Іван Франко - Абу-Касимові капці (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.docx)Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.docx88 Кб1218
Скачать этот файл (Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.fb2)Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.fb2112 Кб1546

    

    Як ча­сом у темній пущі

    Блуд ко­го візьметься злю­щий,

    Помотає всі стеж­ки,-

    Чоловік у дикім стра­ху

    Там і сям біжить без шля­ху,

    Мов овеч­ка, навп­рош­ки,

    Коли го­нить вовк ла­пас­тий,-

    І чим більше він по­пас­ти

    Силуєсь на пра­вий шлях,

    Тим густіша обо­ло­ка

    Світ йо­му кра­де з-під ока,

    Щоб в зне­силлі він по­ляг,-

    Так і Ка­сим бідо­ла­ха,

    Видко - во­лею ал­ла­ха,

    Що ску­пар був світо­вий,

    Через капці ті суціги

    У такі впав реш­табіги,

    Що хоч сядь та вов­ком вий.

    І чим більш він сил­ку­вав­ся,

    Наче в сіті в'юн, зви­вав­ся,

    Щоб їх збу­тись накінець,

    Тим впертіш во­ни вер­та­лись,

    За по­лу йо­го хва­та­лись,

    Мов зак­ля­тий в казці мрець.

    Ось те­пер, як ті шкра­би­ща

    Зо свя­то­го кла­до­ви­ща

    З-під землі злий дух відгріб,

    Як ще Ка­си­му вдо­дат­ку

    Стоп'ястрівок ви­дер п'ятку -

    Геть весь скарб йо­го, весь хліб,-

    То сер­де­га вже не пла­кав,

    І не охав, не ба­ла­кав,

    І не тор­гав бо­ро­ди,

    Лиш сидів, не­на­че зми­тий,

    Мов мерт­вець, ряд­ном ук­ритті,

    Що не знає вже біди.

    Так без мо­ви, і без ру­ху,

    І без бо­лю, мов без ду­ху,

    Довго, дов­го він сидів;

    В хаті пус­то, голі стіни,

    Та він впер­то, без відміни

    Все на капці лиш глядів.

    Капці ж клятії, без­божні,

    Мов па­ни які вельможні,

    Знай пи­ша­лись пе­ред ним -

    Повні гли­ни і каміння,

    Мов не божі сот­воріння

    Видом пуд­жа­ли грізним.

    Абу-Касим сту­манілий

    Чув, як капці го­моніли

    Ось та­ку до нього річ:

    «Дурню! нас ти відцу­рав­ся!

    В п'ястрах, скар­бах ти ко­хав­ся!

    Де ж те­пер ті п'ястри? Пріч!

    Де олійок твій ро­же­вий?

    Де ко­тел є твій спіже­вий,

    Що в нім гроші ти ду­шив?

    Ну, за чим ти бігав, тю­пав?

    Зуб судьби усе те схру­пав,

    Тільки нас не роз­ку­сив.

    Ми одні, чи чуєш, дру­же,

    Так тобі все вірні ду­же,

    Як ти сам був вірний нам.

    Стілько літ про­жив­ши спільно,

    Вже розс­та­тись нам не вільно

    На потіху во­ро­гам!

    Що во­ни собі мірку­ють?

    Най із те­бе й з нас кеп­ку­ють,

    Ти, ста­рий, про те не дбай!

    Нас дер­жавсь, як був ба­га­тий,

    Нас до смерті му­сиш ма­ти,

    В нас ввійдеш і в бо­жий рай».

    Абу-Касим сту­манілий

    Враз підско­чив, мов здурілий,

    Кинувсь бігти до две­рей;

    В ру­ки го­ло­ву зціпив­ши,

    Вуха пальця­ми зак­рив­ши,

    Простогнав він: «Бо­же крий!

    Я дурію! Я дурію!

    Двох ду­мок злічить не вмію,

    А про­мо­ву капців чув!

    Що во­ни від ме­не хо­чуть?

    Чом жит­тя моє ло­то­чуть?

    Щоб їм вік по­га­ний був!

    Ні, не ви­терп­лю я з ни­ми

    Ані дни­ни, ні го­ди­ни!

    Сам їх вид ме­не уб'є!

    Або сам вте­чу де з ха­ти,

    Або му­шу їх зап­ха­ти

    Так, що й чорт їх не най­де».

    Так він, ду­шу об­лег­чив­ши,

    Міцно се пос­та­но­вив­ши,

    Ладитись в до­ро­гу став:

    Ноги вбув, опе­ре­зав­ся,

    Плащ на­ки­нув, геть зібрав­ся,

    Капці в міх за­па­ку­вав.

    Чи снідав­ши що, чи з пос­том,

    Кладкою, чи, мо­же, мос­том

    Через Тігріс пе­реб­равсь

    І тоді вже ша­хом-ма­хом,

    Не стеж­ка­ми, ані шля­хом,

    В чис­те по­ле він поп­хавсь

    Ходить, ла­зить, жит­тям ва­жить,

    А тут звер­ху сон­це пра­жить,

    Мов на­ня­те для біди,

    Абу-Касим сох­не, в'яне,-

    То при­ся­де, то знов ста­не,

    Та пи­щить: «Во­ди! во­ди!»

    Втім - чи чорт оце ча­рує,

    Чи нап­рав­ду ву­хо чує

    Під зем­лею, буль, буль, буль!

    Касим ску­ливсь, схо­пивсь ду­хом

    Та й побіг ку­дись за ню­хом,

    Наче жид той до ци­буль.

    Біг, біг, біг ще з півго­ди­ни,

    Аж ось глянь: на дні до­ли­ни

    Невеличке озер­це

    Холодочком по­ди­хає,

    Мов від сон­ця в тінь хо­ває

    Кришталевеє ли­це.

    Сів наш Ка­сим, покріпив­ся,

    І об­мив­ся, і на­пив­ся,

    Свободніше відітхнув,

    Богу дя­ку дав сер­деч­ну,

    Що в сю спе­ку без­ко­неч­ну

    Хід йо­го сю­ди звер­нув.

    Спочивав тут доб­ру хви­лю

    І та­ку чув пільгу ми­лу,

    Волю в серці і простір,

    Мов уся біда віднині

    Геть забігла в баг­на сині,

    Щезла в тем­них зво­рах гір

    І в душі йо­го ста­речій

    Шибло враз: «Ану ж, до речі,

Пошук на сайті: