Основні факти біографії Олександра Довженка

 

Олександр Довженко! Кому не відоме це славне ім’я сьогодні. Письменник і кінорежисер, маляр і політик, великий патріот свого народу та син свого часу. Всесвітнє визнання його таланту незаперечне, бо ще в 1958 р. на спеціальному конкурсі в Брюсселі серед двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів названо було не озвучену ще тоді «Землю» українського режисера. Відтоді талановитий митець гордо крокує всіма широтами нашої планети. «Кіно мусить стати високим мистецтвом. Кінофільми можуть і по­винні сягнути рівня шедеврів Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Пимоненка...»,— писав він на початку своєї режи­серської біографії й на ці вершини сходив, як і належало генію.

Погляньмо уважно на портрет О. Довженка. Критик К. Зеленський писав: «Він взагалі був вродливий тією не солодкою, а муж­ньою і серйозною вродою, якою природа обдаровує своїх обран­ців. Срібло сивини з роками ніби ще звеличує цю красу ореолом пережитого».

А пережитого було дійсно багато.

 

Кореспондент. Шановний Олександре Петровичу, розкажіть, де Ви народилися, якою була Ваша родина?

Герой. Я народився 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, у мальовничому містечку Сосниця. Дитинство проходило серед казкової природи Придесення, колоритних поста­тей, житейських трагедій і свят моїх земляків. «Батьки були неписьменні... Дітей мали багато — чотирнадцять — перемінний склад, з якого залишаються двоє: я й сестра. Решта померли в різ­ний час... І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадв, в моїй уяві — плач і похорон».

Кореспондент. Де ви навчалися й ким працювали?

Герой. Із 17 років я студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році отримую направлення до Житомира. Учителювання моє тривало до літа 1917 року й вклю­чало в себе викладання природознавства й гімнастики, географії й фізики, історії та малювання. Згодом переїжджаю на роботу до Києва. Тут вчителюю і вчуся в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкри­лася Академія мистецтв, стаю її слухачем.

Кореспондент. Розкажіть, яку участь Ви брали в револю­ційних перипетіях 1917 року?

Герой. Сподіваючись на звільнення нашого народу з-під ярма, радо вітав Лютневу революцію 1917 року. Брав участь у національно-визвольній революції, захищав УНР. У петлю­рівській школі старшин викладав історію й естетику, за що був засуджений більшовиками до страти. За активної участі Василя Еллана-Блакитного був звільнений.

Кореспондент. У 20-х роках на Україні вирує літературне життя. Яку участь у ньому брали Ви?

Герой. За сприяння Василя Еллана-Блакитного я влаштувався до редакції газети «Вісті ВУЦВК». У цьому виданні я розміщу­вав свої карикатури, шаржі, плакати, портрети ілюстрації за під­писом «Сашко». Згодом подружився з Остапом Вишнею, Юрієм Яновським, Майком Йогансеном, стояв біля витоків ВАПЛІТЕ.

Кореспондент. Олександре Петровичу, Ви закінчили Глухів- ський педагогічний інститут, училися в комерційному та архітек­турному інститутах, згодом дипломна робота — спочатку у Вар­шаві, потім у Берліні, захоплюєтеся політичною карикатурою, учитеся в Берлінському художньому приватному училищі Е. Гек­келя. Як Ви стали кінорежисером?

Герой. «Я почав відвідувати натурні зйомки одного одесь­кого режисера недалеко від фабрики. Те, що він робив на зйомці зі своїми акторами, було настільки погано і так безпомічно, що я відразу повеселішав. Я подумав: якщо я бачу, що це погано, і знаю, що саме погано і чому саме погано, значить, я не такий уже безпорадний. Більше того, я просто візьму зроблю краще».

Кореспондент. Яким Ви бачили українське кіно? Про що знімали фільми?

Герой. Своє кінематографічне життя я розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», у якій, окрім усього, ще знявся і в ролі кочегара. Мрією було національне кіно, наближення його есте­тики до народного мистецтва. У 1928 році я за сто днів зні­маю фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах». Наступною роботою стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930, на екрани виходить неперевершений шедевр світо­вої кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю. Фільм, у якому я звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина й земля, старе й нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. У цей час на її території закладаю свій знаменитий сад. На початку 1933 року залишаю Київську кінофабрику й переїжджаю до Москви. Напередодні війни працюю над фільмом «Щорс», з ос­новною темою — народ у війні. На початку добровольцем іду на фронт захищати рідну землю. Працюю в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пишу серію оповідань. У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні».

Кореспондент. Про що мріяли зняти, написати?

Герой. «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що своєю присутністю вже прикраша­ють твір..., а напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні ордена. Напишу, як їм жити і що робити, і як і що думати, щоб краще жилося по війні, по закону божеському і людському. Дія починається повернен­ням на руїну родини».

Кореспондент. Як би Ви охарактеризували час, у якому жили?

Герой. «Відсутність смаку, одірваність од природи, і мораль­ний занепад, і душевна сліпота — разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в багатьох смислах».

Кореспондент. Довго Ви прожили за межами України, але творили заради свого народу?

Герой. «Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі над усе, чому служив, чому радувався».

Кореспондент. Чи продовжили Ви кінематографічну працю після війни?

Герой. Так, безперечно. Після війни знімаю документальний фільм про Вірменію «Гідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічу- рін». На початку п’ятдесятих років в основному займаюся педа­гогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії.

Пишу сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».