Іван Франко - Захар Беркут

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx309 Кб12472
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2356 Кб7954

Найвідомішим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість "Захар Беркут", написана на конкурс, оголошений редакцiєю журналу "Зоря" (1882), i надрукована в цьому ж журналi 1883 року. У повістi зображено боротьбу наших пращурів проти монголо-татарськоï на вали на Карпатську Русь 1241 р. У відтвореннi історичного минулого письменни ковi допомогли художня вигадка та народна творчість, зокрема широко відома в Галичинi i в Закарпаттi легенда про затоплення монголів тухольською громадою.Франко створив художнi образи народного проводиря Захара Беркута, його сина Максима, дочки боярина Мирослави, яка перейшла на бік народу, та Тугара Вовка, що зрадив народ i перейшов на бік ворога. Історично правдиво письменник показав шляхи, якими йшли монгольськi орди на руськi землi, відобразив подiï весни 1241 року, згадав битву з ворогами на річцi Калцi 1224 року. Монгольськi орди зображенi як ворожа сила, що несла смерть i руïну руським землям. Іван Франко змалював образи ватажків монголь ських загарбників Пети й Бурунди. Обидва - сильнi люди з владними характе рами, але славились неабиякою жорстокістю.

 

Iван Якович Франко

Захар Беркут

I

    

    Cумно і неп­ривітно те­пер в нашій Ту­хольщині! Прав­да, і Стрий, і Опір од­на­ко­во ми­ють її рінисті зе­лені уз­бе­реж­жя, лу­ги її од­на­ко­во пок­ри­ва­ються вес­ною тра­ва­ми та цвіта­ми, і в її ла­зу­ровім, чистім повітрі од­на­ко­во плав­ле та ко­ле­сує орел бер­кут, як і пе­ред давніми віка­ми. Але все інше як же зміни­ло­ся!

    І ліси, і се­ла, і лю­ди! Що дав­но ліси густі, неп­рохідні зак­ри­ва­ли май­же весь її простір, окрім ви­со­ких по­ло­нин, схо­ди­ли в до­ли­ну аж над самі ріки,- те­пер во­ни, мов сніг на сонці, сто­пи­ли­ся, зрідли, змаліли, де­ку­ди по­ще­за­ли, ли­ша­ючи по собі лисі об­ла­зи; інде знов із них ос­то­яли­ся ли­ше по­обс­ма­лю­вані пеньки, а з-між них де-де несміло ви­рос­тає нуж­ден­на сме­ре­чи­на або ще нуж­денніший яло­вець. Що дав­но ти­хо тут бу­ло, не чу­ти ніяко­го го­ло­су, крім вівчарської трембіти десь на да­лекій по­ло­нині або ри­ку ди­ко­го ту­ра чи оле­ня в гу­ща­ви­нах,- те­пер на по­ло­нині гей­ка­ють во­ларі, а в ярах і деб­рях га­лю­ка­ють ру­бачі, трачі й ґонтарі, не­нас­тан­но, мов нев­ми­ру­щий черв, підгри­за­ючи та підти­на­ючи кра­су ту­хольських гір - столітні ялиці та сме­ре­ки, і або спус­ка­ючи їх, по­тя­тих на ве­ликі бо­тю­ки, долі по­то­ка­ми до но­вих па­ро­вих тар­таків, або та­ки на місці ріжу­чи на дош­ки та на ґонти.

    Але най­більше зміни­ли­ся лю­ди. Звер­ха гля­нув­ши, то не­мов­би змог­ла­ся між ни­ми «культу­ра», але на ділі ви­хо­дить, що змог­ло­ся тільки їх чис­ло. Сіл і присілків більше, хат по се­лах більше, але за­те по ха­тах убо­жест­во більше і нуж­да більша. На­род нуж­ден­ний, при­би­тий, по­ну­рий, суп­ро­ти чу­жих несмілий і не­до­теп­ний. Кож­дий дбає тільки про се­бе, не ро­зуміючи то­го, що та­ким ро­бом розд­роб­лю­ються їх си­ли, ос­лаб­люється гро­ма­да. Не так тут ко­лись бу­ло! Хоч мен­ше на­ро­ду, та за­те що за на­род! Що за жит­тя кипіло в тих го­рах, се­ред тих неп­рохідних борів у стіп мо­гутнього Зе­ле­ме­ня! Ли­ха до­ля довгі віки зну­ща­ла­ся над тим на­ро­дом. Тяжкі уда­ри підко­па­ли йо­го доб­ро­бут, нуж­да зло­ми­ла йо­го свобідну, здо­ро­ву вда­чу, і нині тільки не­ясні, давні спо­ми­ни на­га­ду­ють прав­ну­кам щас­ливіше жит­тя предків. І ко­ли ча­сом ста­ра ба­бу­ся, си­дя­чи в запічку та пря­ду­чи гру­бу вов­ну, поч­не роз­повіда­ти дрібним уну­кам про дав­ню дав­ни­ну, про на­па­ди мон­голів-пе­си­го­ловців і про ту­хольсько­го ва­таж­ка Бер­ку­та,- діти слу­ха­ють три­вож­но, в їх си­вих оче­ня­тах блис­ко­тять сльози. А ко­ли скінчиться ди­во­виж­на повість, то малі й старі, зітха­ючи, шеп­чуть: «Ах, яка ж то крас­на бай­ка!»

    - Так, так,- го­во­рить ба­бу­ся, по­хи­ту­ючи го­ло­вою,- так, так, дітоньки! Для нас то бай­ка, а ко­лись то прав­да бу­ла!

    - А не зна­ти, чи вер­нуться ще ко­ли такі ча­си,- за­ки­дає дех­то стар­ший.

    - Говорять старі лю­ди, що ще ко­лись вер­нуться, але, ма­буть, аж пе­ред кінцем світу.

    Сумно і неп­ривітно те­пер в вашій Ту­хольщині! Каз­кою ви­дається повість про давні ча­си і давніх лю­дей. Віри­ти не хо­тяіь нинішні лю­ди, що ви­рос­ли в нужді й при­тис­ку, в ти­ся­чолітніх пу­тах і за­леж­нос­тях. Але не­хай собі! Дум­ка по­ета ле­тить у ті давні ча­си, ожив­ляє давніх лю­дей, а в ко­го сер­це чис­те і щи­ро- людське чут­тя, той і в них по­ба­чить своїх братів, жи­вих лю­дей, а в жит­тю їх, хоч і як не­подібнім до на­шо­го, дог­ля­не не од­но та­ке, що мо­же бу­ти по­жа­да­не і для на­ших «культур­них» часів.

    Було се 1241 ро­ку. Вес­на сто­яла в ту­хольських го­рах.

    Одної пре­гар­ної дни­ни лу­на­ли лісисті пригірки Зе­ле-ме­ня го­ло­са­ми стрілецьких рогів і кри­ка­ми чис­лен­них стрільців.

    Се но­вий ту­хольський бо­ярин, Ту­гар Вовк, справ­ляв ве­ликі ло­ви на гру­бу звіри­ну. Він свят­ку­вав по­чин сво­го но­во­го жит­тя,- бо не­дав­но князь Да­ни­ло да­ру­вав йо­му в Ту­хольщині ве­ли­чезні по­ло­ни­ни і ціле од­но пригір'я Зе-ле­ме­ня; не­дав­но він по­явив­ся в тих го­рах і по­бу­ду­вав собі гар­ну ха­ту, і оце пер­шу уч­ту справ­ляє, знай­омиться з дов­ко­лич­ни­ми бо­яра­ми. По учті ру­ши­ли на ло­ви в ту- хольські ліси.

    Лови на гру­бо­го звіра - то не за­бав­ка, то бо­ротьба тяж­ка, не раз кро­ва­ва, не раз на жит­тя і смерть. Ту­ри, мед­веді ди­ки - се не­без­печні про­тив­ни­ки; стріла­ми з луків рідко ко­му удасться по­ва­ли­ти та­ко­го звіра; навіть ро­га­ти­ною, яку ки­да­лось на про­тив­ни­ка при відповіднім приб­ли­жен­ню, не­лег­ко да­ти йо­му ра­ду. Тож ос­татньою і рішу­чою зброєю бу­ло важ­ке копіє, яким тре­ба бу­ло влу чи­ти про­тив­ни­ка зблизька. влас­но­руч­но, з цілою си­лою, відра­зу. Схиб­ле­ний удар - і жит­тю бор­ця гро­зи­ла ве­ли­ка не­без­пе­ка, ко­ли йо­му не вда­лось в ос­татній хвилі схо­ва­тись у без­печ­ну криївку і до­бу­ти ме­ча або тяж­ко­го то­по­ра для своєї обо­ро­ни.

    Не ди­во, от­же, що Ту­гар зі своїми гістьми ви­би­рав­ся на ло­ви, мов на війну, з за­па­сом стріл і ро­га­тин, зі слу­га­ми й за­па­са­ми жив­ності, навіть з досвідним зна­ха­рем, що вмів за­мов­ля­ти ра­ни. Не ди­во та­кож, що Ту­гар і йо­го гості бу­ли в повній ри­царській зброї, окрім пан­цирів, бо ті спи­ня­ли би їх у ході по ло­мах та гу­ща­ви­нах. Те тільки ди­во, що й Ту­га­ро­ва донька Ми­рос­ла­ва, не по­ки-да­ючись батька, посміла та­кож ви­ру­ши­ти ра­зом з гістьми на ло­ви. Ту­хольські гро­ма­дя­ни, ви­дя­чи її, як їха­ла на ло­ви по­се­ред гос­тей, гор­до, сміло, мов стрімка то­по­ля се­ред ко­ре­нас­тих дубів, з упо­до­бою по­во­ди­ли за нею очи­ма, по­го­во­рю­ючи:

    - От дівчи­на! Тій не жаль би бу­ти му­жем. І, пев­но, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!

    А се, пев­но, бу­ла не­ма­ла пох­ва­ла, бо Ту­гар Вовк був муж­чи­на, як дуб.

    Плечистий, підсад­ку­ва­тий, з гру­би­ми об­ри­са­ми ли­ця і гру­бим чор­ним во­лос­сям, він і сам по-до­бав на од­но­го з тих злю­щих ту­хольських мед­ведів, яких їхав во­юва­ти. Але ж бо й донька йо­го Ми­рос­ла­ва бу­ла дівчи­на, якої по­шу­ка­ти. Не ка­же­мо вже про її уро­ду й кра­су, ані про її доб­ре сер­це - в тім згляді ба­га­то її ро­вес­ниць мог­ло ста­ти з нею нарівні, хоч і не­ба­га­то мог­ло пе­ре­ви­щи­ти її. Але в чім не ма­ла во­на па­ри між своїми ро­вес­ни­ця­ми, так се в при­родній сво­боді сво­го по­вод­жен­ня, в нез­ви­чай­ній силі мус­кулів, у смілості й рішу­чості, влас­тивій тільки муж­чи­нам, що ви­рос­ли в не­нас­танній бо­ротьбі з суп­ро­тив­ни­ми обс­та­ви­на­ми. За­раз з пер­шо­го ра­зу вид­но бу­ло, що Ми­рос­ла­ва ви­рос­ла на сво­боді, що ви­хо­ван­ня її бу­ло му­жеське і що в тім пре­гар­но роз­ви­ненім дівочім тілі жи­ве сильний, ве­ли­ки­ми здібнос­тя­ми об­да­ро­ва­ний дух. Во­на бу­ла в батька оди­нач­ка, а до то­го, ще за­раз при на­род­жен­ню втра­ти­ла матір. Нянька її, ста­ра му­жич­ка, відмал­ку нап­рав­ля­ла її до вся­кої руч­ної ро­бо­ти, а ко­ли підрос­ла, то батько, щоб роз­ва­жи­ти свою са­мо­ту, брав її всю­ди з со­бою і, щоб за­до­вольни­ти її пал­ку на­ту­ру, прив­чив її вла­да­ти ри­царсько­го зброєю, зно­си­ти всякі не­ви­го­ди і сміло сто­яти в не­без­пе­ках. І чим більші труд­ності їй при­хо­пи­лось по­бо­рю­ва­ти, тим охітніше бра­лась во­на за діло, тим кра­ще про­яв­ля­ла­ся си­ла її тіла й її рішу­чо­го, пря­мо­го ха­рак­те­ру. Але поп­ри все те Ми­рос­ла­ва ніко­ли не пе­рес­та­ва­ла бу­ти жен-щи­ною: ніжною, доб­рою, з жи­вим чут­тям і скром­ним, стид­ли­вим ли­цем, а все те лу­чи­лось в ній у та­ку див­ну, ча­ру­ючу гар­монію, що хто раз ба­чив її, чув її мо­ву,- той довіку не міг за­бу­ти її ли­ця, її хо­ду, її го­ло­су,- то­му во­ни при­га­ду­ва­ли­ся жи­во і ви­раз­но в най­кра­щих хви­лях йо­го жит­тя, так, як вес­на навіть ста­ро­му стар­цеві при­га­дує йо­го мо­ло­ду лю­бов.

    Вже третій день три­ва­ли ло­ви. Ба­га­то оленів-ро­гачів і чор­ног­ри­вих турів ляг­ло го­ло­ва­ми від стріл і ра­тищ бо­ярських. Над шум­ним гірським по­то­ком, на зе­леній по­ляні се­ред лісу сто­яли шат­ра ловців, куріли­ся раз у раз ве­ли­чезні ог­ни­ща, де висіли на га­ках кітли, обер­та­ли­ся рож­на, де ва­ри­лось і пек­лось м'яси­во вби­тої ди­чи­ни для гос­тей. Нинішній, ос­татній, день ловів мав бу­ти пос­вя­че­ний са­мо­му го­лов­но­му, та за­ра­зом і най­більше не­без­печ­но­му ділу - ло­вам на мед­ведів.

Сторінка 1 з 40 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 > У кінець >>

Пошук на сайті: