Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_zlodij.docx)Volodymyr_drozd_zlodij.docx70 Кб753
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_zlodij.fb2)Volodymyr_drozd_zlodij.fb2102 Кб484

 

Володимир Дрозд

«ЗЛОДІЙ»

 

Так і не зміг Григорій пригадати сну. Пам'ятався лише страх, що розбудив його. Кліпнув запаленими очима по золотих п'ятірках вікон — на погоді стояло, рання весна. Намацав на черені папушу самосаду. Вогкуватий ще, але курити хочеться, аж під грудьми смокче. Опустив ноги з лежанки на лаву. Внизу калабанями халяв темніли чоботи. Дні ноги його влізе, але шив, щоб онуч побільше, бо зими холодні тепер, а про валянці і не мріялося, де ті валянці узять. Передки побабіли і задерлися, ніби лижви. А води не пропускають. Учора ходив за болото по ломач­чя, стрибав з купини на купину, траплялось і у воду — онучі сухі. У кого ремесло в руках, тому легше прожить, але й усього потроху уміть — теж добре. Ось він, Григорій Лобода, — тесля від батька, а припече — і шкіру вичи­нить, і сяке таке обув'я сточить. У запічку якого тільки причандалля нема. От кленових гвіздків для підметок до шмаття олова: у війну вивчився ложки в піску ви­ливати.

Дерев'яні визублюються, хоч і їсти нема чого. А головне, думалося — понесу ложки олов'яні на базар, загрошіє в ки­шенях. Коли з контори посильна приходить: голова кли­чуть. А голова — новий, приїжджий. Так і так, товаришу Лобода, каже, виписуй деревину, яку там треба, і заготов­ляй колодки та спиці для коліс, щоб на весну готове було, бо треба вози ставити на нові колеса, а ти, мовляв, до війни колісникував. Усеньку зиму спиці стругав та колодки виточував, аж Параска сварилася, що майстерня в хаті. Не до ложок було. Яка вже там грошва — колгоспу помогти треба. Бо хто ті колеса поробить, як не Лобода. Більш нема кому. І домує, а трудодні ідуть, боронився від Параски, та й тріска яка у грубу, на підпал. Хоч, як поду­мать, що з тих трудоднів, коли на трудодень по двісті грамів? Та й тих не допросишся, бо комори порожні.

А ось і краник самоварний серед різного мотлоху. Юрко самовара  знайшов на горищі, в солом'яній трусі,  хотів ганчірнику здати, ганчірник за мідь книжечки дає, а до книжок син охочий. Григорію ж заманулося чайку із само­вара попити, рішив одремонтувать. Тепер що — Параска в горщик чебрецю кине або вишневих гілочок, закипить, пий та й зазирай, чи дна не видно. І смак не той. У революцію батько з панського двору приніс того самовара. Пили чай довго і розважливо: аж поки не спітніє під великим пальцем лівої ноги. Замість цукру — варенуха бурякова. Тепер з цукром вільніше. У перекупок — на склянку. Але жовтий.  Перепалений ніби. А восени дочка принесла з міста сулію маляси. Як мед, маляса. Правда, трохи гір­чить.  На хліб мазали,  поки хліб був.  І кисіль варили. Потім картоплі не стало, нема де крохмалю взяти. А само­вара Григорій так і не одремонтував, усе руки не доходять до своєї роботи за колгоспною.

Нарешті намацав Григорій у запічку ножа. Саморобного, з шкіряною ручкою. Виточив, як вози латав біля кузні. Зайшла до хати Параска, край спідниці підіткнутий, курей годувала. Дві курки лишилось, а треба різать, бо вже од вітру падають, нема й зернини, щоб кинуть. Так вона поло­ву напарює і силоміць курям запихає.

— Трохи комарика придавив... Зараз подамся на скиртовище. Мо', корові насмичу.

—  Як на сон тягне, то спи, треба спать...

Мовила особливим, грудним голосом. А може — звичай­ним. Може, вчулося Григорію. Сьогодні що хоч може вчутися, такий уже у нього дурний характер. 6 такі, що обома руками гребуть до себе, і хоч би що. Ще й на інших спогорда поглядають. А він ще й на гріш чужого не узяв, а вже сам себе судить судом строгим. А на сон теперечки завжди тягне. Бо недоїдаєш.

—   Куди це ти вже нагострила литки?

—   Рукавця  шукаю, наче крізь землю провалився, — грюкнула віком скрині.

Висока, худа й темна з лиця його Параска, наче ви­хльостаний дощами одвірок. Життя її так вичорнило і висушило. То нестачі, то війна, то знову нестачі. Тільки й пожили, що перед війною. Коли вже у колгоспі устатку­валось. По зерну ходили. Ще й кавуни в сороковому кол­госп посадив, такі кавуняки, як гарбузи. Григорій воза цілого привіз, до морозів були.

— У Кушнірів яма картоплі ще перед війною зогнила, подивилися тоді й закрили. Тепер згадали. Наче крохмаль картопля. Біла-біла всередині. Казала Уляна, що на сушню виміняє. У кого з горла пре, тому і бог дає.

—   Гниль хтозна-колишню — на сушню?

—  А ти думав, що Кушніри даром дадуть?.. Григорій різав тютюн на краю порубцьованого ножем ослона. Солодко пахло, наче спечного дня на тютюновім полі. І як воно у природі влаштовано. Отрута з отрут, а пахне медом. Самосадним димом затягнешся — голод пере­биває, не так смокче під грудьми. Бабам воно важче. Бо не курять. Але баби — стожильні! А може, терплячіші. Ледве ноги волочать, а не ремствують. Та й на кого рем­ствувать? На війну недавню чи на бога, що дощу минулого літа не послав? Ось і в Параски вуста — ніби дратвою зшиті. Схилилася на край столу грудьми сухими, втелю­щила очима в нього, Григорія, і ні пари з вуст. І Григорій мовчить. Тихо в хаті. Ще й ходики зупинилися. А гирю підтягував ранком. Ланцюжок заіржавів, треба гасом зма­стити. Бо уже звикли до годинника, наче мертво в хаті. І вдосвіта — ніби вже на тім світі, не закукурікає по селу (усіх півнів порізали). Ну, довго вона мовчатиме? Тепер Григорій згадав: нічого йому не снилося, а довго не міг прокинутися, не хотілося йому прокидатись.

—  Так, може, таки не підеш? — тихо спитала Параска.

—  А хто піде — ти?!

—   Гнилля того у Кушнірів виміняю, сушні ще є клуно­чок.

—   Од того гнилля скоро самі гниллям станемо, і діти наші.

—  Хіба я винна, що розруха і не вродило?

—   Так нащо ж дурне триндикать?

Параска вхопила рукавець із сушнею і тінню майнула під вікном, що на задвірки. Григорій жадібно ковтнув гіркий тютюновий дим. Даремно він так повівся із жінкою. Бо їй — не мед ниньки. Юрко прибіжить із школи, тільки-но через поріг — і до матері: їсти! А їсти — хіба себе вріж та поклади.

Сторінка 1 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>