Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_drach_chornobylska_madonna_Skorocheno.docx)Ivan_drach_chornobylska_madonna_Skorocheno.docx29 Кб415
Скачать этот файл (Ivan_drach_chornobylska_madonna_Skorocheno.fb2)Ivan_drach_chornobylska_madonna_Skorocheno.fb244 Кб382

 

ІВАН ДРАЧ 

ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА (СКОРОЧЕНО)


     
     Пролог 
     
     Прологові передують два епіграфи: з поеми Т. Шевченка «Марія» та з української народної думи «Бідна вдова і три сини». Таким чином епіграфи налаштовують на контраст між високим розумінням матері, оспіваним й освяченим у віках, і гіркою думою про нещасну долю матері, зрадженої синами. Саме поєднання цих думок і відображає зміст і суть поеми. 
     Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш... 
     Поет відчуває, як нелегко буде йому 
     ...намалювати її таку. 
     Як малювали на задану тему богове мистецтво, 
     Протягом тисячоліть — від Рубльова до Леонардо да Вінчі, 
     Від Вишгородської мадонни і до Сікстинської, 
     Від Марії Оранти і до Атомної Японки... 
     Нелегко, бо довжелезний ряд митців, які крізь століття возвеличували образ Матері Всесвіту — Мадонни. І все ж поет відчуває, що є щось, чого ніхто ще не сказав, але воно мусить бути сказане людству. Це сильніше за нього, це ніби вона, його героїня, сама водить пензлем митця: 
     Ти намагався її змалювати — Вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане? А без надії? А проституйованою лахміття достатку?.. 
     Проходячи через сумніви, через вагання і острах, поет відчуває свою відповідальність перед людьми, і тому лягають зболені рядки на папір. 
     
     Я заздрю всім... 
     
     Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова; мовчання тяжко душу залива. Ословленість — дурна і випадкова. 
     Чутливий до слова, поет розуміє, що для його задуму необхідні слова особливі, щирі, не випадкові, не заїжджені. Ось звідки оця «німота» — від бажання уникнути штампу, нещирості, зайвої пишномовності: 
     Я випалив до чорноти жури Свою прокляту, одчайдушну душу І жестами, німий, заговорив... Хай жестами. Але сказати мушу. 
     
     З канадської листівки 
     
     «Мадонна атомного віку» Василя Курилика, 1971 
     «Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день...» 
     Лiричний герой прозою розповідає про те, як він уявляє собі наслідки атомного зараження на картині, що зображує мирний Квебек, якого насправді не торкалися таке зараження: атомні вибухи сприяють зростанню рослин, але діти, що ще не родилися, пізніше народяться вже скаліченими, бо вражені радіацією. А мати страждає від ядерного тепла, і раптом її волосся усе випадає. 
     «З іншою голодною дитиною, що благає її про їжу, вона може бути не без іроній названа Мадонною Атомного Віку». 
     
     Солдатська мадонна 
     
     Розповідь солдата з будівельного батальйону 
     Солдати, яких відправили ліквідувати наслідки аварії на ЧАЕС, ріжуть поруділі дерева і ховають їх на глибині двох метрів під шаром піску, а думка одна: швидше б закінчити та тікати звідси, додому. 
     Та щоранку ми бачимо, 
     Як вночі тут хтось босий ступа, 
     На пісочку неторканому 
     Якась боса жіноча стопа, 
     Наче б хто по душі моїй 
     Так таємно—непрошено ходить... 
     Та й не по—людські це якось, адже тут ніхто не може залишатися надовго, солдатів сюди привозять лише на деякий час. А тут хтось пюпри все залишився. Хто? Чому? 
     Ось що каже генерал: — Матір я взяв із села. А вона мені з Києва Третій раз уже боса втекла. Хоч би взулась та взута Тікала сюди, у цей світ, А то босий,однаковий, Дуже босий вже слід. 
     Генерал замовк, але його слова, пронизані страшною виною, ще звучали у кожного в серці. І всі відчували однаково. 
     Йшли невидимі ноги І вервечку, чітку і легку, своїх босих слідів Пропечатували перед нами, Перед юними й сивими, Адурними справіку синами... А ми німо дивилися — От проява непевна яка! Може, мати ішла в саркофаг До Валерія Ходемчука? 
     
     Як з моторошшя сну 
     
     Як з моторошшя сну, Душа моя встає, Як тяжко їй Вставати і німіти, Питаю душу я: «Душе моя. Ви є?» Вона мовчить і є — Лиш годі зрозуміти.

 Мовчить душа з душі. Мовчить, мов цілий світ, Загорнутий в лихі В словесні целофани... Пучками голими З душі здираю лід... Як ранить пучки ті... Як душу тяжко ранить... 
     Варіація на банальний київський сюжет, або ж Баба в целофані — наша мати 
     Аж три епіграфи передують цій главі. Перший з них такий: «Корова — в багатьох старовинних і архаїчних релігіях символ плодючості, достатку і благоденства» (Міфи народів світу). Два інших взяті з «Вибуху» С. Йо-венко та В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття». 
     І де сосни, дощами спалені, Лізуть в очі лихою іржею — У якійсь несусвітній окалині Денно й нощно блукають душею. Тут і побачили з вертоліта щось дивне: 
     — А це що таке, я тебе питаю? 
     — Видно, з космосу щось занесло. 
     — Целофан — як скафандр, метляється скраю... 
     І лунають різні думки про те, звідки це взялося. Хто висловлювався за те, що то «пришельці із космосу», хто міркував, може, з НАТО? І от спустилися на землю і регочуть. Виявилося, що ті дві загадкові істоти — баба та її корова, дбайливо обгорнуті целофаном. 
     А що вже корова — та теж в целофані, 
     Як диво космічне, суне в тумані, 
     Лиш роки пробились з накидки таки... 
     І очі в накидці — якраз там, де очі, 
     І отвір, щоб пастись, старій поторочі! 
     А взута корова в старі кирзаки... 
     Стали питатьу баби, чого це вона корову у чоботи взула. 
     — А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! — В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться і буде здорова, 
     І бабі ще дасть до відра молока, Така запашна і молочна така. 

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>