Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4670
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3157
    Друга, ще важ­нi­ша, ле­жить в тiм, як по­ет ма­лює лi­нiю. Ма­ляр ма­лює її прос­то, кла­де її пе­ред на­шi змис­ли; по­ет не мо­же зро­би­ти сього, вiн му­сить спо­со­ба­ми, влас­ти­ви­ми по­езiї, вик­ли­ка­ти в на­шiй уявi об­раз лi­нiї, i тут ви­яв­ляється ве­ли­чез­на рiз­ни­ця мiж по­езiєю i ма­лярст­вом. Вiзьмiм для прик­ла­ду прид­нiп­рянський пей­заж: ви­со­кий бе­рег, яр, се­ло вни­зу, ще ниж­че Днiп­ро, за Днiп­ром на бе­ре­зi кап­ли­ця. Ма­ляр по­ка­же нам усе те кiлько­ма ри­са­ми, зак­рi­пить кон­ту­ри на па­пе­рi так, як во­ни яв­ля­ються йо­го оку в своїй лi­нiй­нiй нед­виж­нос­тi, в спо­кої. По­ет ма­лює сей пей­заж ось як (Ш е в ч е н к о. II, 89):

    Iз хма­ри ти­хо вис­ту­па­ють

    Обрив ви­со­кий, гай, бай­рак;

    Хатки бi­ленькi виг­ля­да­ють,

    Мов дi­ти в бi­лих со­роч­ках

    У пiж­мур­ки в яру гу­ля­ють;

    А до­лi си­вий наш ко­зак

    Днiпро з лу­га­ми виг­ра­ває…

    I Трах­те­ми­ров геть го­рою

    Нечипурнi свої хат­ки

    Розкидав з до­лею ли­хою…

    Навiть ли­ша­ючи на бо­цi по­рiв­нян­ня, ми ба­чи­мо, що по­ет внiс у свiй ма­лю­нок пов­но ру­ху. Об­рив, гай, бай­рак у нього не сто­ять пе­ред очи­ма, вис­ту­па­ють; хат­ки не прос­то бi­лi­ються, а виг­ля­да­ють; Трах­те­ми­ров мов спе­ре­сер­дя роз­ки­дав свої ха­ти i т. д. Та­ку са­му про­це­ду­ру ми ба­чи­мо на кож­дiм кро­цi. Во­на по­час­ти ле­жить уже в мо­вi i має своє дже­ре­ло в ста­ро­дав­нiм, ант­ро­по­мор­фiч­нiм пог­ля­дi на при­ро­ду, що па­ну­вав то­дi, ко­ли тво­ри­ла­ся мо­ва, а по­час­ти в на­шiй пси­хо­ло­гiї i в тiм нес­вi­до­мiм зчiп­лю­ван­нi об­ра­зiв, що є в знач­нiй час­тi ос­но­вою на­шо­го ду­ман­ня. Ми го­во­ри­мо: сон­це за­хо­дить, го­ра пiд­нi­мається ви­со­ко, шлях спус­кається кру­то вниз, степ сте­литься рiв­но, яр бi­жить вик­ру­та­са­ми, ву­ли­ця прос­тя­гається прос­то i т. д. Ми вжи­ваємо со­ток та­ких зво­ро­тiв у мо­вi, не ду­ма­ючи про те, що се зво­ро­ти наск­рiзь по­етич­нi, що влас­не се й є спо­сiб ма­лю­ван­ня сло­ва­ми мерт­вої при­ро­ди. "Ко­ли я, - пи­ше дю Прель, - сто­ячи пе­ред го­рою, по­вод­жу очи­ма по її кон­ту­рах, як во­на пiд­нi­мається з ни­зу до са­мо­го верш­ка, i не по­ба­чу кру­тих лi­нiй, то ска­жу: го­ра звiльна пiд­но­ситься або злег­ка пiд­но­ситься. Оба тi ви­ра­зи ду­же iн­те­рес­нi, i во­ни - хоч зреш­тою взя­тi нав­гад прик­ла­ди з ду­же об­шир­ної ку­пи по­дiб­них - вар­тi ближ­чо­го роз­бо­ру, тим бiльше що, тiльки вглиб­ля­ючись в дух мо­ви, ми мо­же­мо ви­яс­ни­ти со­бi про­цес ес­те­тич­ної уяви i за­кiн­чи­ти безп­лод­ну су­пе­реч­ку мiж фор­ма­лiс­тич­ною i iде­алiс­тич­ною ес­те­ти­кою. "Го­ра пiд­но­ситься звiльна". Вiд­ки при­хо­дить до сього на­ша мо­ва, що для оз­на­чен­ня вiд­но­син у прос­то­рi ужи­ває слiв, що оз­на­ча­ють вiд­но­си­ни в ча­сi? Здається, що на се є тiльки од­на вiд­по­вiдь: ко­ли мiй зiр про­бi­гає по кон­ту­рах го­ри, то му­сить влас­не пiд­нi­ма­ти­ся звiльна - по­дiя ча­со­ва; сю дi­яльнiсть ока я пе­ре­но­шу на пред­мет, не­мов­би са­ма го­ра, як яка во­дя­на хви­ля, влас­не пе­ред моїми очи­ма пiд­нi­мається вверх, i для то­го го­во­рю: "го­ра пiд­нi­мається звiльна". Ме­нi здається, що, крiм сеї од­ної при­чи­ни, є ще й дру­га - ко­ли не зав­сiг­ди, то ду­же час­то, а влас­не зга­да­ний уже ви­ще ант­ро­по­мор­фiзм, про кот­рий бу­де­мо го­во­ри­ти пiз­нi­ше. Тут нам тре­ба тiльки заз­на­чи­ти i доб­ре вiд­тi­ни­ти, що п о е т м а л ю є м е р т в у п р и р о д у - о ж и в л ю ю ч и ї ї, м а л ю є л i н i ї п р и п о м о ч i р у х о в и х о б р а з i в. У Шев­чен­ка:

    Оттут бу­ва­ло iз-за ти­ну

    Вилась ква­со­ля по ти­чи­нi,

    немовби ми мог­ли ба­чи­ти той спi­ральний рух, який ро­бить ква­со­ля; на дi­лi ми ба­чи­мо тiльки йо­го ре­зультат. В iн­шiм мiс­цi по­ет ка­же:

    Ой три шля­хи ши­ро­кiї

    Докупи зiй­шли­ся,

    i так ма­лює нам об­раз роз­до­рiж­жя се­ред по­ля. Або по­ле пiд млою вiн опи­сує та­ким спо­со­бом:

    У не­дi­лю вран­цi-ра­но

    Поле вкри­ло­ся ту­ма­ном,

    немовби сей про­цес вiд­бу­вав­ся пе­ред на­ши­ми очи­ма. Мерт­вий кир­гизький степ вiн ма­лює так:

    Кругом те­бе прос­тяг­ну­лась

    Трупом без­ди­хан­ним

    Помарнiлая пус­ти­ня,

    Кинутая бо­гом,

    де кож­де пiд­черк­не­не сло­во по­ка­зує нам лi­нiї i кон­ту­ри при по­мо­чi об­ра­зiв до­ко­на­но­го ру­ху. Так са­мо ма­лює по­ет сте­по­вий по­жар:

    А з яру

    Встає по­жар, i ди­му хма­ра

    Святеє сон­це п о к р и в а.

    I ста­ла тьма.

    Правда, дiй­сний об­раз та­ко­го по­жа­ру пов­ний ру­ху, але ж ма­ляр му­сив би той рух усу­ну­ти i схо­пи­ти з нього тiльки пев­ний ха­рак­тер­ний мо­мент, якусь од­ну лi­нiю i зак­рi­пи­ти її на по­лот­нi; по­ет сим не зв'яза­ний, вiн той са­мий один мо­мент бе­ре, так ска­за­ти, in sta­lu nas­cen­di, ма­лює при по­мо­чi ру­хо­вих, а не нед­виж­но зак­рiп­ле­них об­ра­зiв. У нього -

    виступають

    Широкi се­ла

    З виш­не­ви­ми са­доч­ка­ми.

    Захiд сон­ця, улюб­ле­ний ма­лярський сю­жет, вiн, хоч i сам ма­ляр, ри­сує ось яким наск­рiзь дра­ма­тич­ним спо­со­бом:

    За сон­цем хма­ронька пли­ве,

    Червонi по­ли розс­ти­лає,

    I сон­це спа­тоньки зо­ве

    У синє мо­ре, пок­ри­ває

    Рожевою пе­ле­ною.

    У нього "оче­рет без вiт­ру гнеться", у нього ук­раїнський пей­заж виг­ля­дає ось як:

    Он гай зе­ле­ний по­хи­ливсь,

    А он з-за гаю виг­ля­дає

    Ставок, не­на­че по­лот­но.

    А вер­би геть по­над ста­вом

    Тихесенько со­бi ку­па­ють

    Зеленi вi­ти.

    Таких прик­ла­дiв у са­мо­го Шев­чен­ка мож­на би ще наз­би­ра­ти чи­ма­ло, не го­во­ря­чи про iн­ших ве­ли­ких по­етiв. I про­шу зав­ва­жи­ти, що в бiльши­нi при­ве­де­них ось тут прик­ла­дiв ми маємо дi­ло не з по­рiв­нян­ня­ми, не з сим­во­лi­кою, не з нав­мис­ни­ми по­етич­ни­ми об­ра­за­ми; по­ет сил­кується як­най­прос­тi­ше пе­ре­да­ти те, що ба­чить чи то на дi­лi, чи в своїй уявi, сил­кується ма­лю­ва­ти, але ма­лю­ва­ти спо­со­бом, влас­ти­вим по­ето­вi, не мал­пу­ючи ма­ля­ра. Я на­ве­ду ще для ха­рак­те­рис­ти­ки сеї прик­ме­ти по­етич­ної твор­чос­тi - ма­лю­ван­ня лi­нiй i кон­тур при по­мо­чi ру­хо­вих об­ра­зiв - два слав­нi ус­ту­пи з Го­ме­ро­вої "Iлi­ади" - опис Пан­да­ро­во­го лу­ка i Ахiл­ло­во­го щи­та. Зма­лю­ва­ти лук - для ма­ля­ра най­прос­тi­ша рiч, се йо­го до­ме­на. На­то­мiсть для по­ета, ко­ли вiн хо­че бу­ти плас­тич­ним i да­ти не сам хо­лод­ний опис i ви­мiр, а дiй­сний об­раз, се ве­ли­ка шту­ка. Гляньмо, як до­ко­нує сеї шту­ки батько грецької епо­пеї:

    Швидко гла­деньку стрiльбу вiн ухо­пив, що то­че­на з ро­га

    Цапа гiрсько­го, яко­му вiн сам ко­лись гру­ди прост­рi­лив,

    Як iз ска­ли ска­кав; там, у за­хи­ще­нiм мiс­цi за­сiв­ши,

    Стрiлив у гру­ди йо­му, вiн зат­ре­павсь i впав на ка­мiн­ня.

    Роги йо­му з го­ло­ви ви­рос­та­ли на п'ядей шiст­над­цять.

    Виточив їх i уп­ра­вив мис­тець ро­го­во­го май­стерст­ва,

    Вигладив гар­но усе i при­дав об­руч­ки зо­ло­тiї.

    Замiсть ска­за­ти, що був лук iз ца­по­во­го ро­га, мав 32 п'ядi вiд кiн­ця до кiн­ця, був то­че­ний, глад­кий i око­ва­ний зо­ло­ти­ми об­руч­ка­ми, по­ет в ря­дi пиш­них об­ра­зiв, хоч i нем­но­ги­ми сло­ва­ми, по­ка­зує нам, як стрi­лець ча­тує на ца­па, як уби­ває йо­го, мi­ряє йо­го ро­ги, як май­стер то­чить, гла­дить i око­вує лук. Так са­мо ра­дить со­бi по­ет i при опи­сi Ахiл­ло­во­го щи­та; вiн по­ка­зує нам, як на просьбу Ахiл­ло­вої ма­те­рi Фе­тi­ди Вул­кан май­ст­рує той щит i прик­ра­шає йо­го штуч­ни­ми рiзьба­ми:

    Сеє ска­зав i, ли­шив­ши її, по­вер­нув­ся до куз­нi,

    Мiхи звер­нув до гор­на i ве­лiв їм за­ди­мать що­си­ли.

    Двадцять тих мi­хiв вiд­ра­зу за­ди­ма­ло в пе­чi ог­нис­тi,

Пошук на сайті: