Критика

«Балада про соняшник» Драч

У «БАЛАДІ ПРО СОНЯШНИК» поєдналося фантастичне і реальне. Тема твору, його образна символіка — від народних, дуже давніх, іще язичницьких вірувань про незвичайні перетворення в житті людей і в природі.

Ця рання балада поета у піднесено-романтичному дусі описує незвичайне відкриття хлопчика-підлітка: сонце — всемогутнє. Як у будь-якій баладі, тут не обійшлось без дива, метаморфоз. І це диво сталося із сільським хлопцем-соняшником, у якого «були руки і ноги, було тіло, шорстке і зелене». Він бігав наввипередки з вітром, рвав на груші гнилиці, купався коло млина й стрибав на одній нозі, щоб вилити воду з вуха. Але раптом побачив сонце, велике та яскраве, «що їхало на велосипеді, обминаючи хмари на небі».

Це незвичайне фантастичне видиво приводить до великого осяяння — глибокого пізнання та осмислення, здавалося б, таких буденних явищ, як сонце в небі. Тому хлопчик-соняшник і «за­стиг... на роки й століття в золотому німому захопленні: «Дайте покататися, дядьку!» І в душі за­роджується найчарівніше й найфантастичніше у світі: «Поезіє, сонце моє оранжеве».

Цей символ такий всемогутній, що може перетворити людину в рослину і навпаки. Поет стве­рджує думку, що сонце —- символ краси мистецтва, краси народного духу й віри в нев’янучу на­родну творчість. І відтоді світ стає радіснішим, дорожчим, ріднішим і відчутнішим.

Алегоричні образи сонця і соняшника у баладі вказують на порив до високого творчого злету, що виходить з рідного грунту. Отже, сонце — це прекрасна, неповторна поезія, а соняшник — по­ет, що у великому творчому натхненні описує рідну землю, сонце, природу й людей.

«Люблю повертати людину до сонця, мистецтва, в той казковий Храм Сонця», — пише Іван Драч. Його золоті «промені»-вірші світять яскравою чистотою, небуденністю, радістю зустрічі з новим, прекрасним, незвичайним світом любові, що перевтілюється в поезію:

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
 
ІВАН ДРАЧ

БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
- Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.