Історія написання та опублікування кіноповісті «Україна в огні»

 

«Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було пору­бано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Усе, що було злого, недоб­рого, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я наро­дився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості». Так написав митець у «Щоден­нику» після заборони «України в огні».

Кіноповість письменник почав писати на початку війни. Швидко написав, зняв фільм, сподіваючись визнання та вдяч­ності. Але сталося навпаки: і кінофільм, і повість були осуджені й заборонені. Фільм узагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікували вже після смерті письмен­ника. Майже за всі кінофільми (і за «Звенигору», і за «Землю», і за «Арсенал», і за «Щорса») кінорежисера критикували. Однак такого терору, такої тотальної наруги, як за «Україну в огні», він ще не зазнавав. Досить сказати, що для розгляду кіноповісті 31 січня 1944 р. було скликано спеціальне засідання політбюро ВКП (б), на якому й розпинали О. Довженка.

Письменник не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. Де ж брав він сили для боротьби проти сатанинської сталінської системи? У свого народу, у його, хоч знівеченій і окраденій, але живій і чистій душі. У щирому зверненні до генсека Довженко писав: «Това­ришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба три­мати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?».

Послухаймо самого О. Довженка й зрозуміємо, за що справді він був так тяжко покараний:

«Написав я «Україну в огні» з огненним болем у серці і пал­ким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю...

Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був... на її пожарах сьогодні...

Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови... Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика... Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюван­нями...».