Ніж у Сонці – Іван Драч

ІВАН ДРАЧ

НІЖ У СОНЦІ

(Трагедія)

Не отблеск, отблеском рожденный,-

Ты по себе свой край оставь,

Твоею песней утвержденный…

А. Твардовский

ПРОЛОГ

Мої віки слідом за мною ходять:

Од вітряків до полиску ракет,

Фотон і Пишна паска великодня,

Усе – до лаконічності штиблет.

Надії бубнявіють цвітом вишень

У сонцем зацілованих садах.

Слова мої! Шикуйтесь сміливіше –

Пилюка зір хай шерхне на вустах.

Навіщо я? Куди моя дорога?

І чи моя тривога проросла

Од сивої печалі Козерога

До сивого чорнозему села?

Що маю нести в сиві-сині далі?

Пшеничну ласку в молодих руках

Чи чорний рак водневих вакханалій,

Що серце їсть п'яти материкам?

Я – переклятий ворогом не тричі

(Рубцями ран закутана душа),

Дивлюся зорям в мерехтливі вічі,

В оранжеве шептання: "Поспішай!"

Хрустить повітря вафлями сипкими,

Ковтаю з вітром чорнобривий спів…

Яку гіркоту корабель нестиме,

Бо я ж не наробивсь, не одкипів!

Збираю я в долоні сині тіні,

Прощаюсь із синицею, з Дніпром,

Бо в мене не Ньютонове тяжіння,

А галактичне – в безвість напролом.

Сковороду зустрів я у трамваї

(Блукає він по світу двісті літ).

Смушеву скинув і мене питав,

Чи можу Сонцю передать привіт.

Чоло в старого з жовтої розлуки,

Мільйони зморщок пов'ялили вид,

Меланхолійні філософські руки

Ціпком тривоги пробують цей світ.

Шепоче він: "Ти відлітаєш, сину,

На лобі в тебе знак неправоти.

Щоб корабель не став за домовину,

Візьми благословення – і лети.

Пройдись землею. В серце йди людське ти,

Питай у нього дозволу і права,

Бо якорі космічної ракети

Вросли в народ –

навічно, аж іржаво".

ПЕРША ЧАСТИНА

СЕРЦЕ НАВСТІЖ

Божевільна, Врубель і мед

Свій білий плащ накинув я на плечі

І сонячне кашне,

І дихав мудрістю

і сподіванням вечір,

І поїзд мчав мене.

Гойдались грона хмар

і нахилялись в руки,

Грибами віяв ліс.

Дуби тужили, як дозрілі муки,

І місяць тугу ніс.

В хиткім промінні прочинились двері –

І в віялі дощів

Із пляшкою холодної мадери

У чорному плащі

Ввійшов. Поставив. Збуджено застиг.

Простят мені.

Переливались в смугах світляних

Два келихи скляні.

Незнайомий:

Я – вічний чорт. І, лай мене й не лай,

Я поведу тебе в таку дорогу,

Що проклянеш ти свій священний край,

І замір свій, і молоду тривогу.

Ти перетрусиш кісточки дідів,

Ти корогву розірвеш на онучі

І тому, хто тобі так догодив,

У чорну пащу кинешся із кручі.

То буде з мукою, з печаллю в сто віків,

А нині можна просто, полюбовно..

Іди до нас, до наших трунарів,

У наше кодло, вічне і стомовне.

Ми кришим душі, цвіт б'ємо морозом.

Нас – чорна ніч, а вас – якийсь мільярд..

Це не погроза.

Чого ж ти варт,

Як віриш в справу липовую?

Ти ж хлопець свій!

Я:

Кінчай – вип'ю…

За твій упокій!

Ми йшли удвох. Ліси полум'яніли

Одспіваним, стухаючим вогнем.

Тополь дівочих золотисті стріхи.

Тримали сонце над блакитним днем.

Хатки біліли, чепурились стріхи

Дівчата в небо пісню понесли.

Хлоп'ята колесо котили і для втіхи

Пускали змія між осінніх слив.

Мій чорт був у модерному костюмі.

Плащ – на руці. Крізь скельця окуляр

Він розсипав очиці синьоглумі,

На призьб пекучий непростиглий жар.

Тут сива жінка вилетіла з хати:

"Ой діточки, коханенькі, сюди

Ідіть до мене. Я ж бо; ваша мати.

У мене свято нині. Бригадир

Щось загордився. Не вітають люди.

Та людям не до мене, боже мій.

Мене лиш цуцик й півничок не гудять,

І котик в мене в, і є бджолиний рій,

Синочки в мене – всі сьогодні дома.

Приїхали. Спасибі їм, спаси…"

Я бачив – бралась попелом солома

Під колір сивої красивої коси.

Така печаль бриніла в її зорі,

Що дуб од погляду німів і тріпотів.

Каміння розсипалося на порох,

І я ламав свої шаблюки брів.

Ввійшли у хату. На столі – горілка.

Хтось горло мені кліщами здушив:

Три ложки, три виделки, три тарілки –

І жодної душі.

Собака за столом, і кіт хлебтав драглі,

І півень звично сокорів на лаві.

"Ой діточки, синочечки малі,

Ну, випийте, красавчики ласкаві.-

Вона чарки підносила котові,

Собаці й півневі – на ймення звала їх.-

Андрієві це буде, це Петрові.

А це Ванюші – вистачить на всіх.

Ще й гості в нас. Просіть до столу, діти!"

І божевільна у танок пішла.

І навіжений, і проклятий вітер

Крутив її круг чорного стола.

Три козаки ридали над старою

І не могли зійти з кривавих рам.

Той під Берліном, той в сніжнім завою

Десь під Варшавою, і третій там…

Ридали козаки в порожнім домі,

А мати, сива і страшна, пливла

Над білим світом по святій соломі.

Кругом планети йшла – кругом стола.

"Ой синочки-синочечки,

Славні огірочечки,

Чубчики-любчики,

Маленькі голубчики.

Ходить Гітлер по Вкраїні,

Носить жорна при коліні:

– Якби вас перетовкти

Та од Сталіна втекти.

А я сиджу на рядні

Та рахую трудодні.

Сюди – кидь, туди – кидь,

А ти, старий діду, цить".

Тут двері розчинились. З того віку,

І з того світу в хату Врубель вбіг,

Завмер на мить, дивився на каліку,

І впав на збитий тугою поріг,

І прошептав: "До Третьяковки нині

Така печаль долинула відсіль,

Що Демон все розкидав на картині,

Всіх розігнав, відчувши дикий біль.

Його журбу оця печаль зв'ялила,

Від сорому себе він в груди б'є.

Горіли фарби, і тріщали крила…

Вклоняюсь вам – Страждання ви моє!"

А мати нам у ринку мед давала,

Густий осінній захолодий мед.

Медове листя за вікном кружляло,

Печаллю повиваючи свій лет.

"Тож, гості дорогенькі, на дорогу

Візьміть гостинець – ринку ж занесіть".

Я поклонився матері у ноги

І диких дум порвав жорстоку сіть.

Я сивіти почав у двадцять п'ять

Од тої хати, од скорботи тої.

Ця мати вміє сина виряджать,

Затужить тонко серцем і рукою.

Вона постане, чиста і тривожна,

Зіпершись на печаль свою внизу,

І дасть мені в космічне бездоріжжя

Мед – доброті і роздумам – сльозу.

Похорон голови колгоспу

Його несли на жилавих руках,

На гніві, на невизрілому смутку,

В кленовій жовто-білій домовині-

Сорокалітнього красивого мужчину –

Його несли на жилавих руках.

А я стояв із невідчепним чортом,

А я ішов дорогою з людьми.

І гнулися від горя їхні плечі.

Я захлинався музикою суму.

Ми шапки вітру одягли із чортом.

І слалась листом молода дорога,

Солом'яні брилі хати скидали,

І синій жаль світився в їх очах.

Жінки ридали, і тини, і коні –

І так поволі слалася дорога.

Востаннє він піднявся в домовиш,

Рукою сперся на ребро гембльоване,

В ребро життя втиснув востаннє руку

І смерть прокляв очима і губами,

Коли піднявсь востаннє в домовині:

"Одну легеню я віддав війні.

А вам віддав і серце, й мозок свій,

І злість свою, й легеню ту останню,

І сивий сум свій, і красу любові,

Яку зберіг в страховищі війни.

Ось хата Гапчина, похилена, низька.

Я завинив навіки перед нею,

Перед її убогістю. Прощай!

Мені ти не даси спокою на тім світі,

Вдовина хато, змучена, низька.

Прощайте, ферми! Й ви, воли розумні!

Й сторожкі коні в траурнім вбранні,

І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!

І ви, машини, й ти, кринице вірна!

Прощай, дорого! Й ви, води розумні!

А ти, Бетховене, прости мені за те,

Що я не мав часу прийти до тебе,

Що знаю я симфонії полів,

Але твоєї жодної не знаю.

Прости мені, Бетховене, за це.

І ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни,

Ходив я часто до людського горя

І повертав його очима в сонце.

Одним багатий, іншим бідний я.

Простіть, Родени, Моцарти й Ейнштейни.

А ти, Степане, п'яний і сьогодні.

Прости, що лаяв рідко я тебе.

Що в смуток твій я не ввійшов душею,

І ти, хмарино сиза, прощавай,

Дощем поплачеш по мені сьогодні.

Ми з вами хліб робили, цукор чистий,

І рідко ми дивились на красу.

Прости, Марино, що не надивився

Я на вуста твої і очі сині.

Ми з вами хліб робили, цукор чистий".

І він притих. Хрестами зводивсь цвинтар,

І голова ковтнув життя востаннє –

Кругом чола кружляв супутник в нього,

Утворюючи німб простій людині,

Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар.

Шептало Небо до Землі-сестриці:

"Візьми його у себе – славне серце.

Бо скоро я прийматиму у лоно

Твоїх синів, коли застане смерть",-

Шептало Небо зверхньо до Землі.

І Мефістофель насміхався з мене,

І грудку шани кинув на труну я

І сивів я.

Збирались в небі сльози.

Ридали хмари, кутаючи сонце.

І Мефістофель насміхався з мене.

Мене хрестили всі хрести довкола,

Благословляли люди і дерева,

І голова червоною зорею

Мене благословив в дорогу синю.

Поля чорніли, як муар, довкола.

Невидимі сльози весілля

Гей, у коло, подорожні!

Чарку їм, бояри!

І кружляли, вирували, гупотіли пари.

Хто сміявся-заливався,

кого сон завіяв.

Молоденький барабанщик

булаву посіяв

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: