Іван Франко - З вершин і низин (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx96 Кб3031
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2122 Кб2730
    Що кров'ю влас­ною і влас­ни­ми кістка­ми

    Твердий зму­руємо гос­ти­нець і за на­ми

    Прийде но­ве жит­тя, доб­ро но­ве у світ.

    І зна­ли ми, що там да­ле­ко десь у світі,

    Який ми ки­ну­ли для праці, по­ту й пут,

    За на­ми сльози ллють ма­ми, жінки і діти,

    Що дру­ги й нед­ру­ги, гнівнії та сер­диті,

    І нас, і намір наш, і діло те кле­нуть.

    Ми зна­ли се, і в нас не раз ду­ша боліла,

    І сер­це рва­ло­ся, і гру­ди жаль стис­кав;

    Та сльози, ані жаль, ні біль пе­ку­чий тіла,

    Ані прок­лят­тя нас не відтяг­ли від діла,

    І мо­ло­та ніхто із рук не ви­пус­кав.

    Отак ми всі йде­мо, в од­ну гро­ма­ду скуті

    Святою дум­кою, а мо­ло­ти в ру­ках.

    Нехай прок­ляті ми і світом по­за­буті!

    Ми ло­ми­мор ска­лу, рівняєм правді путі,

    І щас­тя всіх прий­де по на­ших аж кістках.

    [1878]

    ІДИЛІЯ

    Давно бу­ло. Дітей ма­леньких двоє,

    Побравшися за ру­ки, по квітчас­тих

    Лугах підгірських, стеж­кою вузькою

    Попорек нив, в жар­ку літнюю дни­ну

    Ішли з се­ла.

    Старшенький хлоп­чик був -

    Біловолосий, з синіми очи­ма,

    З ко­нем вер­бо­вим у руці. У нього

    За па­зу­хою доб­рий ку­сень хліба

    І квітка на кай­ст­ровім ка­пе­люсі.

    А дівчин­ка ве­ла йо­го за ру­ку,

    Хоч мен­ша. На­че те­рен, оче­ня­та,

    Мов вуг­ли­ки, жаріли­ся і жи­во

    Все біга­ли кру­гом. Мов ми­ший хвіст,

    Косичка зза­ду висіла, а в ній

    Червона стрічка впле­те­на бу­ла.

    В ма­ленькій за­пас­чині підіп'ятій

    Знать кілька бульб пе­че­них, а струч­ки

    Зеленого го­ро­ху ви­зи­ра­ли

    З-за па­зу­хи.

    Нерадо якось хлоп­чик

    Ішов і бо­яз­ли­во ози­рав­ся,

    А дівчин­ка нев­пин­но ще­бе­та­ла,

    Додаючи то­ва­ри­шу відва­ги.

    - Встидайся, фе! Та­кий ве­ли­кий виріс,

    А пла­кать хо­че! Хло­пець, а боїться!

    Чого бо­ятись тут? Сли я ти ка­жу,

    То му­сить бу­ти прав­да. Все мої

    Бабуня не такі, що­би бре­ха­ли!

    А ти ди­ви, хіба то так да­ле­ко?

    На сей гор­бок, а відтам Діл бли­зенько,

    А там Ділом уго­ру та все вго­ру,

    Аж на сам верх! Та й годі! Там спо­чи­нем -

    А мо­же, ні, чо­го ще спо­чи­ва­ти,

    Коли вже відтам близько!.. Крик­нем: У! -

    Та й прос­то враз побіжи­мо до тих

    Стовпів залізних, що підпер­ли не­бо.

    А там схо­ваємось за стовп і ти­хо -

    Тихенько аж до ве­чо­ра про­бу­дем.

    А ти що­би не смів мені і пис­нуть,

    Не то що пла­кать! Чуєш? А то я

    Тобі за­дам! А як нас­та­не вечір

    І со­неч­ко прий­де до­до­му на ніч,

    Застукає до бра­ми - то ми ти­хо -

    Тихесенько прок­ра­де­мось за ним.

    А знаєш, що ба­бу­ся го­во­ри­ла?

    У нього є донька та­ка хо­ро­ша,

    Що прос­то страх. Во­на-то відчи­няє

    Щовечір бра­му батькові й що­ра­на.

    А вже дітей во­на так ду­же лю­бить,

    Що прос­то страх. А сон­це не пус­кає

    Дітей до неї, щоб із ни­ми ра­зом

    У світ не втікла. Але ми ти­хенько

    Прокрадемось, та й шусть! і вхо­пи­мось

    Її за ру­ки, то вже сон­це нам

    Ніщо не зро­бить. Тільки ти не бійсь

    І пла­ка­ти не смій! Таж то так близько,

    І на до­ро­гу маємо до­сить,

    А та нам пан­на на­дає ба­га­то

    Всього, о що лиш бу­де­мо про­си­ти.

    Ану, о що би ти про­сив?

    Поглянув

    На неї хло­пець, па­лець впхав до уст

    Та й ка­же: - Мо­зе б, ліпсо­го ко­ня?

    - Ха-ха-ха-ха! - дівча за­ре­го­та­лось.

    - Ну, сцо з, то, мо­зе, ка­пе­люх но­вий?

    - Проси, що хо­чеш,а я знаю, знаю,

    Що я про­си­ти бу­ду!

    - Сцо та­ке?

    - Ага не ска­жу!

    - Ну, ска­зи, а то

    Заплацу!

    - Овва, плач, то я са­ма

    Піду і не візьму те­бе з со­бою.

    - Ну, а цо­му з не ска­зес?

    - Знаєш, ти

    Дурний! Мені ба­бу­ся го­во­ри­ли,

    Що в неї яб­луч­ка є зо­лоті.

    Кому во­на те яб­луч­ко да­рує,

    То той весь вік щас­ли­вий, і здо­ров,

    І гар­ний - гар­ний бу­де всім на ди­во.

    Але ті яб­луч­ка лиш для дівчат.

    - Я хо­цу яб­луц­ка! - Зап­ла­кав хло­пець.

    - Не плач, дур­ний, лиш не за­будь про­си­ти, -

    Я встав­люсь вже, щоб і тобі да­ла.

    А як по яб­луч­ку такім діста­нем,

    То вер­не­мо до­до­му і ніко­му

    Не ска­же­мо. Не ска­жеш?

    - Ні не ска­зу,

    - Ну, пам'ятай! А ска­жеш - відбе­руть.

    Чи так?

    - А так, - рік хло­пець. І пішли.

    Пройшло чи­ма­ло літ від то­го дня.

    Далеко над сподіван­ня дітей

    Тяжкою вий­шла й дов­гою до­ро­га

    До со­няч­них па­лат. І тра­ви й ни­ви,

    І не­бо, й сон­це - все, усе зміни­лось

    У хлоп­чи­ка в очах. Лиш не зміни­лась

    Подруга та, провідни­ця йо­го.

    Щебетання її, ве­се­ле, лю­бе,

    І усміх, і надія нев­га­си­ма -

    Се та жи­ва струя, що в'яже в серці

    День нинішній з вчо­рашнім і гря­ду­щим.

    І ціль їх не зміни­лась за той час,

    Лиш ви­рос­ла, роз­ви­лась, роз'ясни­лась.

    І ось ве­ли­ким шля­хом мно­го­люд­ним

    Посеред тис­ку, сва­ру й товкітні

    Ідуть во­ни, хо­ва­ючи у гру­дях

    Дитячі сер­ця, як най­кра­щий скарб.

    Минає їх гор­дий, на­ду­тий ду­рень -

    І розсмієсь; ми­на пиш­ний вельмо­жа -

    То і не гля­не; зустріне му­жик -

    То в спра­гу дасть по­го­жої во­ди

    Напитися, і сте­жеч­ку по­ка­же,

    І підно­чує, в сльоту за­хис­тить.

    Вони ж, поб­рав­ши­ся за ру­ки, ти­хо

    І радісно, без ог­ля­ду й три­во­ги,

    Ідуть навстрічу сон­цю зо­ло­то­му.

    

    1886

    

ПРОФІЛІ І МАСКИ

    

ПОЕЗІЯ

    

    В житті, мов на шля­ху, лиць сотні стрічаєш,

    Та в поспіху їх бе­зу­час­но ли­шаєш.

    Часом лиш по­па­десь ли­це ха­рак­тер­не,

    Що взір по­не­волі до се­бе при­вер­не.

Пошук на сайті: