Іван Франко - Давнє й нове

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_davne_y_nove.docx)Ivan_franko_davne_y_nove.docx26 Кб520
Скачать этот файл (Ivan_franko_davne_y_nove.fb2)Ivan_franko_davne_y_nove.fb251 Кб633

 

Iван Якович Франко

"ДАВНЄ Й НОВЕ"

Паренетікон

    

БАГАЧ

    

1

    

    Свічку пос­та­вив ти в церкві пе­ред об­ра­за­ми, ба­га­чу!

    Добре зро­бив ти: ось бач - яр­ко та свічка го­рить.

    Глянь, ось убо­гий до церк­ви прий­шов, що йо­го ти пок­рив­див, -

    Сплакав і важ­ко зітхнув - свічка по­гас­ла твоя!

    

2

    

    Вбогому да­ток ти дав, о ба­га­чу, - се доб­ре зро­бив ти!

    Глянь, он­де слу­ги твої, твоїх волів па­су­чи,

    Потратували всю ни­ву убо­го­го тво­го сусіда,

    Що че­рез крив­ди твої му­сить по жеб­рах іти!

    Глупий! Ти бо­га зду­ри­ти га­даєш сим дат­ком мізер­ним,

    Кпивда ж твоя, на­че грім, суп­ро­ти те­бе гри­мить!

    

3

    

    Не мав ба­гач що ліпшо­го ро­би­ти,

    Приобіцяв ца­реві дань пла­ти­ти.

    Коли ба­гатст­во в ба­га­ча про­па­ло,

    Цареві все віддай - і то­го ма­ло.

    

    Обіцянка по­жер­ла всю ма­мо­ну,

    В яр­мо зап­ряг­ши­ся, тяг­ни до ско­ну.

    

***

    

    Хто сла­ву світу осяг­нув

    Аж по най­дальші межі,

    Не раз бу­ва подібний він

    До наг­лої по­жежі.

    З су­хих де­рев роз­па­ле­на,

    Вона ви­со­ко бу­ха,

    Та швид­ко по­пе­лом сіда;

    Так сла­ва наг­лая з'їда

    Не тільки тіло, але й ду­ха.

    

***

    

    Так го­во­рить ста­ро­дав­ня повість:

    Жив раз чо­ловік бо­го­бо­яз­ний,

    І той си­на мав од­ним од­но­го.

    Випав го­лод лю­тий у тім краї,

    І збіднів той муж бо­го­бо­яз­ний.

    І ска­зав до сво­го си­на: "Си­ну,

    Бачиш, як збідніли ми стра­шен­но

    І не маємо з-за чо­го жи­ти.

    Хочеш, я про­дам те­бе в не­во­лю,

    Будеш ти жи­вий, і ми за те­бе

    Візьмемо для се­бе на про­жи­ток".

    Син ска­зав: "Ро­би як хо­чеш, та­ту".

    

    От і взяв отець свой­ого си­на

    І повів до од­но­го вельможі,

    Взяв ціну за нього по угоді

    І ска­зав до нього на про­щан­ня:

    "Сину мій, з то­бою розс­та­юся,

    Не по­ба­чи­мо­ся вже ніко­ли,

    Ти прий­ми від ме­не на про­щан­ня

    Сей один мій за­повіт батьківський:

    Коли ви­па­де тобі до­ро­га,

    І ти йти­меш поп­ри церк­ву бо­жу,

    І в тій церкві бу­де служ­ба бо­жа,

    Не ми­най ти церк­ви в жоднім разі

    І достій, аж служ­ба закінчиться".

    Се ска­зав­ши, він вер­нув до­до­му.

    Син же, жи­ву­чи в то­го вельможі,

    Не за­нед­бу­вав тих слів ніко­ли.

    

    Так ми­ну­ло ча­су не більш ро­ку.

    І от раз юнак той при­пад­ко­во

    Здибав у якімось за­ка­мар­ку

    Свою па­ню, а вельможі жінку,

    В блу­додійстві із од­ним слу­гою.

    Глипнув і відра­зу відсах­нув­ся,

    Не ска­зав про се ніко­му й сло­ва,

    Тільки га­ря­че мо­лив­ся бо­гу,

    Щоб ся тай­на з уст йо­го не вий­шла.

    

    Але пані в тій га­рячій хвилі

    Бачила йо­го, і в неї в серці

    Щось кольну­ло, мов жа­ло смер­тельне.

    Швидко в неї зро­ди­ла­ся дум­ка

    Згладити зо світу хлоп­ця то­го,

    Що був свідком її блу­додійства.

    В той сам день, зустрівши му­жа сво­го,

    З жа­хом і га­дю­чи­ми сльоза­ми

    Йому тай­ну ви­яв­ля стра­шен­ну,

    Що не­дав­но куп­ле­ний не­вольник

    Має намір па­на сво­го вби­ти,

    Щоб доб­ром йо­го за­ба­гатіти.

    Не відра­зу муж повірив то­му,

    Та во­на не пе­рес­та­ла пер­ти,

    Добираючи поз­нак фальши­вих,

    Поки сер­це лю­дя­не та доб­ре

    Підозріннями не на­пов­ни­ла

    І три­во­гою не зат­руїла.

    А тоді йо­му свій план чортівський

    Піддала, і він прис­тав на нього.

    

    Сам пішов до місце­во­го ка­та

    І ска­зав йо­му та­кеє сло­во:

    "Як приш­лю тобі слу­гу од­но­го,

    Що віддасть тобі пла­ток чер­во­ний,

    То візьми йо­го в таємне місце,

    Голову зітни йо­му без сло­ва

    І віддай її опісля то­му,

    Хто прий­де за ним з об­ру­сом білим".

    Не наз­вав вельмо­жа пе­ред ка­том

    Ні од­но­го ймен­ня, ні дру­го­го,

    Не ска­зав при­чи­ни, ні про­ви­ни,

    Але знав, що кат спов­нить той на­каз.

    

    Зараз дру­гий день уранці-ра­но

    Він пок­ли­кав юна­ка до се­бе,

    Передав йо­му пла­ток чер­во­ний

    І післав йо­го відда­ти ка­ту.

    Не підозріва­ючи нічо­го,

    Хлопець взяв пла­ток і відда­лив­ся.

    Та, про­хо­дя­чи побіля церк­ви,

    Він по­чув, що служ­ба по­ча­ла­ся,

    І, зга­дав­ши батько­ве про­щан­ня,

    Увійшов у бо­жий дім і, став­ши

    Між людьми, прис­лу­ху­вав­ся службі.

    

    Але пані, у своїй па­латі,

    Знаючи, що муж зро­бив, горіла

    Нетерпливості ог­нем пе­кельним.

    Переждала, мо­же, півго­ди­ни

    І, не жду­чи на свой­ого му­жа,

    Посила слу­гу, то­го са­мо­го,

    Що з ним скри­то блуд гид­кий тво­ри­ла,

    Щоб ішов до ка­та місце­во­го

    І заніс йо­му об­рус сей білий.

    

    Не підозріва­ючи нічо­го,

    Той слу­га пішов, об­рус узяв­ши,

    Хоч не в смак йо­му бу­ло по­сольство,

    Бо не звик об­русів він но­си­ти.

    Та про­хо­дя­чи побіля церк­ви,

    Він по­ба­чив хлоп­ця в ній, яко­го

    Знав з дво­ра; то­му, всту­пив­ши в цер­ков,

    Запитав йо­го, що він тут ро­бить.

    

    Відповів юнак на те пи­тан­ня:

    "Отсе пан пос­лав ме­не до ка­та,

    Щоб віддать от­сей пла­ток чер­во­ний,

    Та я жду, по­ки скінчиться служ­ба".

    "Дай мені той твій пла­ток чер­во­ний!

    Бо й ме­не, бач, вис­ла­но до ка­та,

    Щоб відда­ти сей об­рус ве­ли­кий.

    На тобі йо­го, а я тим ча­сом

    Занесу пла­ток, а ти по­то­му

    Занесеш от­сей об­рус, бо жда­ти

    Тут у церкві я не маю ча­су".

    

    І, узяв­ши той пла­ток чер­во­ний,

    Не підозріва­ючи нічо­го,

    Він пішов до ка­та, й той без сло­ва

    Взяв йо­го з со­бою до пив­ниці

    І ме­чем відтяв йо­му відра­зу

    Голову, про­ви­ни не пи­тав­ши.

    А ко­ли за півго­ди­ни ча­су

    Надійшов юнак з об­ру­сом білим,

    Він, не мов­ля­чи йо­му ні сло­ва,

    Обвинув ту го­ло­ву об­ру­сом

    І віддав у ру­ки юна­кові

    З тим, аби заніс її до па­на.

    

    Як жах­ну­ли­ся вельмо­жа й пані,

    Бачачи не­вольни­ка жи­во­го,

    А в об­русі го­ло­ву там­то­го,

    Що на­ду­жи­вав не­ма­ло ча­су

    Панського довір'я із жо­ною;

    Як кро­ва­ве се cвідоцт­во прав­ди

    Швидко ви­яс­ни­ло все те діло,

    Се не тре­ба дов­го повіда­ти.

    Та од­но хіба ще тут до­да­ти,

    Що йо­го не схо­ва­но у тайні,

    А пішло во­но від то­го ча­су

    Між людьми лу­ною го­лос­ною,

    Як свідоцт­во то­го, що не­винність

    Із най­тяж­чих проб ви­хо­дить ціло

    І що зло­чин сам се­бе ка­рає.

    

СТРОФИ

    

1

    

    Ті, що крізь по­мил­ки до прав­ди до­би­ва­ються,

    Мудрецями на­зи­ва­ються;

    А ті, що в своїх по­мил­ках угурні,

    То справжні дурні.

    

2

    

    Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,

    Той був не­на­че без очей ли­це;

    Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,

    Той во­ду лив у збан, в якім роз­бив ден­це.

    

3

    

    Як по­ло­ня­ник, що йо­го в не­во­лю

    Ведуть, дум­ка­ми в рідний кут літає,

    Так той, що чи­тан­ням кни­жок свя­тих за­ня­тий,

    Все в царстві прав­ди і доб­ра ви­тає.

    

4

    

    Вода, що дов­го ка­пає на камінь

    І в ка­мені про­вер­чує діру,

    Отак, хто кни­ги пра­ведні чи­тає,

    З бо­ло­та бу­ден­ності вилітає,

    З душі бру­до­ту й по­гань вимітає,

    Що упо­доб­лює йо­го звіру.

    

5

    

    Хоч хто муд­рий у житті, а письма не знає,

    То він бу­де мов той пліт, що підпор не має.

    Бо як пліт той без підпор вітер ва­лить ско­рий,

    Так безг­ра­мот­ний па­де без знан­ня підпо­ри.

    

6

    

    Цареву тай­ну бе­рег­ти по­ряд­но,

    Бо зрад­ників ка­ра­ють без­по­щад­но;

    Та сла­ву бо­жу тай­ною пок­ри­ти -

    

    Се зло­чин, мов у зем­лю скарб за­ри­ти.

    Карається не раз найгірш усіх,

    Як неп­рос­ти­мий про­невірства гріх.

    

7

    

    Хоч би ти попіл їв і зем­лю гриз,

    А не поз­був­ся злос­ти,

    То не зас­лу­жиш ти у пра­вед­них

    Одного "бог да прос­ти!".

    

8

    

    "Блаженний той, хто дба про ду­шу слуг своїх", -

    Так ска­за­но в письмі свя­то­му.

    Та го­ре то­му,

    Хто ніби дба про ду­шу їх,

    А тіло пра­цею надмірною втом­ляє,

    Тілесним не­дос­тат­ком ос­корб­ляє.

    

9

    

    Краще ма­леє над­бан­ня

    З лас­кою бо­га на­бу­ти,

    Як незлічен­не ба­гатст­во

    Серед прок­лять за­гор­ну­ти.

    

10

    

    В здо­ро­во­му тілі здо­ро­ва ду­ша,

    Та час­то бу­ває не вар­та гро­ша.

    В улом­но­му тілі бу­ває ду­ша,

    Що кра­сою світ весь і бо­га втіша!

    

Вольні вірші

    

МНОГОНАДІЙНИЙ

    

    Як ро­див­ся наш мно­го­надійний,

    То прий­шли су­дильниці чо­ти­ри,

    На вікна вар­цабі посіда­ли,

    На ди­тя уваж­но пог­ляділи,

    Залюбки поц­мо­ка­ли гу­ба­ми,

    І гар­ненько за­жи­ли та­ба­ки,

    І собі пок­ла­ли на коліна

    Калитки свої нес­по­рож­нимі,

    І роз­важ­но, шам­ка­ючи, звільна

    Стали вик­ла­дать йо­му да­рун­ки.

    

    П е р ш а

    Ось я дам йо­му най­мен­ня льви­не.

    Д р у г а

    Ось я дам Адоніса по­до­бу.

    Т р е т я

    Ось я дам блис­кучі чорні очі.

    Ч е т в е р т а

    Я до­дам ще го­ло­сок но­со­вий.

    П е р ш а

    Ось я дам ора­торськую по­зу.

    Д р у г а

    Ось я дам відва­гу і зав­зят­тя.

    Т р е т я

    Я до­дам ще пильність тру­до­люб­ну.

    Ч е т в е р т а

    Я до­дам амбіцію без­меж­ну.

    П е р ш а

    Я дам жіноч­ку йо­му пре­гар­ну.

    Д р у г а

    Я зроб­лю ар­тис­том дра­ма­тич­ним.

    Т р е т я

    Я ре­дак­то­ром ще політич­ним.

    Ч е т в е р т а

    Я співцем вдо­дат­ку опе­ро­вим.

    П е р ш а

    Я ввіткну пе­ро кри­тич­не в ру­ки.

    Д р у г а

    Я штовх­ну по­езії пи­са­ти.

    Т р е т я

    Я дам премії йо­му за дра­ми.

    Ч е т в е р т а

    

    Я… та ні, сього вже за­ба­га­то

    Для од­но­го. З то­го, що я ма­ла

    Дать йо­му в ос­татнім по­да­рун­ку -

    Таланту, - не дам йо­му ні дрібки.

    

    Написано в році 1907, досі не дру­ко­ва­но.

   

Пошук на сайті: