Іван Франко - З вершин і низин (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx96 Кб3318
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2122 Кб2979

    Кого бій ще ма­нить,

    Людське го­ре сму­тить.

    А доб­ро ве­се­лить, -

    Той цілий чо­ловік.

    Тож сли всю жит­тя путь

    Чоловіком цілим

    Не прий­десь тобі буть -

    Будь хоч хви­леч­ку ним.

    А в по­ганії дні,

    Болотянії дні,

    Як надія прой­де

    І по­гас­не чуттє,

    Як з ве­ли­ких доріг

    Любві, бою за всіх

    На вузькі та круті

    Ти зійдеш манівці,

    Зсушить сер­це жу­ра,

    Сколять но­ги тер­ни, -

    О,тоді май жит­тя

    Вдячно ти спом'яни!

    О,тоді ясні сни

    Оживлять твою путь…

    Юних днів, днів вес­ни

    Не за­будь, не за­будь!

    10 іюня 1882

    

***

    

    Ще ще­бе­че у са­доч­ку со­ловій

    Пісню лю­бую вес­ноньці мо­лодій,

    Ще ще­бе­че, як віддав­на ще­бе­тав,

    Своїм співом вес­ну крас­ную вітав.

    Та не так те­пер в са­доч­ку, як бу­ло:

    Вечір в маю, співом все се­ло гу­ло,

    По ву­лиці дівча­тонька, на­че рій,

    На ви­шеньці вис­вис­тує со­ловій.

    Не так нині, як бу­ва­ло! Півсмер­ком

    Не йдуть се­лом дівча­тонька ходірком,

    Не ви­во­дять співа­но­чок на весь двір

    Соловієві на ви­шенці всупір.

    Ось з ро­бо­ти пе­ре­му­чені спішать,

    Руки й но­ги, мов відру­бані, бо­лять,

    Не до жартів їм, сер­деш­ним, та пісень,

    Лиш спо­чи­ти б, на­ро­бив­ши­ся весь день!

    Важко якось со­ловію ще­бе­тать,

    Важко вес­ну, хоч як крас­ну, зустрічать,

    Голосить при­ро­ди радість на весь мір,

    Наче людсько­му не­щас­тю на докір.

    А ще жаль йо­му й супірниць, що їх спів

    По се­лу враз з йо­го свис­том го­монів.

    Що то жде їх?.. Шлюб з не­лю­бом, рій дітий

    Та в'їдли­вая свек­ру­ха й муж ли­хий.

    

    1881

    

***

    

    Весно, ох, дов­го ж на те­бе че­ка­ти!

    Весно, го­луб­ко, чо­му ж ти не йдеш?

    Чом замість се­бе до вбо­гої ха­ти

    Голод і хо­лод, руїну і стра­ти

    В гості ти шлеш?

    Бач, уже май за­чи­няєсь! О маю,

    Чом же мер­цем ти при­хо­диш на світ?

    Пусто і мерт­во по по­лю, по гаю,

    Лиш олов'янії хма­ри вкри­ва­ють

    Весь не­бозвід.

    Стогін іде по се­ли­щах убо­гих,

    Діти гур­та­ми на за­дав­ку мруть,

    Сіна не­ма й сте­бельця в обо­ро­гах,

    Гине худібка, по до­лах роз­ло­гих

    Води ре­вуть.

    "Згинем, - люд шеп­че. - Там го­ре не са­ме

    Звикло хо­дить. Або по­шесть прий­де,

    Або - не дай бо­же - Польща нас­та­не".

    От як сей рік зустріча­ють се­ля­ни,

    Весно, те­бе.

    

    1881

    

***

    

    Ой, що то в полі за ди­мо­ве?

    Чи то вірли крильця­ми б'ються?

    Ні, то До­ля гряд­ки коп­ле,

    Красу са­дить, ро­зум сіє,

    Примовляє, приспівує:

    "Сходи, кра­со, до схід сон­ця,

    Ти, ро­зу­ме, - спо­за­ран­ку!

    Рости, кра­со, до по­яса,

    Ти, ро­зу­ме, ви­ще ме­не!

    Іди, кра­со, поміж лю­ди,

    Ти, ро­зу­ме гро­ма­да­ми!

    Не дайсь, кра­со, то­му взя­ти,

    Хто ти хо­че світ зв'яза­ти;

    Не дайсь, кра­со, то­му в ру­ки,

    Хто тя хо­че в пу­та вку­ти!

    А як впа­деш у не­во­лю,

    То розп­линься слізонька­ми,

    То за­сох­ни без розп­ло­ду!

    Ти, ро­зу­ме-бист­ро­уме,

    Порви пу­та віковії,

    Що ску­ва­ли дум­ку людську!

    Двигни з пітьми люд ро­бу­чий,

    Двигни з пітьми - та до ме­не!

    Розхитай в нім ясні ду­ми,

    Розрости ба­жан­ня волі,

    Виплекай бра­терську зго­ду,

    Поєднай ве­ли­ку си­лу,

    Щоби ра­зом, друж­но ста­ла,

    Щастя, волі до­бу­ва­ла!"

    23 іюля 1880

    

***

    

    Веснянії пісні,

    Веснянії сни,

    Чом так бе­зутішні,

    Безвідрадні ви?

    Чи для вас не­має

    Зелені в лісах,

    Чи для вас не сяє

    Сонце в не­бе­сах?

    Чи для вас ве­се­ла

    Квітка не цвіте,

    Що лиш вбогі се­ла,

    Людський біль здри­те?

    Ох, живі дібро­ви,

    Ясний сон­ця світ,

    Лиш жит­тя, лю­бо­ви

    В людських ду­шах ніт!

    Втішно пти­ця ли­не,

    Гамір, співи, крик…

    Тільки бідний ги­не

    З го­ло­ду му­жик.

    Квіти се­ред по­ля

    Долом і го­ров -

    Тільки тьма й не­во­ля

    П'є на­род­ну кров.

    Краще б то для мо­ди

    Заспівати, бач,

    Про кра­су при­ро­ди,

    Ніж про людський плач.

    Але не для мо­ди

    Се співаю я,

    То й сум­на ви­хо­дить

    Пісенька моя.

    

    1882

    

VIVERE MEMENTO!1

    

    Весно, що за чу­до ти

    Твориш в моїй гру­ди?

    Чи твій пок­лик з мерт­во­ти

    Й сер­це к жизні бу­дить?

    Вчора тлів, мов Ла­зар, я

    В го­ря до­мо­вині -

    Що ж се за но­ва зо­ря

    Мені блис­ла нині?

    Дивний го­лос мя ку­дись

    Кличе - тут-то, ген-то:

    "Встань, про­кинься, про­бу­дись!

    Vivere me­men­to!"

    Вітре теп­лий, бра­те мій,

    Чи твоя се мо­ва?

    Чи на гірці світляній

    Так шу­мить дібро­ва?

    Травко,чи се, мо­же, ти

    Втішно так шеп­та­ла,

    Що з-під кри­ги мерт­во­ти

Пошук на сайті: