти­гала. А при тім й­ого очі вог­нем сип­лють, а рот кри­вить­ся, мов у са­тани. За­рего­тав­ся й тоді пан і звелів гай­ду­кам при­вес­ти бать­ка. Я при тім був, бо то­го дня приз­на­чили ме­не чис­ти­ти ко­нюш­ню. Хотів я побігти впе­ред, ос­те­рег­ти бать­ка, щоб де-не­будь схо­вав­ся, та ба! Пан усе на ме­не ди­вить­ся, на­че б хотів мені ска­зати: а ну, зваж­ся, то за­раз повіси­ти зве­лю. Я аж зав­мер з стра­ху, но­гою ру­шити не мо­жу.

При­вели бать­ка.

—  Ти що мой­ому ко­неві зро­бив? — пи­та та за кож­ним сло­вом: хі-хі-хі, ха-ха-ха.

Бать­ко го­ворить сміло, вип­равдуєть­ся, що інак­ше ко­ня не вгов­кае.

—  Я тобі ка­зав: бе­режи мо­го лю­бим­ця, як зіни­цю ока... Я на­раху­вав де­вять смуг на й­ого шкурі від на­гай­ки. За кож­ну діста­неш де­сять київ... взя­ти й­ого! й зно­ву ре­гочеть­ся. — Хо­чу бу­ти спра­вед­ли­вим: ні од­но­го біль­ше, ні од­но­го мен­ше, а рівно де­вять­де­сять...

—  Твій бать­ко ду­жий був, і став обо­роня­тися, — гай­дуків роз­си­пав, мов сно­пи. Двох убив та­ки ку­лаком. Зацідив так здо­рово по вис­ках, що гай­дук тіль­ки гик­нув.

На й­ого ки­нула­ся ціла че­реда, зва­лили з ніг, а тоді зв'яза­ла мо­туза­ми.

Ста­ли бать­ка би­ти. Б'ють по­малу, раз за ра­зом від кар­ка до п'ят, та чис­лять по­волі, мов че­рез зу­би цідять. А він, му­ченик, ні па­ри з уст.                                                                   ,

Зтис­нув зу­би, й мов­чить, мов не­живий, навіть не здрігне.

Тоді прибігла твоя ма­ма. Во­на ста­ла го­лоси­ти, при­пала па­нові до ніг, та про­сить, бла­гає. Щоб з ка­меня сер­це, й то б зво­руши­лося від сь­ого пла­чу. А пан лиш ре­гочеть­ся по свой­ому, та й ка­же до слуг:

—  А ви, гуль­тяї, чо­му кри­ли від ме­не, що в мой­ому селі та­ка гар­на мо­лоди­ця? За­раз її взя­ти до по­коїв та гар­нень­ко пе­редяг­ну­ти, вбра­ти, мов кра­лю...

Тоді ма­ма вста­ла мит­тю з землі.

—  Не діждеш, со­бачий си­ну, мо­го со­рому — крик­ну­ла не своїм го­лосом не­бога, — та по­ки всі отя­мились, з усієї си­ли заціди­ла па­на ку­лаком ме­жи очі, а далі вхо­пила кіхтя­ми за ли­це, а дру­гою ру­кою за гор­ло.

На си­лу служ­ба відірва­ла. Пан сто­яв з скри­вав­ле­ною пи­кою, на­ляка­ний. Зпер­шу не міг і сло­ва про­мови­ти, а далі як за­рего­четь­ся:

—  Ха-ха-ха! Обох уби­ти ки­ями на смерть, а ко­ли в тих хар­цизів ще­нята є, то й тих по­топи­ти в ста­ву. Не мо­жу в моїй ма­ет­ности терпіти ні вовків, ні вов­че­нят...

При­каз папсь­кий був за­раз ви­кона­ний. Пок­ла­ли не­богу на зем­лю, й б'ють ки­ями вже без роз­бо­ру. — ку­ди по­пало. Я вже не ждав далі. Зро­била­ся ме­туш­ня, а я поміж гай­дуків та за бра­му. Тим уже не по­можу, га­даю собі, а те­бе вря­тую...

Як я те­бе схо­вав і вер­нувся до­дому, то вже й вечір нас­тав. Я пішов уже смер­ком до зам­ку. Слу­ги, мов біля мер­ця. Хо­дять один повз дру­гого, мов сно­види, та тіль­ки пе­решіпту­ють­ся. Ка­жуть, що пан ле­жить хво­рий, — ра­ну ви­лизує. Та мені се бай­ду­же, я своїх шу­каю. Твоїх батьків до ро­ва ви­кину­ли. Й­ду ту­ди, на­дибав пер­шу ма­му. Во­на не жи­ва. Бать­ко до­ходив, бо ще ди­хав. — Пан за­казав під ка­рою смерті хо­рони­ти їх. Їх хре­щене тіло ма­ли по­жер­ти пси. Я при­повз до ли­ця бать­ка.

—  Хто се? — пи­тає...

—  Се я, Прокіп — шеп­чу й­ому в ухо.

—  Чи Кар­па справді вто­пили?

—  Ні, ка­жу, я й­ого вивіз у без­печне місце.

—  Спа­сибі тобі, бра­те, прос­тогнав — дай во­ди, страх хо­четь­ся пи­ти.

Пішов я, пла­чучи, по во­ду. Наб­рав у шап­ку, та по­ки вер­нувся, він сер­дешний уже од­дав Бо­гові ду­шу.

Узяв я й­ого на плечі та поніс у ліс. Потім вер­нувся й ма­му поніс ту­ди ж. Опісля приніс я зас­туп та став ко­пати мо­гилу, щоб христіянсь­ко­го тіла звірі не рва­ли.

Ніч бу­ла тем­на. Ніхто мені не пе­реби­вав. Я по­ночі ви­копав гли­боку яму, пок­лав тру­пи побіч се­бе, пе­рех­рестив, про­казав мо­лит­ву й за­сипав зем­лею. Вже сіріло на небі, як я скінчив свою ро­боту й прик­рив мо­гилу тра­вою та су­хим лис­тям...

З тяж­ким, зак­ри­вав­ле­ним сер­цем слу­хав Кар­по сь­ого оповідан­ня. З очей ко­тили­ся сль­ози го­рохом. Ус­тав з своєї со­ломи при­пав до ста­рого, став й­ому цілу­вати ру­ки, тоді при­гор­нув свою го­лову до й­ого гру­дей і зап­ла­кав у го­лос.

—   Зас­по­кой­ся, мій си­ну, ка­же ста­рий. Їх му­ка дав­но вже скінчи­лася, во­ни те­пер щас­ливі в Бо­га. Жи­ли тут по-бо­жому, лю­били­ся, то там пев­ну на­горо­ду діста­ли. Че­рез свою му­чени­чу смерть во­ни всі гріхи свої спо­куту­вали.

Пошук на сайті: