Іван Франко - Абу-Касимові капці (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.docx)Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.docx88 Кб1402
Скачать этот файл (Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.fb2)Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.fb2112 Кб1769
    А за ним глядів жарт­ли­во

    Той йо­го ніби­то друг…

    Був там дов­го чи ко­рот­ко,

    Паривсь гірко чи со­лод­ко,

    Сеє вже не на­ша річ,

    Доста, що суд­дя ще в ванні

    Кляв на слу­ги ока­янні,

    Як наш Ка­сим вий­шов пріч.

    Вийшов з лазні, одя­гаєсь…

    А де капці? Ог­ля­даєсь,

    Але капців ні сліду!

    А на місці їх блис­кучі,

    Ще новісінькі па­пучі

    Хтось пок­лав як на біду.

    Абу-Касим усміхнув­ся.

    «Хитрий друг мій! Як зви­нув­ся!

    Сам не­мов ме­не ганьбив,

    Та за­ким я ви­мивсь в парні,

    Він взяв капці не­зу­гарні,

    А па­пучі ті ку­пив».

    Так-то хит­ро Абу-Ка­сим

    Виміркував сер­цем ла­сим

    І повірив в до­гад свій!

    Швидко вдяг свої онучі

    І обув нові па­пучі,

    З лазні дра­ла дав як стій.

    Та хоч дав він з лазні дра­ла,

    Вслід за ним біда вже гна­ла,

    Мов за жерт­вою змія!

    Ось, чортів спімнув­ши ко­пу,

    Виліз, на­че рак з ок­ро­лу,

    З лазні сам пан судія

    Вийшов з лазні, одя­гаєсь…

    Де па­пучі? Ог­ля­даєсь,

    А па­пучів ні сліду!

    Замість них для осо­ло­ди

    Два кап­чиська, мов ко­ло­ди,

    Хтось пок­лав як на біду.

    Пан суд­дя був ду­же стро­гий,

    Наробив як стій три­во­ги:

    «Хто мої па­пучі вкрав?

    Хто для насміху й на­ру­ги

    Сі прок­лятії кап­цю­ги

    Замість моїх тут пок­лав?»

    Страх і тре­пет по всій лазні!

    Шепти, мо­ви не­ви­разні…

    Далі скрик­ну­ли всі враз:

    «Ах, се ж Ка­си­мові капці!

    Певно, тряс­ця йо­го бабці,

    Він же й обікрав тут вас!»

    Зараз хо­пив­ши па­лю­ги,

    Вздогін ско­чи­ли два слу­ги.

    Абу-Касим і не снив,

    Що за ним біда йде спішно!

    Він в но­вих па­пу­чах втішно

    Вже до до­му до­хо­див.

    А втім, кри­ки йо­го гад­ку

    Перервали: «Дядьку, дядьку,

    Зупиніться! Стійте, гов!»

    Став мій Ка­сим, ози­раєсь,-

    Се хлоп з лазні наб­ли­жавсь,

    Весь за­ди­ха­ний прий­шов.

    «Дядьку Ка­сим, Ал­лах з ва­ми!

    А там в лазні пан за ва­ми,

    Пан який­сь знат­ний пи­тав.

    Конче хо­че вас пізна­ти.

    Се, ма­буть, ку­пець ба­га­тий,

    Бо нас двох по вас післав».

    Абу-Касим зди­ву­вав­ся,

    Веселенький поспішав­ся,

    Думав доб­рий зиск най­ти.

    В лазні він всту­па по­ро­ги,

    Коли, бач, суд­дя тут стро­гий

    Як не крик­не: «А, се ти!

    Ти се, дран­та­вий зло­дю­го!

    Гей, візьміть, зв'яжіте ту­го

    І в тюр­му йо­го запріть!

    І здійміть мої па­пучі,

    А кап­чиська ті во­нючі

    До кар­ку йо­му вчепіть!»

    Тут мав лаз­ню Абу-Ка­сим!

    Не пішло йо­му се пла­зом,

    Що при­ятель жарт зро­бив.

    Що вже пла­кав і кла­няв­ся,

    Толкувався і зай­няв­ся,-

    Пан суд­дя тро­хи не бив.

    Мусив Ка­сим на­ос­тат­ку

    П'ястрів ви­до­буть де­сят­ку

    І судді ввіткнуть в ку­лак,

    Щоб ми­ну­ти злої казні.

    Так-то зми­тий, з тої лазні

    Видобувся не­бо­рак.

    

IV. МОКРА МЕЛАНХОЛІЯ АБУ-КАСИМА. ВІН КИДАЄ СВОЇ КАПЦІ В РІКУ ТІГРІС, ТА ВОНИ ПО-ЗЛОДІЙСЬКИ НІЧНОЮ ПОРОЮ ВЕРТАЮТЬ ДО НЬОГО НАЗАД

    

    Абу-Касим страх не­щас­ний

    Повернув у дім свій влас­ний,

    А вер­нув­ши, роз­ри­давсь.

    Він ску­пар був, не зло­дю­га,-

    Аж тут ось яка на­ру­га

    Впала, що й не спам'ятавсь.

    «Боже! - крик­нув він крізь сльози.-

    Чи ж то я ко­ли де в ло­зи

    Крадене доб­ро тас­кав?

    Чи в ка­вар­нях крав тюр­ба­ни?

    Чи по лаз­нях я кар­ма­ни

    Людськії ревізу­вав?

    Чи з злодіями я шляв­ся,

    До ко­мо­ри до­би­рав­ся,

    З стайні коні ви­во­див?

    Чи то я підніс пра­ви­цю

    На халіфо­ву скарб­ни­цю?

    Чи візи­ру до­го­див?

    Будь я не ку­пець, а віхоть,

    Як чу­жо­го хоч на ніготь

    До моїх при­лип­ло рук!

    Що ж судді я то­му вдіяв,

    Що ме­не він поз­лодіяв

    І здер з ме­не гро­шей гук!

    Боже, знаєш в своїй влас­ти,

    Чи хоч дум­ку мав я вкрас­ти

    Ті па­пучі навісні!

    Я ж не ткнув­ся б їх, як жи­во,

    Коб не жарт, що так злос­ли­во

    Хитрий друг уд­рав мені!

    Ах, та вже те­пер я ба­чу,

    Що мою поч­ти­ву вда­чу

    Тії капці в гріх вве­ли!

    Я ба­жав па­пучі ма­ти,-

    Мусив се мій друг пізна­ти,

    Щоб він висів на гілли!

    Я ба­жав в но­вих хо­ди­ти,-

    Грошей жаль бу­ло ку­пи­ти,

    Пристрастилася ду­ша

    До от­сих кай­данів кля­тих!

Пошук на сайті: