Іван Франко - З вершин і низин (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx96 Кб3174
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2122 Кб2862
    Під до­ти­ком твер­дих, бруд­них і гру­бих рук?

    Хіба ж не по­ча­ла ще тут вси­са­тись в гру­ди

    Та тру­та лю­тая, що й досі ду­ха тлить?

    Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, тру­ди

    І бо­ротьбу з жит­тям?

    Чого ж те­пер бо­лить

    Душа моя, ко­ли по дов­го­му часі

    Я в тобі опи­нивсь, на су­гор­би отсі

    Злим вих­ром заг­на­ний? Стоїш ти, як сто­яло,

    Самотнє і дрібне, ди­тя мов, що схо­ва­ло

    В зе­лені бур'яни го­лов­ку ку­че­ря­ву.

    Довкола ліс гу­де туж­ний, таємний спів,

    Що ще круг моєї ко­лис­ки го­монів,

    Тебе мов об­ту­лив в по­лу свою тем­на­ву.

    І річка та са­ма хлю­по­четься, три­вож­но

    Повзе поміж ви­со­ких бе­регів,

    І вер­би ті самі, і дуб той, що шумів

    Понад ди­ти­ною…

    Чого ж так су­до­рож­но

    Щось тис­не грудь мою у тобі, ріднеє

    Село? Чи жаль мені за тим тісним спо­коєм,

    За тим жит­тям, що, хоч так біднеє

    І сіреє, пли­ве ко­ри­том ти­хим своїм?

    За щас­тям сли­ма­ка то­го, що в шка­ра­лущі

    Ховається? За нез­нан­ня смер­ком?

    Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком

    На бурі, гро­ми й град, шу­ка­ти, де зцілю­щий

    Потік знан­ня пли­ве?

    О ні, о ні!

    Не то­го так сьогодні жаль мені,

    Не тим ду­ша моя так важ­ко за­боліла,

    А тим, що тяж­ча ще приг­но­ба тут засіла

    На ли­цях, го­ло­ви не­до­ля вниз хи­ляє,

    Під відди­хом її вся радість зав­ми­рає

    І при­язнь гас­не враз з люб­вою,

    Котрої сім'я тут мені у сер­це впа­ло.

    Отим-то тяж­ко так мені у тобі ста­ло.

    Прощай, се­ло моє! Що тут ме­не дер­жа­ло,

    Те щез­ло; що те­пер дер­жить -

    Таке важ­ке, що, мов го­ра, тя­жить

    На серці. Геть іду - і пла­чу над то­бою.

    14 іюня 1880

    Україна

    

МОЯ ЛЮБОВ

    

    Вона так гар­на, сяє так

    Святою, чис­тою кра­сою,

    І на лиці яріє знак

    Любові, щи­рості, спо­кою.

    Вона так гар­на, а про­те

    Так не­щас­ли­ва, стільки ли­ха

    Знесла, що кви­лить ли­хо те

    В її кождіській пісні сти­ха.

    Її пізнав­ши,чи ж я міг

    Не по­лю­бить її сер­деч­но,

    Не відрек­ти­ся влас­них втіх,

    Щоб їй відда­тись до­ко­неч­но?

    А по­лю­бив­ши, чи ж би міг

    Я бо­жую її по­до­бу

    Згубити з сер­ця, ми­мо всіх

    Терпінь і го­ря аж до гро­бу?

    І чи ж пе­ре­чить ся лю­бов

    Тій другій а святій лю­бові

    До всіх, що ллють свій піт і кров,

    До всіх, кот­рих гне­туть око­ви?

    Ні, хто не лю­битть всіх братів,

    Як сон­це бо­же, всіх зарівно,

    Той щи­ро по­лю­бить не вмів

    Тебе, ко­ха­ная Вкраїно!

    27 іюня 1880

    Картка лю­бові

    

***

    

    Плив гор­до яст­руб в ла­зу­ровім морі.

    Широко круг за кру­гом ко­ле­сив,

    А на горі в ожи­данні і горі

    Лежав я й ле­ту яст­ру­ба слідив.

    Я ждав на ню, свою єди­ну зо­рю…

    Мов яст­руб, бист­ро я сю­ди спішив,

    Від ра­на жду, дум­ка­ми по­ле орю -

    Нема го­луб­ки! Сер­це біль зду­шив.

    Нема го­луб­ки! Тільки яст­руб в'ється!

    Нема го­луб­ки! Дар­ма сер­це б'ється!

    Вже ніч. В роз­пуці знов я геть пішов.

    А за ліском на тій ж горі че­ка­ла

    Вона весь день на ме­не, виг­ля­да­ла,

    Тужила важ­ко й пла­ка­ла за мнов.

    10 мая 1878

    

ТРІОЛЕТ

    

    І ти лу­ка­ви­ла зо мною!

    Ах, ан­гельські сло­ва твої

    Були лиш об­лис­ком брехні!

    І ти лу­ка­ви­ла зо мною!

    І не­тя­му­що­му мені

    Затрули сер­це гри­зо­тою

    Ті ан­гельські сло­ва твої…

    І ти лу­ка­ви­ла зо мною!

    Неначе прав­дою са­мою,

    Неначе зо­ло­том, в огні

    Без ска­зи чи­ще­ним, - ох, ні,

    Неначе прав­дою са­мою,

    Так в добрі і не­щасні дні

    Я ве­ли­чав­ся все то­бою!

    Мов зло­том, чи­ще­ним в огні,

    Неначе прав­дою са­мою.

    Та під пліною зо­ло­тою

    Ховались ска­зи мідяні,

    І цвіт, розцвілий на­весні,

    Під пиш­но­тою зо­ло­тою

    Крив черв'яка! Ох, чи не в сні

    Любились щи­ро ми з то­бою?

    І сер­це бідне рвесь у мні,

    Що ти злу­ка­ви­ла зо мною!..

    

    1880

    

***

    

    Я не лу­ка­ви­ла з то­бою,

    Клянуся прав­дою свя­тою!

    Я чес­но ду­ма­ла й ро­би­ла,

    Та до­ля нас ли­ха сліди­ла.

    Що щи­рая лю­бов діла­ла,

    Вона на ли­хо по­вер­та­ла;

    Що чис­та щирість го­во­ри­ла,

    Вона в брех­ню пе­рет­во­ри­ла,

    Аж по­ки нас не роз­лу­чи­ла.

    Ти ж ду­маєш, я не терпіла,

    В новії зв'язки ра­до бігла?

    Ти ж ду­маєш, я сліз не ли­ла

    По но­чах тем­них не ту­жи­ла?

    Не я лу­ка­ви­ла з то­бою,

    А все лу­кавст­во в нашім строю -

    Дороги наші відда­ли­ло

    І сер­ця наші роз­лу­чи­ло,

    Та на­шої любві не вби­ло.

    

    1880

    

***

    

    Я бу­ду жи­ти, бо я хо­чу жи­ти!

    Не ща­дя­чи ні трудів, ані по­ту,

    При ділі, що наш вік бе­ресь вер­ши­ти,

    Найду й свою я ти­хую ро­бо­ту.

    З ор­ла­ми я не ду­маю дру­жи­ти,

    Та я оп­русь гни­ючо­му бо­ло­ту;

    Щоб че­рез нього й дру­гим шлях мос­ти­ти -

    На те віддам свій труд, свою охо­ту.

    А як ча­сом моя пос­лаб­не си­ла,

    І сер­це в груді біль зціпить пе­ку­чий,

    І людська злість змо­ро­зить кров у жи­лах,

    То чов­ник мя пе­ре­не­се ле­тю­чий -

    Твоя лю­бов підніме мя на кри­лах,

    Аж по­ки вал не зло­миться ре­ву­чий.

Пошук на сайті: