Іван Франко - Абу-Касимові капці

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.docx)Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.docx88 Кб1176
Скачать этот файл (Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.fb2)Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.fb2112 Кб1512

 

Абу-Касимові капці – віршоване оповідання Івана Франка, в основі якого лежать схидні мотиви, у свій час отримало схвальну оцінку Агафангела Кримського, професора арабської мови в Лазаревськім інституті в Москві. Вперше було опубліковане у Львові у 1895 році. Друге, перероблене та виправлене видання, побачило світ завдяки Руському педагогічному товариству.

 

Iван Якович Франко

АБУ-КАСИМОВІ КАПЦІ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

    

    Віршоване оповідан­ня «Абу-Ка­си­мові капці» ви­хо­дить от­се дру­гий раз нак­ла­дом Русько­го пе­да­гогічно­го то­ва­рист­ва, а крім то­го, бу­ло ми­ну­ло­го ро­ку ви­да­не для ук­раїнсько­го лю­ду в Росії, у Чер­ка­сах. Пер­ше ви­дан­ня, що вий­шло в 1895 р у Львові, діжда­ло­ся ду­же пох­вальної оцінки і подрібно­го роз­бо­ру з бо­ку чо­ловіка, що більше всіх інших ук­раїнців тя­мить у східних мо­вах та письменст­вах, д. Ага­фан­ге­ла Кримсько­го, про­фе­со­ра арабської мо­ви в Ла­за­ревськім інсти­туті в Москві. Доб[родій] Кримський, вис­лов­лю­ючись ду­же при­хильно про за­гальний ко­ло­рит мой­ого оповідан­ня і про ту ос­нов­ну дум­ку, яку я сил­ку­вав­ся віднай­ти в тім оригіналі, що з нього взя­та йо­го кан­ва, підніс за­ра­зом де­які по­мил­ки, в які лег­ко бу­ло впас­ти чо­ловікові, не вче­но­му в арабській мові, і які я ось тут здебільшо­го по­вип­рав­ляв. За ті вказівки скла­даю щи­ру по­дя­ку на­шо­му шан[овно­му] зем­ля­кові.

    В своїм роз­борі на мою кни­жеч­ку д. Кримський по­ру­шив пи­тан­ня про те, відки я взяв от­се оповідан­ня? Йо­му звісні бу­ли - по­ка­за­ло­ся - тільки російські йо­го пе­ре­повідки, яких знов я не ба­чив ніко­ли. Ду­ма­ючи, що вка- зівка на мої дже­ре­ла влег­шить оцінку моєї праці, я роб­лю сим ра­зом те, що по­ви­нен був зро­би­ти при пер­шо­му ви­данні.

    Отже, пев­но, бу­де нес­подіван­кою для шан[овно­го] арабіста, ко­ли ска­жу, що упер­ве з оповідан­ням про Абу-Ка­си­мові капці я поз­най­омив­ся ще був­ши уче­ни­ком IV гімназіально­го кла­су в Дро­го­бичі, поз­най­омив­ся з уст не­письмен­но­го пе­редміща­ни­на Жу­ка. Замість Абу-Ка­си­ма він на­зи­вав ге­роя Ка­зо­емом і замість капців го- во­рив «са­по­ги». «Пос­лу­хай­те те­пер за Ка­зоємові са­по­ги!» - так роз­по­чав він своє оповідан­ня, ко­ли при святі у нього зібра­ло­ся ба­га­то пе­редміської мо­лодіжі, та­ких же не­письмен­них па­рубків і дівчат. Усі слу­ха­ли й ре­го­та­ли. Я та­кож. Я не пи­тав Жу­ка, відки він узяв се оповідан­ня, але до­га­ду­юся пос­лові «са­по­ги», що він му­сив 1849р. чу­ти йо­го від «мос­калів», що йшли че­рез Дро­го­бич на Угор­щи­ну і сто­яли пос­тоєм у йо­го хаті і про яких він зга­ду­вав час­то й за­люб­ки, хоч оповідав і про зовсім не­гарні їх діла.

    Пізніше довгі літа я не стрічав­ся з сею каз­кою, та й не до ка­зок мені бу­ло. Аж 1894 р., був­ши в Відні, я ку­пив у одній ан­тик­варні дав­ню німецьку збірку арабських ка­зок під за­го­лов­ком] «Ти­ся­ча і один день» (Тa­usend und ein Tag. Mor­gen­lan­disc­he Er­zaglbn­gen, aus dem Per­sisc­hen, Tur­kisc­hen und Ara­bisc­hen nach Pe­tits de la Gro­ix, Gal­land Gar­don­ne, Gha­vis und Ga­zot­te, der Gra­fen Gay­lus und an­de­ren uber­zetzt von F.H. von dem Hagtn. Zwe­ite wohl­fe­ile­re Ausgf­be. Prenz­lau, 1835). Ся збірка ма­ло що не та­ка дов­га, як її ти­тул, бо обіймає 11 не зовсім ма­лих то­миків, і бу­ла, як ска­за­но в ти­тулі, зліпле­на зі східних оповідань, по­пе­ре­роб­лю­ва­них на фран­цузьке ще в XVI­II віці. Отож у 4-ім томі сеї збірки я й віднай­шов сво­го ста­ро­го знай­омо­го «Ка­зоєма». З ог­ля­ду, що ста­ре Га­ге­но­ве ви­дан­ня те­пер до­сить рідке, по­даю тут се оповідан­ня в дослівнім пе­рек­ладі і з іме­на­ми влас­ни­ми в тій формі, яку в своїй ре­цензії приз­нав хиб­ною д. Кримський, а яку я знай­шов у своїм ста­ро­моднім та не­ви­баг­ливім дже­релі. Чи­таємо там на стор. 324-331 ось що:

    ІСТОРІЯ ПА­РИ ПАН­ТОФЛІВ

    Жив у Баг­даді ста­рий ку­пець на ім'я Абу Ка­зем Там­бурі-форт, слав­ний своїм ску­парст­вом. Хоч був ду­же ба­га­тий, то про­те одя­гав­ся в са­ме лахміття; йо­го тюр­бан з гру­бо­го по­лот­на був та­кий бруд­ний, що йо­го колір годі вже бу­ло розпізна­ти. Але між усіми час­ти­ми йо­го одя­гу йо­го пан­тофлі звер­та­ли на се­бе най­більшу ува­гу ціка­вих, їх підош­ви бу­ли попідби­вані гру­би­ми цвя­ха­ми, приш­ви всю­ди бу­ли по­ла­тані. Пев­но, слав­ний ко­ра­бель Ар­го не скла­дав­ся з так ба­га­то кус­ників, як ті пан­тофлі, а від 10 літ, відко­ли слу­жи­ли во­ни як обув, най­зручніші баг­дадські по­ла­тай­ки ви­си­лю­ва­ли всю свою шту­ку, щоб стя­га­ти до­ку­пи їх роз­ва­ли­ли. Че­рез те во­ни зро­би­ли­ся такі важкі, що ввійшли навіть у при­повідку, і ко­ли хто хотів оз­на­чи­ти щось важ­ке, то все брав для порівнян­ня Ка­зе­мові пан­тофлі.

    Одного дня ко­ли гоп ку­пець хо­див по місько­му ба­зарі, тра­пи­лось йо­му ку­пи­ти знач­ну ку­пу криш­та­лю. Він до­бив тор­гу, бо був ко­рис­ний. Кілька день по то­му він довідав­ся, що один за­дов­же­ний про­да­вець па­хощів як ос­тат­ню за­по­мо­гу має на про­даж іще ли­ше ро­же­ву во­ду. Ско­рис­тав, от­же, з не­щас­тя то­го бідо­ла­хи і ку­пив у нього всю йо­го ро­же­ву во­ду за по­ло­ви­ну вар­тості.

    Сей блис­ку­чий інте­рес впро­ва­див йо­го в ду­же доб­рий настрій. Та замість, зви­чаєм східних купців, уша­ну­ва­ти ко­рис­ний інте­рес гос­ти­ною, він на­ду­мав кра­ще піти до лазні, де вже не був до­сить дав­но. Ко­ли роз­дя­гав­ся, ска­зав до нього один йо­го при­ятель або та­кий, яко­го він ува­жав своїм при­яте­лем (де там у ску­па­ря при­ятелі!), що йо­го пан­тофлі зро­би­ли йо­го прислів'ям ціло­го міста і слід би вже йо­му ку­пи­ти собі нові.

    «Та я дав­но вже ду­маю про се,- відповів Ка­зем,- та тільки, ко­ли при­див­лю­ся га­разд, то во­ни не такі ще по­дерті і мо­жуть іще слу­жить який­сь час».

    За та­кою роз­мо­вою він роз­дяг­ся і пішов до ку­пальні.

    Поки там мив­ся, прий­шов баг­дадський каді ку­па­ти­ся. Ка­зем вий­шов із ку­пальні пе­ред ним і по­дав­ся знов до пе­ред­по­кою. Тут він уб­рав­ся, але на­дар­мо шу­кав своїх пан­тофлів: замість них сто­яли на їх місці новісінькі па­пучі. Наш ску­пинд­ря­га по­ду­мав собі (бо та­ке бу­ло йо­го ба­жан­ня), що се да­ру­нок то­го, хто так щи­ро на­по­ми­нав йо­го, і надів гарні па­пучі, які ощад­жу­ва­ли йо­му прик­рості ку­пу­ва­ти са­мо­му нові, і радісно пішов собі з лазні.

    Коли каді ви­ку­пав­ся, ки­ну­лись йо­го слу­ги шу­ка­ти па­пучі свой­ого па­на, та дар­ма: знай­шли ли­ше ко­лод­ку­ваті кап­цю­га­ни, в яких за­раз пізна­ли Ка­зе­мові пан­тофлі. Прид­вер­ни­ки побігли за злодієм, ухо­пи­ли йо­го з по­лич­ним і при­ве­ли на­зад. Каді, взяв­ши свої пан­тофлі на­зад, відпра­вив йо­го до в'язниці. Ка­зем му­сив ви­ку­пи­ти­ся, а що йо­го вва­жа­ли що­най­мен­ше та­ким же ба­га­чем, як ску­па­рем, то кош­ту­ва­ло се йо­го не де­ше­во.

    Вернувши на­зад до­до­му, ки­нув зас­му­че­ний Ка­зем свої пан­тофлі до ріки Тігра, що пли­ла під йо­го вікна­ми. Кілька днів потім ви­тяг­ли ри­ба­ки свою сіть тяж­чу, як зви­чай­но, і знай­шли в ній Ка­зе­мові пан­тофлі. Цвя­хи, яки­ми во­ни бу­ли підко­вані, на­ро­би­ли в оках сіті не­ма­ло спус­то­шен­ня. Ри­ба­ки, сер­диті на Ка­зе­ма та на йо­го пан­тофлі, на­ду­ма­ли вки­ну­ти їх йо­му до ха­ти крізь ство­ре­не вікно. Уки­нені з роз­ма­хом пан­тофлі вда­ри­ли по фляш­ках, ус­тав­ле­них па при­мур­ку, і зва­ли­ли їх до­до­лу; фляш­ки по­би­ли­ся, а весь ро­же­вий олійок про­пав.

    Хто зду­жає, не­хай уявить собі біль Ка­зе­ма на вид та­кої руїни.

    «Прокляті пан­тофлі! -крик­нув він, ми­ка­ючи собі бо­ро­ду.- Вже ви не бу­де­те більше ро­би­ти мені шко­див.

    Сказав се, взяв рис­каль, ви­ко­пав у своїм са­ду яму й за­ко­пав там пан­тофлі.

    Один сусіда, що вже дав­но мав на нього пеньку, по­ба­чив, як він пор­пав­ся у землі, побіг за­раз і дав зна­ти намісни­кові, що Ка­зем у своїм са­ду ви­ко­пав скарб. Більше не бу­ло тре­ба нічо­го, щоб роз­па­ли­ти намісни­ко­ву зах­ланність. І хоч як бо­жив­ся наш ску­пинд­ря­га, що не знай­шов ніяко­го скар­бу, ли­ше хотів за­ко­па­ти свої пан­тофлі, ко­ли ж бо в намісни­ка вже роз­горівсь апе­тит на зо­ло­то, і бідо­лаш­ний Ка­зем му­сив зно­ву оку­пи­ти свою сво­бо­ду ду­же гру­бою су­мою.

    В роз­пуці по­си­лав він те­пер свої пан­тофлі з усього сер­ця до дідька, далі пішов і вки­нув їх у во­доп­ровід, геть да­ле­ко за містом: сим ра­зом,- ду­мав собі,- ніяка жи­ва ду­ша не дізнається вже про них. Але чор­тик, що досі нев­том­но ро­бив йо­му по­гані па­кості, за­волік пан­тофлі прос­то в го­лов­ну тру­бу во­доп­ро­во­ду, так що во­ни спи­ни­ли доп­лив во­ди. Дог­ля­дачі во­доп­ро­во­ду поспіши­ли на місце, щоб нап­ра­ви­ти ли­хо, знай­шли Ка­зе­мові кап­цю­ги, за­нес­ли їх до намісни­ка й за­яви­ли, що з них пішло все ли­хо. І знов влас­тив­ця не­щас­них пан­тофлів зап­ро­то­ри­ли в тюр­му й за­су­ди­ли ще на більшу гро­шо­ву пе­ню, ніж оба по­пе­редні ра­зи. А намісник, по­ка­рав­ши пе­рес­туп, не хотів за­дер­жу­ва­ти нічиєї влас­ності і щи­ро­серд­но віддав Ка­зе­мові йо­го кош­товні пан­тофлі.

    Казем, ба­жа­ючи на­решті увільни­ти­ся від усіх бід, яких во­ни на­ро­би­ли йо­му, пос­та­но­вив собі спа­ли­ти їх. Та що во­ни бу­ли наб­ряк­ли во­дою, то пок­лав їх на плоскім дасі свой­ого до­му, щоб ви­сох­ли на сонці.

    Та не­щас­тя ще не всі свої стріли ви­пус­ти­ло на нього, а ос­тат­ня, яку во­но хо­ва­ло досі, бу­ла най­бо­лючіша. Сусідський пес по­ба­чив пан­тофлі, ско­чив із да­ху свой­ого гос­по­да­ря на дах ску­па­ря, вхо­пив один пан­то­фель у пи­сок і, гра­ючи­ся ним, упус­тив йо­го на ву­ли­цю. Прок­ля­ту­щий важ­кий пан­то­фель упав як­раз на го­ло­ву вагітній жінці, що про­хо­ди­ла поп­ри дім: пе­рест­рах і си­ла уда­ру зро­би­ли те, що скаліче­на жінка по­ро­ни­ла ди­ти­ну, її муж по­дав­ся з жа­ло­бою до су­ду, і Ка­зе­ма за­су­ди­ли на гро­шо­ву ка­ру, виміре­ну відповідно до вчи­не­но­го не­щас­тя.

Сторінка 1 з 15 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 > У кінець >>

Пошук на сайті: