Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4351
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб2880

«Із секретів поетичної творчості» — естетичний трактат, виданий Іваном Франком у 1898 році в «Літературно-науковому віснику».
Довгий час ця праця залишалася маловідомою і практично недоступною українському читачеві через малі тиражі перших видань. Крім того, у часи Радянського Союзу з ідеологічних міркувань її вивчення літературознавцями майже не проводилося.
У першому розділі трактату Іван Франко, полемізуючи з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. Франко пише, що задача літературної критики полягає в аналізі поетичних творів яким-небудь науковим методом. Політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка, літературна критика має бути естетичною і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія.
У другому розділі Франко аналізує, у чому ж полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує на провідній ролі підсвідомості у творчому акті. Поет, за Франком, — це особливий психічний тип, основною прикметою психологічної діяльності якого є еруптувність його нижньої свідомості, тобто здатність нижньої свідомості час від часу підіймати цілі комплекси давно похованих вражень і споминів, покомбінованих, часто також несвідомо, одне за одним на денне світло верхньої свідомості. Але Франко також зауважує, що для створення композиції, цілісності твору необхідна сила розуму, тому «у найбільших велетнів людського слова еруптивні сили вітхнення гармонійно поєднуються з холодною силою обмірковування». Далі, проводячи паралелі між сонною і поетичною фантазією, Франко приходить до висновку, що здатність до символізування є також одною з головних характерних прикмет поетичної фантазії.
У третьому розділі аналізується роль відчуттів у поетичній творчості, порівнюється сила впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства. Франко пише, що естетика в широкому значенні цього слова — це наука про чуття, а роль естетики в поезії — це вказування ролі окремих відчуттів і образів, в які ці відчуття втілилися у поезії. В людини є п'ять чуттів: зір, слух, дотик, смак та нюх. Людина отримує інформацію про навколишній світ, використовуючи тільки ці 5 відчуттів. Хоча їх не достатньо, щоб пізнати світ у всіх його вимірах, але людині не доводиться вибирати.
З іншого боку, людина має пам'ять, свідомість, фантазію та волю, що уміщаються у збірне поняття «душа», або психіка. 5 відчуттів, безумовно, впливають на психіку людини, але душа людини не зовсім залежна від них. Поезія є продуктом душевних функцій, тому відчуттєвий матеріал є основою поезії.

Іван Якович Франко

Iз секретiв поетичної творчостi

I. ВСТУПНI УВАГИ ПРО КРИТИКУ

    

    Певно, не раз то­бi до­во­ди­ло­ся, ша­нов­ний чи­та­чу, ви­чи­ту­ва­ти в кри­тич­них стат­тях та оцiн­ках та­кi осу­ди, як: отеє мiс­це вий­шло вельми по­етич­не, мо­ва у сього ав­то­ра вельми ме­ло­дiй­на, або нав­па­ки: в тих вiр­шах не­ма й слi­ду по­езiї, про­за сього ав­то­ра су­ха, мерт­ва, ра­па­ва, вiрш де­рев'яний i т. д. I ко­ли ти не при­вик без дум­ки пов­то­ря­ти чу­жi осу­ди або хоч ба­жав ви­ро­би­ти яс­не ви­об­ра­жен­ня про те, що влас­ти­во зна­чать отi кри­тич­нi фра­зи, яким спо­со­бом кри­тик дiй­шов до сво­го осу­ду i як мiг би йо­го вип­рав­да­ти пе­ред скру­пу­лят­ним три­бу­на­лом, то не­ма що й ка­за­ти, твоє ба­жан­ня бу­ло да­рем­не. Кри­тик не го­во­рив то­бi нi­чо­го бiльше, не мо­ти­ву­вав сво­го осу­ду або в най­лiп­шiм ра­зi вдо­вольняв­ся тим, що при­во­див па­ру вiр­шiв або па­ру ряд­кiв про­зи з кри­ти­ко­ва­но­го ав­то­ра, до­да­вав вiд се­бе па­ру ок­ри­кiв вро­дi: ось як сей пи­ше або: ну, що ска­за­ти про та­кий ус­ту­пi - i ли­шав то­бi са­мо­му до во­лi осу­ди­ти, як же влас­ти­во пи­ше той ав­тор i що справ­дi ска­за­ти про сей або той ус­туп. А влас­ти­во нi! Вiн не ли­шав то­бi сього до во­лi, а всiєю своєю ар­гу­мен­та­цiєю сил­ку­вав­ся зго­ри на­ки­ну­ти, су­гес­ту­ва­ти то­бi свою дум­ку. Не мож­на ро­би­ти йо­му з сього за­ки­ду. Оче­вид­но, кож­дий, хто пи­ше, чи­нить се в тiм на­мi­рi, що­би пiд­да­ти, су­гес­ту­ва­ти дру­гим якiсь дум­ки, чут­тя, ви­об­ра­жен­ня, тiльки що один ужи­ває для сеї цi­лi по­етич­ної фор­ми, дру­гий на­уко­вої ар­гу­мен­та­цiї, тре­тiй - кри­ти­ки. Прав­да, кош­ти про­дук­цiї су­гес­ту­ван­ня на сих трьох шля­хах до­сить не од­на­ко­вi. По­ет для до­ко­нан­ня су­гес­тiї му­сить роз­во­ру­ши­ти цi­лу свою ду­хо­ву iс­то­ту, зво­ру­ши­ти своє чут­тя, нап­ру­жи­ти свою уяву, од­ним сло­вом, му­сить сам не тiльки в дiй­снос­тi, але ще й дру­гий раз, реп­ро­дук­тив­не, в своїй ду­шi пе­ре­жи­ти все те, що хо­че ви­ли­ти в по­етич­нiм тво­рi, пе­ре­жи­ти як­най­пов­нi­ше i най­iн­тен­сив­нi­ше, що­би пе­ре­жи­те мог­ло ви­ли­ти­ся в сло­ва, як­най­бiльше вiд­по­вiд­нi дiй­сно­му пе­ре­жи­ван­ню; i вкiн­цi поп­ра­цю­ва­ти ще над тим, уже зов­сiм тех­нiч­но, що­би тi йо­го сло­ва уло­жи­ли­ся в фор­му, яка би не тiльки не за­тем­ню­ва­ла яр­кос­тi то­го без­по­се­реднього пе­ре­жи­ван­ня, але ще й в до­дат­ку пiд­но­си­ла б те пе­ре­жи­ван­ня по­над рi­вень бу­ден­ної дiй­снос­тi, на­да­ва­ла б йо­му ко­ли вже не якесь ви­ще, сим­во­лiч­не зна­чен­ня, то бо­дай бу­ди­ла в ду­шi чи­та­ча пев­нi су­го­лос­нi то­ни як час­тi якоїсь шир­шої ме­ло­дiї, збуд­жу­ва­ла би в нiй пев­нi трив­кi вiб­ра­цiї, що не вти­ха­ли б i по про­чи­тан­нi тво­ру, вво­ди­ли би в неї хви­лю­ван­ня, згiд­не з її влас­ни­ми спо­ми­на­ми, i та­ким ро­бом чи­ни­ли би про­чи­та­не не тiльки мо­мен­тально пе­ре­жи­тим, але рiв­но­час­но час­ти­ною, вiд­гу­ком чо­гось дав­но пе­ре­жи­то­го i по­хо­ро­не­но­го в пам'ятi. Йо­го су­гес­тiя му­сить, про­те, зво­ру­ши­ти так са­мо внут­рiш­ню iс­то­ту чи­та­ча, вво­дя­чи в неї но­ве зер­но життєво­го дос­вi­ду, но­ве пе­ре­жит­тя i рiв­но­час­но зцiп­лю­ючи те но­ве з тим за­па­сом ви­об­ра­жень та дос­вi­дiв, якi є ак­тив­нi або якi дрi­ма­ють в ду­шi чи­та­че­вi й. Ска­зав­ши ко­рот­ко: по­ет роз­ши­рює змiст на­шо­го внут­рiшнього "я", зво­ру­шу­ючи йо­го до бiльшої або мен­шої гли­би­ни.

    Учений не ся­гав так гли­бо­ко, а бо­дай не му­сить ся­га­ти. Вiн вiдк­ли­кається до ро­зу­му. Йо­го ме­та - роз­ши­ри­ти об­сяг знан­ня, пог­ли­би­ти ро­зу­мiн­ня ме­ха­нiз­му, яким сплi­та­ються i до­ко­пу­ються яви­ща. Прав­да, i тут йо­го су­гес­тiя зви­чай­но не є чис­то ро­зу­мо­ва, хi­ба де-не­будь у ма­те­ма­ти­цi. Ад­же ж на­шi ро­зу­мо­вi за­со­би пiд­ля­га­ють тим са­мим пси­хiч­ним за­ко­нам зцiп­лен­ня, асо­цi­ацiї об­ра­зiв i iдей, як уся­кi iн­шi; зна­чить, уся­ке но­ве зцiп­лен­ня, яке до на­шої ро­зу­мо­вої скарб­ни­цi вно­сить вклад уче­но­го, му­сить роз­ри­ва­ти ма­су ста­рих зцiп­лень, якi там бу­ли вже дав­нi­ше, зна­чить, му­сить зво­ру­ши­ти не тiльки чис­то ро­зу­мо­вi, ло­гiч­нi зв'язки, але весь ду­хо­вий ор­га­нiзм, зна­чить, i чут­тя, що є пос­тiй­ним i не­ми­ну­чим ре­зо­нан­сом вся­ко­го, хоч би й як абст­ракт­но-ро­зу­мо­во­го ду­хо­во­го про­це­су. Та сього не до­сить. Ад­же ж уче­ний, вик­ла­да­ючи нам здо­бут­ки на­уки, му­сить пос­лу­гу­ватн­ся мо­вою, i то не яко­юсь абст­ракт­ною, а тою зви­чай­ною, вит­во­ре­ною iс­то­рич­но, при­вич­ною для нас. А се зна­чить, що ко­ли вiн го­во­рить або ко­ли ви чи­таєте йо­го вик­лад, то без ог­ля­ду на йо­го i на ва­шу во­лю са­мi йо­го сло­ва вик­ли­ка­ють у ва­шiй уявi ве­ли­чез­нi ря­ди об­ра­зiв, не раз зов­сiм вiд­мiн­них вiд тих, якi ба­жав вик­ли­ка­ти в вас ав­тор. Тi по­бiч­нi об­ра­зи за­би­ра­ють знач­ну часть ва­шої ду­хо­вої енер­гiї, спро­вад­жу­ють уто­му, на­во­дять нудьгу; рiч та­ла­но­ви­то­го пи­са­те­ля вик­ли­ку­ва­ти як­най­мен­ше та­ких по­бiч­них ви­об­ра­жень, як­най­мен­ше роз­сi­ва­ти ува­гу чи­та­ча, кон­цент­ру­ючи її на го­лов­нiй те­чiї ар­гу­мен­та­цiї. Зна­чить, те, що ми наз­ва­ли по­етич­ною су­гес­тiєю, є по­час­ти i в на­уко­вiй су­гес­тiї; чим док­лад­нi­ша, до­каз­нi­ша має бу­ти на­ука, тим сильнi­ше му­сить уче­ний бо­ро­ти­ся з сею по­етич­ною су­гес­тiєю, от­же, по­пе­ред усього з мо­вою, - вiд­си йде, напр., ко­неч­нiсть вит­во­рю­ва­ти на­уко­ву тер­мi­но­ло­гiю, зви­чай­но, ди­ку, вар­варську в очах фi­ло­ло­га, або зви­чай ужи­ва­ти для та­кої тер­мi­но­ло­гiї чу­жих слiв, вi­дiр­ва­них вiд жи­во­го зв'язку тої мо­ви, в яку їх впле­те­но, - на те, що­би не збуд­жу­ва­ли нi­яких по­бiч­них об­ра­зiв в уявi.

Сторінка 1 з 22 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 > У кінець >>

Пошук на сайті: