Критика

«Україна в огні» Довженко

У високохудожній кіноповісті «УКРАЇНА В ОГНІ» (1943 р.) письменник показує жахливі по­дії, що з волі Сталіна та Гітлера розгорнулися в Україні.

«Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Усе, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості», — так написав ми­тець у «Щоденнику» після заборони «України в огні». Кіноповість письменник почав писати на початку війни. Швидко написав, зняв фільм, сподіваючись визнання та вдячності. Але сталося на­впаки: і кінофільм, і повість були осуджені й заборонені. Фільм узагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його міститься в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікували вже після смерті письменника. Майже за всі кінофільми Довженка цькували, однак такого терору, такої тотальної наруги, як за «Україну в огні», він ще не зазнавав. Досить сказати, що для розгляду кіноповісті 31 січня 1944 р. було скликано спеціальне засідання Політбюро ВКП (б), на якому й розпинали О. Довженка. Письменник не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. Сили для боротьби проти сатанинської сталінської системи письменник брав у свого народу, у його, хоч знівеченій і окраденій, але живій і чистій душі. У щи­рому зверненні до генсека Довженко писав: «Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?»

Олександр Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розумін­ня честі та патріотизму, так і про людей з дріб’язковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: «Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Болить письменникові й брак національної свідомості деяких людей.

Митець дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тис­ком найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно без­збройні, наївні й короткозорі».

Про таку ахіллесову п’яту українського народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму синові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту. Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників».

Але стільки палких і мужніх постатей у повісті О. Довженка, що своєю незламністю, героїз­мом вони яскраво контрастують із «портативними душами». У центрі повісті — родина Лавріна Запорожця, який разом із дружиною виховує п’ятьох синів і дочку Олесю. Кожному з них випала своя доля. Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневі­ряння, торуючи шлях додому.

Тут відображений початок війни — один із найтрагічніших її періодів, коли під тиском ворога війська захисників не просто відступають — тікають, залишаючи на поталу беззбройних людей.

Автор втілив свої знання про тогочасну Україну в символічному образі Олесі, яка стоїть на роздоріжжі подій зі своїм розпачем і горем. Що чекає її? Можливо, образ Олесі є алегорією образу України... Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина: такі прості й такі глибокі слова говорить вона у творі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все пе­ренести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине... Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»

Є щось символічне і в обірваній мирній пісні Запорожців, яку вони вже неповним сімейним складом доспівають лише після звільнення їхньої рідної Тополівки. Зображує письменник і розтер­зане фашистами село під час окупації, що дає повне уявлення про муки всієї України.

Засуджуючи війну, автор неодноразово виявляв свій великий гнів, спрямований на загарбни­ків, осмислював дух непокори всього українського народу. У творі утверджується висока ідея нев­мирущості української нації, високої моралі українців.

Особливо мужнім змальовано Лавріна Запорожця. Не з доброї волі ставши старостою в німців, він налагоджує зв’язок з партизанами, сприяє їм, аж доки сам не потрапляє в концтабір. У такий спосіб письменник показує, що у хвилини найтяжчих випробувань кращі сини українського народу не корилися. Вони мужньо відвойовували свій край і власну волю.

Сповідуючи правду, О. Довженко одним із перших в українській літературі піддав сумніву непогрішність Сталіна. Лаврін Запорожець знімає портрет вождя зі стіни і ставить його додолу зі словами: «Не думали ми з вами, що так вийде». Осмислюючи перебіг війни, переймаючись вели­кими людськими втратами в ній, О. Довженко добре розумів провину Сталіна, який напередодні винищив високопрофесійні військові кадри, припустився грубих тактичних помилок. Тому на сто­рінках твору немає жодного слова похвали Сталіну.

Символічним у кіноповісті є образ Христі Хуторної. У ньому автор узагальнив трагедію укра­їнського народу, що був кинутий на поталу фашистам, пережив всі найтяжчі випробування — ма­сове фізичне нищення, вивезення до Німеччини на примусові роботи.

У кіноповісті «Україна в огні» письменник художньо інтерпретує війну як загальнонаціональ­ну трагедію. Крізь призму трагічного він розкриває історичну долю нації мужніх Запорожців, не­скорених Кравчин, яким не раз судилося брати в руки зброю, щоб захистити свою волю.