Володимир Дрозд - Злодій

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_zlodij.docx)Volodymyr_drozd_zlodij.docx70 Кб1023
Скачать этот файл (Volodymyr_drozd_zlodij.fb2)Volodymyr_drozd_zlodij.fb2102 Кб764

 

Володимир Дрозд

«ЗЛОДІЙ»

 

Так і не зміг Григорій пригадати сну. Пам'ятався лише страх, що розбудив його. Кліпнув запаленими очима по золотих п'ятірках вікон — на погоді стояло, рання весна. Намацав на черені папушу самосаду. Вогкуватий ще, але курити хочеться, аж під грудьми смокче. Опустив ноги з лежанки на лаву. Внизу калабанями халяв темніли чоботи. Дні ноги його влізе, але шив, щоб онуч побільше, бо зими холодні тепер, а про валянці і не мріялося, де ті валянці узять. Передки побабіли і задерлися, ніби лижви. А води не пропускають. Учора ходив за болото по ломач­чя, стрибав з купини на купину, траплялось і у воду — онучі сухі. У кого ремесло в руках, тому легше прожить, але й усього потроху уміть — теж добре. Ось він, Григорій Лобода, — тесля від батька, а припече — і шкіру вичи­нить, і сяке таке обув'я сточить. У запічку якого тільки причандалля нема. От кленових гвіздків для підметок до шмаття олова: у війну вивчився ложки в піску ви­ливати.

Дерев'яні визублюються, хоч і їсти нема чого. А головне, думалося — понесу ложки олов'яні на базар, загрошіє в ки­шенях. Коли з контори посильна приходить: голова кли­чуть. А голова — новий, приїжджий. Так і так, товаришу Лобода, каже, виписуй деревину, яку там треба, і заготов­ляй колодки та спиці для коліс, щоб на весну готове було, бо треба вози ставити на нові колеса, а ти, мовляв, до війни колісникував. Усеньку зиму спиці стругав та колодки виточував, аж Параска сварилася, що майстерня в хаті. Не до ложок було. Яка вже там грошва — колгоспу помогти треба. Бо хто ті колеса поробить, як не Лобода. Більш нема кому. І домує, а трудодні ідуть, боронився від Параски, та й тріска яка у грубу, на підпал. Хоч, як поду­мать, що з тих трудоднів, коли на трудодень по двісті грамів? Та й тих не допросишся, бо комори порожні.

А ось і краник самоварний серед різного мотлоху. Юрко самовара  знайшов на горищі, в солом'яній трусі,  хотів ганчірнику здати, ганчірник за мідь книжечки дає, а до книжок син охочий. Григорію ж заманулося чайку із само­вара попити, рішив одремонтувать. Тепер що — Параска в горщик чебрецю кине або вишневих гілочок, закипить, пий та й зазирай, чи дна не видно. І смак не той. У революцію батько з панського двору приніс того самовара. Пили чай довго і розважливо: аж поки не спітніє під великим пальцем лівої ноги. Замість цукру — варенуха бурякова. Тепер з цукром вільніше. У перекупок — на склянку. Але жовтий.  Перепалений ніби. А восени дочка принесла з міста сулію маляси. Як мед, маляса. Правда, трохи гір­чить.  На хліб мазали,  поки хліб був.  І кисіль варили. Потім картоплі не стало, нема де крохмалю взяти. А само­вара Григорій так і не одремонтував, усе руки не доходять до своєї роботи за колгоспною.

Нарешті намацав Григорій у запічку ножа. Саморобного, з шкіряною ручкою. Виточив, як вози латав біля кузні. Зайшла до хати Параска, край спідниці підіткнутий, курей годувала. Дві курки лишилось, а треба різать, бо вже од вітру падають, нема й зернини, щоб кинуть. Так вона поло­ву напарює і силоміць курям запихає.

— Трохи комарика придавив... Зараз подамся на скиртовище. Мо', корові насмичу.

—  Як на сон тягне, то спи, треба спать...

Мовила особливим, грудним голосом. А може — звичай­ним. Може, вчулося Григорію. Сьогодні що хоч може вчутися, такий уже у нього дурний характер. 6 такі, що обома руками гребуть до себе, і хоч би що. Ще й на інших спогорда поглядають. А він ще й на гріш чужого не узяв, а вже сам себе судить судом строгим. А на сон теперечки завжди тягне. Бо недоїдаєш.

—   Куди це ти вже нагострила литки?

—   Рукавця  шукаю, наче крізь землю провалився, — грюкнула віком скрині.

Висока, худа й темна з лиця його Параска, наче ви­хльостаний дощами одвірок. Життя її так вичорнило і висушило. То нестачі, то війна, то знову нестачі. Тільки й пожили, що перед війною. Коли вже у колгоспі устатку­валось. По зерну ходили. Ще й кавуни в сороковому кол­госп посадив, такі кавуняки, як гарбузи. Григорій воза цілого привіз, до морозів були.

— У Кушнірів яма картоплі ще перед війною зогнила, подивилися тоді й закрили. Тепер згадали. Наче крохмаль картопля. Біла-біла всередині. Казала Уляна, що на сушню виміняє. У кого з горла пре, тому і бог дає.

—   Гниль хтозна-колишню — на сушню?

—  А ти думав, що Кушніри даром дадуть?.. Григорій різав тютюн на краю порубцьованого ножем ослона. Солодко пахло, наче спечного дня на тютюновім полі. І як воно у природі влаштовано. Отрута з отрут, а пахне медом. Самосадним димом затягнешся — голод пере­биває, не так смокче під грудьми. Бабам воно важче. Бо не курять. Але баби — стожильні! А може, терплячіші. Ледве ноги волочать, а не ремствують. Та й на кого рем­ствувать? На війну недавню чи на бога, що дощу минулого літа не послав? Ось і в Параски вуста — ніби дратвою зшиті. Схилилася на край столу грудьми сухими, втелю­щила очима в нього, Григорія, і ні пари з вуст. І Григорій мовчить. Тихо в хаті. Ще й ходики зупинилися. А гирю підтягував ранком. Ланцюжок заіржавів, треба гасом зма­стити. Бо уже звикли до годинника, наче мертво в хаті. І вдосвіта — ніби вже на тім світі, не закукурікає по селу (усіх півнів порізали). Ну, довго вона мовчатиме? Тепер Григорій згадав: нічого йому не снилося, а довго не міг прокинутися, не хотілося йому прокидатись.

—  Так, може, таки не підеш? — тихо спитала Параска.

—  А хто піде — ти?!

—   Гнилля того у Кушнірів виміняю, сушні ще є клуно­чок.

—   Од того гнилля скоро самі гниллям станемо, і діти наші.

—  Хіба я винна, що розруха і не вродило?

—   Так нащо ж дурне триндикать?

Параска вхопила рукавець із сушнею і тінню майнула під вікном, що на задвірки. Григорій жадібно ковтнув гіркий тютюновий дим. Даремно він так повівся із жінкою. Бо їй — не мед ниньки. Юрко прибіжить із школи, тільки-но через поріг — і до матері: їсти! А їсти — хіба себе вріж та поклади.

Здмухнув з ослона тютюнову потеруху, підставив сон­цю — крізь шибки — спину. Ломить кістки. Вбрід річку отакої ось пори переходили, а потім три доби в мокрих, кригою взялися, шинельках під вогнем німецьким лежали, думав — там і капець, аж ні, розходився, а тепер ось скри­пить у колінах, як іде, наче немазані колеса, і вночі — по всьому тілу колючки. А сонечко таки пригріває. Швидше б уже на тепло повертало. Кропивка під тином випнеться, а там — і щавель. Потім акація зацвіте. Хліб з акацієвого цвіту — нудотно-солодкий, трав'янистий, ц все ж щось та є в шлунку. Так — і до перших колосків. Куліш із молодого жита — ой і смакота! З молочком! їси — їсти хочеться. Але далеко ще до перших колосків. Хоч би вже гнилі тої ви­міняла Параска у Кушнірів. Юрко в неділю весь день по торішньому картоплянищу бродив, ноги до крові стер, а назбирав із ківш, перемерзлої, гнилої. У хату не можна було зайти, як відпарювала та на деруни терла. Чорні, як земля, ті деруни. А мусиш їсти, як хочеш жить. І землю їстимеш, бо душа їсти требує.

А яма гнилої картоплі в таку весну — це ніби од бога Кушніру послано. За великі його заслуги. Вірьовку б йому конопляну намилену. 6 ж такі везучі людці — од корита церковного до труни, мабуть. Уже мали розкуркулювати в тридцять першому — цей таки глитаєм був. Але хитрим. То двоюрідний, то троюрідний, то тещин племінник на нього роблять, наймитів — нема... Так прочув, що розкуркулюватимуть,— удосвіта заяву до колгоспу, і вже усі його воли-коні з реманентом — на колгоспному дворі. Року не мину­ло, уже Кушнір перший на трибуну рветься, аж вогонь з рота — за комуну і високий урожай. Скоро його по ріль­ництву старшим зробили, наглядать за полями. Кобилку дали, сідло. До самісінької війни не брав на пупа. На фронт не пішов, бо ліве око скляне, з дитинства, півень виклював. Під німцем таким бауером зробився — на все село. Полі­цаїв і старост, правда, обминав, але більше про очі людські, бо розповідає Параска, що пиячила у нього нова власть но­чами, за віконницями зачиненими. А тільки фронт пере­котився, уже Кушнір на бригадному дворі і покрикує. Ладнався, значить, знову командувати. Так баби не дали, баби у війну бідові стали. Це тільки його Параска пальця до Кушнірового рота поклала. Він і одкусив, не довго думаючи. Лишилася, звісно, сама, з малим Юрком на ру­ках, а від Наталки, старшої дочки, яка ще поміч? Кушнірам садила й полола, а вони коли молока літерку наллють мало­му, їхню корову поліцаї забрали. Берегла Параска золоту царську п'ятірку, од матері придане. Так Дем'ян узяв дурну бабу на шпуги: «За п'ятірку золоту — корову оддам, і будете з молоком і кум королю...» А вже прочув од полі­цая, дружка, що наказано усю худобу реквізувать, бо фронт наближається. Сьогодні Параска п'ятірку віднесла і корову на налигачі привела у двір, а завтра ту корову німець — з автомата; повар їхній, кухня в рівчаку стояла, змилости­вився над тубілкою і голову корови Парасці кинув. Отак за п'ятірку золоту коров'ячу голову купила. Казав якось Кушніру: «Оддай, Дем'яне, золото, що в моєї баби лихої години видурив, може, я собі зуби вставлю, що на фронті повипадали». Засміявся: «Хай дурна не буде, кум королю...»

А й правильно, мабуть, як подумать. Хай дурна не буде. Світ такий, що у рота пальця не клади. Нікому. Бо від­кусять. А ти не чекай, вкуси перший. Хто перший кусає, тому легше прожити. У кого — зуби. І руки. Довгі руки. Ось і цієї весни. Усім не мед, але ж не всі — надголодь. Жебрак вертався з хутора, попросив водички теплої. Па­раска узвару налила, а жебрак дістав з торби окрайчик хліба, свіжий, аж дихає ще. Вони з Параскою і то ледве очі одвели, а Юрко, хлопчак, дитина,— очима той хлібець їсть. Від різдва, вважай, хлібця не бачило. Од мельника хлібець, у того кишені, сміються, довгі до колін, наносив із млина. У Кушнірів — теж є, але ті не подадуть жебракові. Він, Григорій, теж міг би потяжку мать. Де яка деревина на загальному дворі — його була б, якби до себе гріб. Голові колгоспу хату складав. Уже ж би-голова для нього нічого не пошкодував, якби йому рот відкрився. Бо теслів у селі — раз, два, і нема. А рот йому так і не відкрився.

Дуже, правда, на сад понадіявся. Бо вродило. І груші, і яблуні. Трохи й вишень було. Так податок великий при­несли. Ще й облігації — біліганки, як дід Ласун каже. Такий смішний дід. У землянці живе, бо німці хату спали­ли, а жінку й дочку вивезли кудись, бо до партизанів стеж­ку знав. Так Ласун як побачить фінагента на кутку, а той у солом'яному капелюсі, ще довоєнному, по селу за тепла ходить, так і в крик: «Капелюх біліганки несе! Капелюх біліганки несе!» Люди — хто куди. Хто в пригребиці, хто в берег. Да, так дуже на сад понадіявся. Та всю надію по­датки і обліганки з'їли. Воно — і державі треба. Відбудова. Другий рік по війні. Усі сили напружити, в газетах пишуть. Треба пережить. Діти підростуть. Тоді й собі будинок збудує. Як у фінагента. Стіни — з дубу сухого, віки стоя­тиме, а дах — бляшаний. Сяє дах під сонцем, наче срібний. Звісно, на грошах людина працює. Свіжа копійка. Не з колгоспних трудоднів побудувався. Кому тепер і буду­ватися, як не йому. Попросив Лободу віконні рами зробить. Григорій зробив. І узяв небагато. Може, хоч за страхування не так давитиме. Бо де він зараз візьме? Шинельку хіба що продасть, так треба ж у чомусь ходити. Та й пам'ять. Скільки в ній натерпівся, нібито вже шкіра твоя.

Де взяти — украсти. Ніби йому звикать. І дуже просто. Він змалку такий відчайдух. Це для нього ніби насіння лузати — красти. Що погано лежить, так і липне до його рук. Ще без штанів, вважай, бігав, а вже не минав. У сусід­ському дворі груша-іллінка красувалася. Пишна така. Груші жовті, рум'янець на щічках, очі вбирають. Так він, голопуз, що придумав? Петельку з кінського волосу при­лаштував на тичину, і — повзком, повзком через межу під грушу. А під грушею — малинник. Грушу запетлює і — сіп. Є. Гілка хилитнеться, та ще земля — гуп, гуп. Догупався, що сусіда вчув. Було...

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: