Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4675
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3168
    Iнтересно бу­де по­ди­ви­ти­ся, як ма­лює му­зи­ка пев­нi ста­ни i зво­ру­шен­ня на­шої ду­шi, а як по­езiя. Ма­ючи змо­гу обер­та­ти­ся тiльки до са­мо­го слу­ху, му­зи­ка має кiлька ка­те­го­рiй спо­со­бiв, яки­ми пе­ре­дає свiй наст­рiй на­шiй ду­шi. Най-вiд­по­вiд­нi­шою, най­при­род­нi­шою її до­ме­ною є реп­ро­ду­ку­ван­ня зву­ко­вих явищ при­ро­ди: бу­рi, шу­му до­щу, во­ди або лис­тя, кри­кiв рiз­них жи­вих сот­во­рiнь.i т. i. Прав­да, сю най­при­род­нi­шу свою до­ме­ну му­зи­ка вiдк­ри­ла не ду­же дав­но, i не мож­на ска­за­ти, щоб зро­би­ла в нiй ве­ли­кi пос­ту­пи. Го­лов­нi яви­ща при­ро­ди в му­зи­цi по­ки що ви­хо­дять не­ви­раз­нi, лед­ве заз­на­че­нi або ду­же кон­вен­цi­ональнi, "сти­лi­зо­ва­нi", мов цвi­ти на на­род­них узо­рах та тка­ни­нах. По моїй дум­цi, тут влас­не ле­жить по­ле для му­зи­ки бу­ду­щи­ни. Спо­со­би, яких ужи­ває му­зи­ка для сеї цi­лi, се до­бiр iнст­ру­мен­тiв i до­бiр то­нiв, гар­мо­нi­за­цiя в зв'язку зi скрiп­лю­ван­ням або ос­лаб­лю­ван­ням, по­вiльним або наг­лим пе­ре­ри­ван­ням по­оди­но­ких то­нiв чи цi­лих то­нiч­них комп­лек­сiв.

    Друга до­ме­на му­зи­ки, без­мiр­но стар­ша вiд пер­шої, се сим­во­лiч­на му­зи­ка, му­зи­ка людсько­го чут­тя i людських наст­роїв. Пер­вiс­не во­на бу­ла в не­роз­рив­нiм зв'язку з по­езiєю (прас­та­рi гiм­ни, пiс­нi i т. д.) i, ма­буть, нi­ко­ли впов­нi не вiд­дi­литься вiд неї. Щоб зма­лю­ва­ти людськi наст­рої i чут­тя i вик­ли­ка­ти у слу­ха­чiв та­кi са­мi наст­рої i чут­тя, му­зи­ка, крiм слiв, пос­лу­гується здав­на дво­ма го­лов­ни­ми, чис­то му­зи­кальни­ми спо­со­ба­ми: тем­пом i ме­ло­дiєю. Ме­ло­дiя - се пев­не си­мет­рич­не згру­пу­ван­ня му­зи­кальних фраз, кот­ре вже са­мо со­бою, своїм пов'язан­ням то­нiв вик­ли­кає в на­шiй ду­шi нап­ру­жен­ня, за­цi­кав­лен­ня, сте­пе­нує йо­го i вкiн­цi до­во­дить до ста­ну згляд­но­го спо­кою i вти­шен­ня. Темп же до­дає тiй ме­ло­дiї ви­ра­зу жи­вос­тi або по­ва­ги; маємо тем­пи по­важ­нi, сум­нi, плач­ли­вi, на­бож­нi, ра­дiс­нi, ве­се­лi, гу­мо­рис­тич­нi i т. i. Пос­лу­гу­ючи­ся всi­ми ти­ми спо­со­ба­ми, му­зи­ка, не ви­хо­дя­чи з гра­ниць ар­тиз­му, не роб­ля­чи­ся кло­унською ек­вi­лiб­рис­ти­кою, мо­же па­ну­ва­ти над ду­же ши­ро­кою ска­лею явищ зверхнього i на­шо­го внут­рiшнього свi­ту.

    Поезiя має ду­же ма­ло чис­то му­зи­кальних за­со­бiв. Людська мо­ва вжи­ває ду­же ма­ло чис­тих то­нiв, iн­тер­вал її ду­же не­ве­ли­кий, а при­тiм чис­тi то­ни (са­моз­ву­ки) пiд­мi­ша­нi скомп­лi­ко­ва­ни­ми ше­лес­та­ми. Вiр­шо­ва i стро­фiч­на бу­до­ва тiльки ду­же не док­лад­но мо­же змi­ни­ти му­зи­кальну ме. ло­дiю. Та за­те по­езiя тим ви­ща вiд му­зи­ки, що при по­мо­чi мо­ви мо­же па­ну­ва­ти над цi­лим за­па­сом змис­ло­вих об­ра­зiв, якi тiльки є в на­шiй ду­шi, мо­же при по­мо­чi тих об­ра­зiв вик­ли­ка­ти без­мiр­но бiльшу кiлькiсть i рiз­но­род­нiсть зво­ру­шень, нiж му­зи­ка. Вiзьмiм, нап­ри­мiр, як ма­лює Шев­чен­ко тяж­ку за­ду­му ареш­тан­та, у кот­ро­го мi­шається i жаль за стра­че­ною во­лею, i до­ко­ри со­бi са­мо­му, i ти­ха ре­зиг­на­цiя:

    За ду­мою ду­ма роєм ви­лi­тає,

    Одна да­вить сер­це, дру­га роз­ди­рає,

    А тре­тя ти­хо-ти­хе­сенько пла­че

    У са­мо­му сер­цi, мо­же й бог не ба­чить.

    Як ба­чи­мо, ос­нов­ний мо­тив чис­то му­зи­кальний: зма­лю­ван­ня та­ко­го-то наст­рою ду­шi. Му­зик ро­зiб­рав би сей мо­тив на му­зи­кальнi час­тi: якусь ос­нов­ну, по­важ­ну, ме­ло­дiю, до кот­рої зне­нацька до­мi­шу­ються плач­ли­вi, аж крик­ли­вi но­ти, є там об­ри­вок якоїсь ра­дiс­ної ме­ло­дiї, i знов по­во­рот до ос­нов­ної су­мо­ви­тос­тi, i, вкiн­цi, без­на­дiй­нiсть заз­на­чив би ди­мi­ну­ен­да­ми. По­ет ося­гає ту цiль, тор­ка­ючи один за од­ним рiз­нi на­шi змис­ли. В пер­шiм ряд­ку вiн по­ка­зує нам рої якихсь нев­ло­ви­мих iс­тот, що ле­тять в да­ле­чiнь; у дру­гiм ряд­ку вiн тор­кає наш до­тик, у тре­тiм ми чуємо ти­хий плач i т. д. I хо­ча чи­тач, слiд­ку­ючи за по­етом, i не мiр­кує, ку­ди ве­де йо­го по­ет, а тiльки вiд­чу­ває по­оди­но­кi iм­пульси йо­го сло­ва, то все-та­ки вiн i не спос­те­ре­жеться,як, про­чи­тав­ши тi ряд­ки, по­чує се­бе влас­не в та­кiм наст­рої, в якiм був по­ет, скла­да­ючи їх, або в якiм хо­тiв ма­ти йо­го по­ет.

    Вiзьмiм iще прик­лад, де по­ет про­бує вдер­ти­ся в чис­то му­зи­кальний об­сяг, в до­ме­ну не­яс­них по­чу­вань, за­гально­го ду­шев­но­го за­не­па­ду, що не про­яв­ляє се­бе нi­яким фi­зич­ним бо­лем, а про­те му­чить i зне­си­лює ду­шу мов про­чут­тя яко­гось ве­ли­ко­го ли­ха. Му­зи­ка ду­же гар­но вмiє вiд­да­ва­ти та­кi наст­рої i вик­ли­ка­ти їх в ду­шi слу­ха­чiв; по­езiя вже тим са­мим, що опе­рує сло­ва­ми, з кот­рих кож­де має да­не зна­чен­ня i бiльши­на їх вик­ли­кає в уявi пев­нi конк­рет­нi об­ра­зи, не на­дається до ма­лю­ван­ня та­ких наст­роїв, а ко­ли й про­бує ро­би­ти се, то му­сить ужи­ва­ти рiз­них спо­со­бiв. По­ди­вi­мось, як ро­бить се Шев­чен­ко:

    Я не нез­ду­жаю нiв­ро­ку,

    А щось та­кеє ба­чить око

    I сер­це жде чо­гось, бо­лить,

    Болить, i пла­че, i не спить,

    Мов не­го­до­ва­на ди­ти­на.

    Придивiмося ближ­че тим чу­до­вим ряд­кам! У пер­шiм сха­рак­те­ри­зо­ва­но фi­зич­ний стан по­ета, але як? Аж дво­ма не­га­цi­ями. Ми ро­зу­мiємо йо­го, але на­ша уява не одер­жа­ла нi­яко­го плас­тич­но­го об­ра­зу. В дру­гiм ряд­ку по­ет апе­лює нi­би до на­шо­го зо­ру, але знов не дає нi­яко­го об­ра­зу; зо­ро­вий нерв под­раз­не­ний, зра­чок роз­ши­ряється, але не ба­чить нi­чо­го. В тре­тiм ряд­ку по­ет так са­мо тор­кає на­ше внут­рiшнє чут­тя: сер­це жде чо­гось, б'ється сильнi­ше, але i тут уява не одер­жує нi­яко­го плас­тич­но­го об­ра­зу. Се нап­ру­жен­ня змiц­нюється аж до по­чут­тя не­яс­но­го бо­лю. Тiльки один змисл одер­жує ви­раз­нi­ший iм­пульс - слух. Йо­му при­чу­вається да­ле­кий, сум­ний, мо­но­тон­ний го­лос, мов плач го­лод­ної ди­ти­ни вно­чi. Сей го­лос сам со­бою, на­вiть без по­пе­ред­нiх при­го­ту­вань, мiг би вик­ли­ка­ти в на­шiй ду­шi сум­ний i важ­кий наст­рiй, як­би по­ет мiг нам реп­ро­ду­ку­ва­ти йо­го так ви­раз­но i сильно, як му­зик. Але влас­не для то­го, що вiн не мо­же зро­би­ти се без­по­се­редньо, вiн ося­гає свою ме­ту по­се­редньо, iн­ши­ми, своїй шту­цi влас­ти­ви­ми спо­со­ба­ми, вiн вик­ли­кає в нас нер­во­ве за­не­по­коєння, роз­ши­рен­ня зрач­кiв, прис­ко­ре­не бит­тя сер­ця, по­чут­тя не­яс­но­го бо­лю, так що оди­но­кий плас­тич­ний об­раз, який вiн по­дає на­шiй уявi - го­лод­ної пла­чу­чої ди­ти­ни, на­би­рає ве­ли­кої си­ли, до­мi­нує, так ска­за­ти, над усi­ма iн­ши­ми.

    Варто при­ди­ви­ти­ся ще од­нiй про­це­ду­рi му­зи­ки i по­езiї - ма­лю­ван­ню ти­шi. Пе­ре­хiд вiд го­лос­них то­нiв до що­раз ти­хi­ших, сте­пе­ну­ван­ня тої ти­хос­тi аж до гра­ниць, до яких тiльки мо­же на­ше ухо роз­рiз­ня­ти тон, - се влас­ти­ва до­ме­на му­зи­ки; по­езiя не має та­ких спо­со­бiв i ду­же сла­бо мо­же кон­ку­ру­ва­ти з нею. Ось, напр., та­ке по­етич­не ди­мi­ну­ен­до вiд ве­чiрнього го­мо­ну до цiл­ко­ви­то­го сон­но­го за­бут­тя у К. Ф. Мейєра:

    Melde mir die Nacht­ge­ra­usc­he, Mu­se,

    Die ans Ohr des Schlum­mer­lo­sen flu­ten!

    Erst das tra­ute Wacht­ge­bell der Hun­de,

    Dann das ab­ge­zahl­te Schlag der Stun­de,

    Dann ein Fisc­ber-Zwi­egesp­rach am Uter.

    Dann? Nichts we­iter, als der un­ge­wis­se

    Geisterlaut der un­geb­roch­nen Stil­le;

    Wie das At­men eines jun­gen Bu­sens,

    Wie das Mur­me­in eines ti­efen Brun­nens,

    Wie das Schla­gen eines dump­fen Ru­ders.

    Dann der un­ge­hor­te Tritt des Schlum­mers.

    Вiддаючи пов­не приз­нан­ня ар­тис­тич­но­му ви­кiн­чен­ню i, так ска­за­ти, му­зи­кально­му згар­мо­нi­зу­ван­ню сього не­ве­лич­ко­го ма­люн­ка, ми все-та­ки му­си­мо ска­за­ти, що, прим., "der un­ge­wis­se Ge­is­ter­la­ut der un­geb­roch­nen Stil­le" не є якесь плас­тич­не зоб­ра­жен­ня тої ти­шi. Об­раз ви­дасться нам си­лу­ва­ним, по­ет ха­пає iнг­ре­дiєнцiї з абст­рак­цiй­но­го свi­ту, за­мiсть вес­ти нас у свiт абст­рак­тiв по клад­цi конк­рет­них, близьких явищ. Да­ле­ко кра­ще, жи­вi­ше ма­лює Шев­чен­ко мерт­ву ти­шу кир­гизьких сте­пiв над Ара­лом:

    Не го­во­рить,

    Мовчить i гнеться, мов жи­ва,

    В сте­пу по­жовк­лая тра­ва;

    Не хо­че прав­доньки ска­зать,

    А бiльше нi в ко­го спи­тать.

Пошук на сайті: