Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Fedkovych_try_yak_ridni_braty.docx)Fedkovych_try_yak_ridni_braty.docx40 Кб575
Скачать этот файл (Fedkovych_try_yak_ridni_braty.fb2)Fedkovych_try_yak_ridni_braty.fb251 Кб440

 

Юрій-Осип Федькович

 

ТРИ ЯК РІДНІ БРАТИ

Повість

 

І

Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.

А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! — лиш очі світя!

— Братику,— кажу,— а вам мене не жалко?

Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів'ялому тому личку.

Заплакав і я собі, попрощався та й пішов,

II

Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А у касарні, — от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі — от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:

— Це, — кажуть, — чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!

— А що ж, — кажу, — пан капрал: ми не можемо бути всі однакі. — Та й знов мовчу.

Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня[1].

— А нема тут, — каже, — Шовканюка Йвана?

Мене неначе серпом — чирк.

— Я осьде, — кажу.

— Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.

— Нічо, — кажу.

А камрати так зараз і в жарти:

— Еге, — кажуть, — з грішми! Шовканюк завтра платить.

«Добре вам жартувати, — думаю я собі, — да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити»[2].

А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.

III

Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.

— Як зовешся?! — гримнув.

— Так і так, — кажу.

— На, — крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.

Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.

— Ану, — кажу, — фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!

— Чому ні, — каже, — прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.

— «Братику мій дорогий та любий!» — читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!

— Далі, — прошу, — далі.

— «Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.

Коли зможеш, приходи на урльоп[3], Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.

Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.

Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.

А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!

А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,

твого рідного брата

Онуфрія».

IV

На другий день пишуся знов до рапорту. — Со сhcesz?[4] — крикнув капітан, а очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.

— Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене...

Господи, як утне мене в лице! — кров тільки почуріла по білому кабатові.

— Я вам, — каже, — урльоп дам, ви сякі-такі сини. До гарешту з ним!

Завели мене в гарешт, мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.

— Ти достанеш буки, — каже капрал відо дня.

— Нічо, — кажу.

І обгорнули мене думки та гадки.

«Піду, — гадаю собі, — та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!..»

V

На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капітан звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.

— А що, — питається мене капітан, — чи будеш ще на урльоп проситись?

— Ні вже, — кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті, — піду та втоплюся».

Приходить капітан до словаків:

— А що, — каже, — прийшло, аби вас пустити додому.

Вони так зраділи, господи!

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>