Аналіз кіноповісті «Україна в огні»

 

Коли О. Довженко опинився на фронті, його вразило те, що побачив він там. Незабаром з’явилися його безсмертні твори «Стій, смерть, зупинись», «Мати», «Воля до життя», «Україна в огні» та інші, у яких автор засуджує війну, змальовує її страхіття й оспівує героїзм бійців, учорашніх мирних трудівників. Свій біль за долю народу й возвеличення його безсмертного подвигу, свій великий гнів до фашизму, до загарбників О. Довженко переніс у кіноповість «Україна в огні».

Вона охоплює найтяжчий і найтрагічніший період Великої Вітчизняної війни — її початок, чорні дні евакуації, відступ. Сюжетною основою є історія, чи точніше, доля сім’ї Лавріна Запорожця. Повість починається спокійно-величною картиною родинної вечері. Та в цю мирну картину раптом вривається війна із зойком матері: «Ой діточки ж мої, діточки»,— розноситься палаючими містами й селами. Майже одразу ми опиняємося в окупованому селі, бачимо знущання фашистів над населен­ням, принизливе поводження з людьми. Письменник не ідеалі­зує людей, а показує з усіма їх вадами. «Довгі відходини, сум і горе важких утрат пригнобили всіх,— пише він.— Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Навіть те, що їх запрягають у плуг, наче коней, не пробудило в них злості, на що сподівався Запорожець. Полі­цай, їхній же односелець, топче ногами хліб, який жінка передає полоненим, наступає їй на руки й ніхто не зупиняє його. Та епізод за епізодом письменник показує, як все ж формується в душах людей ненависть і вони зріють для опору.

У повісті ми бачимо страждання народу, його героїчні зусилля в боротьбі із загарбником. Та, мабуть, найбільшою трагедією війни є трагедія жінки, яка залишалася в окупації. Убивства, гвалту­вання, спалені й зруйновані домівки, голодні діти, і, зрештою, похоронки — усе це лягло на її тендітні плечі.

Трагічна доля Христі й Олени, яких відправили до Німеччини. Вони неодноразово втікали, але кожного разу їх ловили, били, гвалтували й знову пхали у вагон. Олеся все ж тікає від хазяїв, пробирається додому й воює в партизанському загоні. Христя ж, знесилена знущаннями й поневіряннями, знаходить притулок і захист в італійського офіцера, ставши його дружиною. Та хоч і повернулися вони після перемоги додому, долі їх понівечені. Крім того й тут, на Батьківщині, вони зазнають знущань з боку влади. На суді ці жінки кидають звинувачення війні, що принесла їм стільки горя, і уряду, який замість того, щоб допомогти, ще й судить їх не знати за що.

Багато трагічних подій змалював О. Довженко у своїх творах. У них ми бачимо й героїчних бійців, і відступників, що злама­лися, не витримали випробування війною, і покалічених сол­датів, і горе матерів, жінок, які не дочекалися синів, дочок, чоловіків, дружин, і знищені й зруйновані села й міста. Усі ці сторінки таврують війну, засуджують її, як жахливе породження людського «генію» й закликають не допустити повторення цього страхіття. Символічно звучить кінець повісті: Олеся та Василь, яких війна відразу після зустрічі й зародження їхнього кохання розводить різними дорогами, переживши всі негоди війни, нарешті зустрічаються... їхнє кохання перемогло все. Любов вічна, як вічний світ. Тож збережімо їх від лихоліть війни,— ніби говорить цим О. Довженко.