Іван Франко - З вершин і низин (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx96 Кб3318
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2122 Кб2979
    Зирнеш, за­го­во­риш і стис­неш за ру­ку -

    Найближча хви­ли­на при­но­сить роз­лу­ку.

    Та дов­го ще в тямці відтіль і відсіль

    Не раз ви­зи­рає при­яз­ний профіль.

    Та де з ким тісніше злу­чив тя шлях долі

    Чи в бою, чи в праці на рідно­му полі.

    Живеш по­руч нього, смієшся і пла­чеш,

    Здається, всі ду­ми в душі йо­го ба­чиш.

    Здається, все яс­не, і гнів йо­го й лас­ка, -

    Аж гля­неш пильніше: все мас­ка і мас­ка.

    Лиш мас­ку ти знаєш, її ти лю­бив,

    Що криєсь за нею - і хто ж се зглу­бив?

    Часом лиш при­па­док ту мас­ку відхи­лить -

    Зирнеш і жах­неш­ся: "Чи взір ме­не ми­лить?

    Чи знав я сю пос­тать, чи ба­чив уже?

    Лице мов знай­оме, та зовсім чу­же!"

    Профілі і мас­ки - ось по­ле роз­ло­ге!

    Ось все, що дає нам жит­тя на­ше вбо­ге.

    І вбогі жи­ли б ми, по­нурі, як ма­ри,

    Якби не по­езії дивнії ча­ри.

    Вона ті профілі ха­па на льоту,

    Дає їм безс­мерт­не жит­тя, теп­ло­ту;

    Всі мас­ки свобідно во­на відхи­ляє

    І в ду­шах, мов в книзі, вигідно чи­тає.

    Укритеє щас­тя, мов ма­ти ди­ти­ну,

    Вона об­гор­тає у теп­лу ряд­ни­ну.

    Незримії сльози, що пла­че ду­ша,

    Вона поцілуєм своїм осу­ша.

    30 мар­та - 1 апр[еля] 1893

    Поет

    

ПІСНЯ І ПРАЦЯ

    

    Пісне, моя ти сер­деч­на дру­жи­но,

    Серця відра­до в дні го­ря і сліз,

    З ха­ти вітця, як єди­неє віно,

    К тобі лю­бов у жит­тя я приніс.

    Тямлю як нині: ма­лим ще хлоп­чи­ною

    В ма­мині пісні зас­лу­ху­вавсь я;

    Пісні ті ста­ли кра­сою єди­ною

    Бідного мо­го, тяж­ко­го жит­тя.

    "Мамо, го­луб­ко! - бу­ло, на­ля­гаю. -

    "Ще про Ган­ну­сю, шу­мильця, вінки!"

    "Ні, син­ку, годі! Покіль я співаю,

    Праця че­кає моєї ру­ки".

    Мамо, го­луб­ко! За­ра­на в мо­гилі

    Праця й не­ду­га зло­жи­ли те­бе,

    Пісня ж твоя в нев­ми­ра­ючій силі

    В мой­ому серці ясніє, жи­ве.

    Ох, і не раз тая пісня сум­ненька

    В хви­лях ве­ли­ких нев­го­дин жит­тя

    Тихий привіт мені сла­ла, мов ненька,

    Сил до­да­ла до важ­ко­го пут­тя.

    "Синку, кріпи­ся! - мені ти твер­ди­ла. -

    Адже ж не па­ном ро­див­ся ти, чей!

    Праця, що в гріб ме­не вчас­но вло­жи­ла,

    Та лиш те­бе до­ве­де до лю­дей".

    Правда, ма­ту­сю! Спа­сибі за ра­ду!

    Я її прав­ди не раз досвідив.

    Праця да­ла до жит­тя мні при­на­ду,

    Ціль да­ла, щоб в манівцях не зблу­див.

    Праця вве­ла ме­не в тай­ни­ки темні,

    Відки пісень б'є чарівна по­ра,

    Нею ди­ва про­яс­ни­ли­ся земні,

    Загадка нуж­ди людської ста­ра.

    Пісня і пра­ця - ве­ликі дві силі!

    Їм я до ско­ну ба­жаю слу­жить;

    Череп роз­би­тий - як ля­жу в мо­гилі,

    Ними лиш змо­жу й для прав­нуків жить.

    14 іюля 1883

    

ЧИМ ПІСНЯ ЖИВА?

    

    Кожда пісня моя -

    Віку мо­го день,

    Протерпів її я,

    Не зло­жив ли­шень.

    Кожда стрічка її -

    Мізку мо­го часть,

    Думи - нер­ви мої,

    Звуки - сер­ця страсть.

    Що вам ду­шу стря­се -

    То мій влас­ний жаль,

    Що го­рить в ній - то се

    Моїх сліз хрус­таль.

    Бо нап'ятий мій дух,

    Наче стру­на-прім:

    Кождий вдар, кож­дий рух

    Будить то­ни в нім.

    І дар­ма, що пли­ве

    В них доб­ро і зло,

    В пісні те лиш жи­ве,

    Що жит­тя да­ло.

    7 мар­та 1884

    

СПІВАКОВІ

    

    Будь ти, співа­че, як бо­жа пше­ни­ця,

    Пісня твоя - зо­ло­теє зер­но!

    Скоро в луш­пинні доспіє во­но,

    Колос униз по­чи­нає хи­литься.

    Знає той ко­лос, стеб­ло і луш­пи­на,

    Що для зер­на во­ни тільки й рос­ли,

    Що лиш тоді во­но пов­не, ко­ли

    Весь жи­вий сок свій в нім зло­жить рос­ти­на.

    Знає той ко­лос, стеб­ло і луш­пи­на,

    Що, як доспіє зер­но зо­ло­те,

    Серп їх не­щад­ний зітне і зме­те

    І що зер­но те їх смерті при­чи­на.

    Але ж, леліючи в темній обс­лоні

    Сочні зер­ня­точ­ка, знає стеб­ло,

    Що на бу­ду­ще во­но при­нес­ло

    Нове, ба­гат­ше жит­тя в своїм лоні.

    Так весь свій мо­зок, і нер­ви, і сер­це

    Й ти в свою пісню, співа­че, вкла­дай,

    Біль свій, і щас­тя, й жит­тя їй віддай,

    Будь її ко­лос, луш­пи­на й сте­бельце!

    4 іюня 1888

    

РІДНЕ СЕЛО

    

    І знов я ба­чу тя, се­ло моє ро­дин­не,

    Як ба­чив тя тоді, ко­ли жит­тя ди­тин­не

    Плило, не­мов ма­лий потічок се­ред трав,

    Що в'єсь несміло між дрібни­ми камінця­ми.

    Дрібних утіх і я тут заз­на­вав,

    Задля дрібних гри­зот ли­це ро­сив сльоза­ми.

    Тоді ціка­во ще на світ я пог­ля­дав,

    Не знав, що далі там, за твоїми хат­ка­ми,

    За лісом, що шу­мить дов­ко­ла. І не раз

    Питав я річки, де пли­ве во­на від нас,

    І дум­кою го­нив її ти­хенькі хвилі

    Поза зак­ру­ти­ну да­ле­ку і стрімку.

    І ду­ба-ве­лет­ня в сусідсько­му сад­ку

    Не раз роз­пи­ту­вав, на чиїй він мо­гилі

    Щасливій виріс, так ви­со­кий і роз­ло­гий?

    І лю­ди всі бу­ли мені так близькі, милі,

    І знав я всі стеж­ки дов­ко­ла, всі до­ро­ги,

    І зрідка лиш моя ду­ша за об­руб твій

    Летіла в шир­ший світ.

    Та чи ди­тям у тобі

    Я був щас­ли­вий? Дух ди­тя­чий мій

    Чи ж пер­ших вдарів зла тут не заз­нав на собі?

    Чи ж перші зо­лоті надії

    Не роз­ви­ва­лись тут, мов квіти вес­нянії,

    Морозом збитії? Чи по­ри­ви га­рячі

    М'якої ще душі сміхом тут не топ­та­лись,

    Докором не ду­ши­лись? Чи ж не лля­лись

    Найперші сльози тут, най­щиршії, ди­тячі,

    Під тис­ком вчас­них ще і не­ди­тя­чих мук?

    Хіба ж ду­ша моя, ще чис­та, ніжна, біла,

    Тут, в рідно­му селі, упер­ве не щеміла

Пошук на сайті: