Олександр Довженко - Україна в огні (СКОРОЧЕНО)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni_Skorocheno.docx)Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni_Skorocheno.docx41 Кб1894
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni_Skorocheno.fb2)Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni_Skorocheno.fb276 Кб1373

 

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО 

УКРАЇНА В ОГНІ (СКОРОЧЕНО)



     Одного тихого літнього дня у садочку зібралася родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала улюблену материну пісню «Ой піду я до роду погуляти». Шумить, гуде Тополівка. До Лавріна приїхали гості — сини Роман, лейтенант прикордонних військ, Іван, артилерист, Савка, чорноморець, Григорій, агроном, Трохим, батько п'ятьох дітей. «І дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». Усі співали, а в матері Тетяни Запорожчихи життя ніби пропливло перед очима — і горе, і радощі, і турботи, і невпинна 
     праця на велику родину з дрібними дітками. Вона раділа, що нарешті побачила всіх укупі — за стільки років діти з'їхалися разом пошанувати її п'ятдесятип'ятиліття. 
     Ніхто не міг уявити навіть, яка біда підкрадається до сім'ї. Мати з плачем і смутком проводжала своїх синів на війну, і її стогін потонув у «морі людського плачу і скорбот, у розлуках, у реві моторів». 
     А по шляху на схід від'їжджали грузовики з людом, що тікав від фашистської навали. Селяни, прив'язані «тисячолітніми узами до землі», дивувалися і лютували, чому всі тікають, а втікачі дивилися на тих, хто лишався, й собі дивувалися, чого вони не тікають, і говорили, що, мабуть, німців чекають. А в цей час біля холодної криниці край села стояла Олеся, «смутна йтиха, які всі дівчата в ті часи на нашій на кривавій Україні». Бійці пили в дівчини з відра воду, і, прощаючись, відходили. Грузовики ревли по дорогах, везучи біженців, яким від страху і відчаю здавалося ворожим усе, що не їхало з ними. Ті, що лишалися, проклинали і питали, на кого ж вони їх лишають. Тетяна Запорожчиха полола город, поки ЇЇ не прострочило кулеметом з ворожого літака. Горять жита, топчуться людьми та підводами. Бігають бездомні коні та корови. Ревуть аероплани і скидають бомби. 
     Лаврін довіз своїх синів до переправи. Аж тут стали бомбардувати міст. Брати Запорожці кинулися врозтіч, лише Савка залишився на возі. Через хвилину впав мертвим. Батько зблід і крикнув синам, щоб ішли за міст, а сам повернув додому. Коні летіли житами, а Лаврін плакав на грудях мертвого сина. Воза зупинили німецькі диверсанти, викинули Савку, забрали коней і поїхали, сміючись. 
     Олеся дивилася на шлях. «Вона не була звичайного дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилось ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт—Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...» 
     Бійці пили воду і похмуро відходили далі. На Олесю нахлинула така хвиля гострого болючого жалю до себе, що вона зважилася на нечуваний, небачений ні в селі, ні в усім народі вчинок, який підказав їй грізний, незвичайний час і підсвідома мудрість, інстинкт роду. 
     До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина з—під Кам'янця—Подільського. «Був він добрий кремезний юнак... Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах». Боєць напився води і хотів іти, але Олеся його зупинила. «Слухай,—ска- 
     зала Олеся,— переночуй зі мною. Вже наступає ніч... коли ще можна, чуєш?.. Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюся, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною...— При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас. 
     — Я не можу ночувати з тобою,— сказав Кравчина чесно і одверто.-— Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой. 
     — Ти наш. 
     — Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Зрозумій мій сором. Я не герой. 
     — Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!» 
     Олеся дивилася на танкіста з такою довірою і мольбою, що він замовк і не зводив з неї очей. «Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні». 
     І Кравчина погодився. Вони пішли до хати. Мати Олесі була в цей час у лікарні, а батько повіз братів. Юнак і дівчина соромилися один одного.

Олеся запросила Василя за стіл, нагодувала. Принесла води помитися. Довго стелила чисту постіль, принесла квітів. «Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні... Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний закон». Потім Олеся притулила Василеву руку до свого серця і сказала, що ніколи його не забуде. Попросила, щоб і він промовив такі слова... 
     Над самою хатою ревла зграя ворожих літаків, а над шляхом голосила розлука. 
     Хтось стукав у двері сусідньої хати. На порозі став літній чоловік Купріян Хуторний. Він побачив синів, які втекли з фронту. Грізно спитав: «За-щитники отечества?» Хлопці почали розповідати, що все пропало — генерал застрелився, мости підірвані. Батько сказав, що не пустить їх, дезертирів, на поріг, адже він «царя захищав, не тікав», а вони свою владу відстояти не можуть. 
     Олеся прощалася з Василем. Вона щасливо плакала і шептала, що коли станеться так, що вони житимуть удвох, то ніколи за все життя не скажуть один одному поганого, слова, навіть не подумають злого. Василь обіцяв знайти, відвоювати її. І сказав: «Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти»,— дивуючись своїм незвичайним словам. Юнак пригорнув дівчину 
     сильними великими руками і додав, що коли станеться так, що він буде убитий, то все одно повернеться до неї: «Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю,— стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства». Прийшов до неї непотрібний, млявий, а тепер для нього відкрилися світ і мета в житті. Рано—вранці хлопець і дівчина попрощалися. 
     Фашисти вторглися в село. Вони привітно віталися, а потім забирали продукти, висаджували двері, різали свиней. Жартували з хазяйками, а тоді стріляли в них. Два німці, не соромлячись, скинули одежу і веліли Купріянисі випрати її. Жінка образилась і хотіла відмовитися, а син—дезертир кинувся умовляти, кажучи, що її за це можуть убити. Тут вбігла дочка Христя і сказала, що німці забрали корову. Батько з гіркотою відповів, що раз нас завоювали, то тепер їхнє право. «Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах». 
     Менший син Павло з досади вибіг надвір, а там за його переляканим товаришем Іваном Гаркавенком бігли німці і стріляли. Хлопці хотіли втекти, але їх піймали, побили і, дізнавшись, що вони дезертири, дали гвинтівки та поставили стерегти гармати. 
     У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сюди прилетів сам гауляйтер Кох. У своїй промові він проголосив смерть слов'янству, демократії і національним меншостям, євреям. Кожному солдатові він обіцяв сорок п'ять гектарів землі української. 
     Старий полковник німецької розвідки Ернст фон Крауз простяг своєму синові лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі і сказав: «На, їж! Цю землю можна їсти!» Людвіг стиснув землю в жмені й лизнув її язиком. «Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка—батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували». 
     Батько й син стояли серед поля і милувалися ним, як своєю власністю, але раптом старий фон Крауз сказав, що це страшна земля. Цей народ не так просто знищити. Він тікав од нього у вісімнадцятому, його «життєздатність і зневага до смерті безмежні... Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху...». 
     Фашистські офіцери якраз проїжджали село, в якому вішали людей. Машина стала. Кати збиралися повісити старого пасічника Запорожця, бо його бджоли закусали чотирьох німецьких солдат. Фон Крауз захотів дізнатися, що думає пасічник перед смертю. Той відповів, що справа їхня програна, раз вони бояться таких старих, як він. Побачивши військовополонених, дід Запорожець закричав: «А, посіпаки! Потяглися, щоб вам добра не було!.. Не встигла війна початися, вже здалися, покидали зброю! Вже повзете в неволю. А ворог з жінками регоче... Вішайте мене, душогуби! Щоб бодай хоч не бачили мої старі очі...». 
     Людвігові стало страшно, але батько сказав, що і в цього народу є слабке місце, «ахілесова п'ята»: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного». 
     Людвіг сказав: «Ми будемо нищити їх, поскільки кожний солдат мусить убить ворога. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!» 
     « — Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали. 
     — Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті». 
     У клуні Купріяна Хуторного зібралися товариші його синів, які дезертирували з армії. Це був «своєрідний клуб загублених душ». Вони пили горілку, грали в карти і проклинали свою долю. Одні говорили, що повернуться свої і постріляють їх, як собак, інші заперечували, що повернуться наші війська, мабуть, не скоро. Обговорювали чутки, що Україна буде самостійною, а земля — у приватній власності. Старий Купріян втрутився і сказав, що все це, може, й буде, тільки їх не буде — поб'ють один одного. І порадив доганяти армію, поки не пізно. Раптом вбігла дочка Купріяна Христя і перелякано сповістила, що їхній Павло завербувався в поліцію, уже йому й рушницю дали. Аж ось ввійшов і Павло з товаришем. Батько у відчаї кинувся на нього з кулаками, але той затулився зброєю. І почав виправдовуватися, що його примусили під страхом смерті,— не візьме він цієї зброї, те зробить хтось інший. Купріян суворо картав хлопців, адже вони зрадили присягу, у них в роду не було боягузів. Несподівано він схопив зброю у Павла, рушниця вистрілила і смертельно поранила його. Тут нагодилися німці. 
     Старший син Микола, поранений у руку, кинувся тікати, за ним побігли ще кілька товаришів. Зупинилися аж у яру, думаючи, куди податися. Микола вирішив іти до партизанів, а хлопці повагалися трохи (якось, мовляв, буде!) і пішли додому. «У грізну годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві натури не піднялися до висот розуміння ходу історії. І ніхто не став їм у пригоді зі славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна » не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно без -збройні, наївні й короткозорі». Коли хлопці зрозуміли, що помилилися, було вже пізно — всі вони повисли «на німецькій шибениці рядочком». 
     Німці оголосили збори села. Олеся просила батька йти швидше, бо його можуть убити за непокору. Запорожець велів залишити його самого, зняв з покуття портрет Сталіна. 
     «— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося,— не малою, великою кров'ю на [своїй] території,— тихо промовив він до портрета.— Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків—сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть». Лаврін попрощався з дочкою і пішов на збори. Фон Крауз, проголошуючи промову, сказав, що тих, хто тікає в ліси, нападає на поліцаїв, він буде нещадно знищувати. Велів обрати старосту села. Ніхто не згоджувався. Тоді людей загнали по шию у воду і почали стріляти над головами. Запалали кілька хат у селі. Стояли селяни довго, померзли, ледве трималися. І почали просити Лавріна Запорожця «прийняти гріх на душу», стати старостою. І Запорожець вирішив урятувати село, погодився. 

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: