Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4670
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3157
    Другим ступ­нем роз­вою кри­ти­ки, по дум­цi Ле­мет­ра, бу­ло те, що во­на зро­би­ла­ся iс­то­рич­ною i на­уко­вою. Вже з са­мої сти­лi­за­цiї вид­но, що д. Ле­метр не га­разд ро­зу­мiє, яка мо­же бу­ти на­уко­ва кри­ти­ка, i мi­шає її з iс­то­рич­ною, т. є. з iс­то­рiєю лi­те­ра­ту­ри. Вiн по­ка­зує як на при­мi­ри кри­ти­кiв - на iс­то­ри­кiв лi­те­ра­ту­ри Нi­за­ра, Те­на i iн­ших, за­бу­ва­ючи, що за­да­ча iс­то­ри­ка лi­те­ра­ту­ри зов­сiм iн­ша, нiж за­да­ча кри­ти­ка бi­жу­чої лi­те­ра­тур­ної про­дук­цiї. Бо ко­ли iс­то­рик лi­те­ра­ту­ри має да­ну вже са­мою сут­тю ре­чi перс­пек­ти­ву, ко­рис­тується ба­га­тим ма­те­рi­алом, зло­же­ним в тво­рах да­но­го ав­то­ра, в вiд­зи­вах про нього су­час­них, в тiм чис­лi i кри­ти­кiв, в ме­му­арах, лис­тах i iн­ших чис­то iс­то­рич­них до­ку­мен­тах, то зви­чай­ний кри­тик не має май­же нi­чо­го та­ко­го, му­сить сам ви­роб­лю­ва­ти перс­пек­ти­ву, вга­ду­ва­ти зна­чен­ня, ви­яс­ню­ва­ти прик­ме­ти да­но­го ав­то­ра, му­сить, що так ска­жу, ора­ти цi­ли­ну, ко­ли тим ча­сом iс­то­рик лi­те­ра­ту­ри зби­рає вже зов­сiм дос­тиг­лi пло­ди.

    Перемiшавши та­ким ро­бом на­уко­ву кри­ти­ку з iс­то­рiєю лi­те­ра­ту­ри, Ле­метр, ма­буть, зро­зу­мiв, що стук­нув­ся ло­бом у стi­ну аб­сур­ду. Бо ко­ли так, то кри­ти­ко­вi при­хо­ди­лось би жда­ти, аж кри­ти­ко­ва­ний ав­тор ум­ре, аж бу­дуть ви­да­нi всi йо­го тво­ри, лис­ти, до­ку­мен­ти про йо­го жит­тя, спо­ми­ни йо­го знай­омих i во­ро­гiв. Про по­чат­ко­вих, мо­ло­дих, не звiс­них нi­ко­му ав­то­рiв кри­тик не по­ви­нен би нi­чо­го го­во­ри­ти. Та, на ли­хо, д. Ле­мет­ро­вi i по­дiб­ним до нього кри­ти­кам прий­шлось би в та­кiм ра­зi са­мим по­пе­ред усього по­шу­ка­ти со­бi iн­шо­го хлi­ба, i ось на ря­ту­нок яв­ляється те­орiя кри­ти­ки не­со­лiд­ної, не­на­уко­вої, суб'єктив­ної, "кри­ти­ки сво­го "я", як ха­рак­те­ри­зує той же Ле­метр кри­ти­ку По­ля Бур­же. "Кри­ти­ку­ючи су­час­них пи­са­те­лiв, вiн не ри­сує нам їх порт­ре­тiв, не зай­мається їх життєпи­сом, не роз­би­рає їх книг i не сту­дiює їх ар­тис­тич­них спо­со­бiв, не ви­яс­нює нам, яке вра­жен­ня зро­би­ли на нього їх кни­ги як ар­тис­тич­нi тво­ри. Вiн дбає тiльки про те, що­би як­най­лiп­ше опи­са­ти i ви­яс­ни­ти тi мо­ральнi прин­ци­пи i тi iдеї їх, якi вiн най­бiльше прис­воїв со­бi з сим­па­тiї i з на­хи­лу до нас­лi­ду­ван­ня". Мо­же бу­ти, що пи­сан­ня, зроб­ле­нi та­ким спо­со­бом, бу­дуть ма­ти якусь ва­гу i зна­чен­ня, та тiльки ж тре­ба зро­зу­мi­ти, що з лi­те­ра­тур­ною кри­ти­кою во­ни не ма­ють нi­чо­го спiльно­го, бо влас­не те, що ста­но­вить пред­мет лi­те­ра­тур­ної кри­ти­ки, - роз­бiр книг, ви­яс­нен­ня ар­тис­тич­них спо­со­бiв ав­то­ра i вра­жен­ня, яке ро­бить йо­го кни­га, - ли­ша­ють кри­ти­ки-суб'єкти­вiс­ти на бо­цi або збу­ва­ють по­бiж­ним, зви­чай­но зов­сiм дог­ма­тич­ним та не­мо­ти­во­ва­ним: "Sic mi­hi pla­cet".

    Надiюсь, що ша­нов­ний чи­тач не по­ремст­вує на ме­не за тi по­ле­мiч­нi нi­би вiдс­ко­ки вiд прос­тої стеж­ки. Во­ни все-та­ки ве­дуть ме­не до ме­ти, яку я наз­на­чив со­бi, по­пе­ред усього по­ка­зу­ючи, чим не по­вин­на бу­ти лi­те­ра­тур­на кри­ти­ка. Зна­чить, чим же по­вин­на бу­ти во­на? Ми, пев­но, всi зго­ди­мо­ся на те, що во­на по­вин­на бу­ти яко­мо­га на­уко­вою, т. є. ос­но­ва­ною на пев­них трив­ких за­ко­нах - не дог­мах, а уза­гальнен­нях, здо­бу­тих на­уко­вою iн­дук­цiєю, дос­вi­дом i ана­лi­зом фак­тiв. Ми зго­ди­мо­ся на те, що лi­те­ра­тур­на кри­ти­ка не те са­ме, що iс­то­рiя лi­те­ра­ту­ри, хо­ча iс­то­рiя лi­те­ра­ту­ри мо­же i му­сить у ве­ли­кiй мi­рi ко­рис­ту­ва­ти­ся здо­бут­ка­ми лi­те­ра­тур­ної кри­ти­ки. Зна­чить, лi­те­ра­тур­на кри­ти­ка, по на­шiй дум­цi, не бу­де на­укою iс­то­рич­ною i iс­то­рич­ний ме­тод мо­же ма­ти для неї тiльки пiд­ряд­не зна­чен­ня.

    Так са­мо хиб­ним ви­дається ме­нi пог­ляд т. зв. ре­альних кри­ти­кiв, сфор­мульова­ний Доб­ро­лю­бо­вим ось у яких сло­вах: "Для ре­альної кри­ти­ки важ­ний по­пе­ред усього факт: ав­тор ви­во­дить та­ко­го чи iн­шо­го чо­ло­вi­ка, з та­ки­ми пог­ля­да­ми, хи­ба­ми i т. iн. Ось тут кри­ти­ка роз­би­рає, чи мож­ли­ва i дiй­сна та­ка лю­ди­на; а пе­ре­ко­нав­ши­ся, що во­на вiр­на дiй­снос­тi, кри­тик пе­ре­хо­дить до своїх влас­них мiр­ку­вань про при­чи­ни, що по­ро­ди­ли та­ку лю­ди­ну i т. д. Ко­ли в тво­рi да­но­го ав­то­ра по­ка­за­но тi при­чи­ни, то кри­тик ко­рис­тується ни­ми i дя­кує ав­то­ра, ко­ли нi, то чi­пається йо­го, як, мов­ляв, ти смiв ви­вес­ти та­ку лю­ди­ну, не по­ка­зав­ши при­чин її iс­ну­ван­ня? Ре­альна кри­ти­ка по­во­диться з тво­ром ар­тис­та так са­мi­сiнько, як з по­явою дiй­сно­го жит­тя; во­на сту­дiює йо­го, сил­кується вка­за­ти йо­го влас­ну нор­му, зiб­ра­ти йо­го ос­нов­нi прик­ме­ти" (Доб­ро­лю­бов. Со­чи­не­ния, III, 15). Що особ­ли­во ди­вує нас в тих сло­вах, так се цiл­ко­ви­те знех­ту­ван­ня шту­ки "ре­альною" кри­ти­кою. Для неї твiр шту­ки має та­ке са­ме зна­чен­ня, як яви­ще дiй­сно­го жит­тя, от­же, ар­тис­тич­не опо­вi­дан­ня бу­де так са­мо цiн­не, як га­зе­тярська но­вин­ка. Роз­би­ра­ючи ар­тис­тич­ний твiр, ре­альний кри­тик по­пе­ред усього бу­де до­ко­пу­ва­ти­ся, чи ви­ве­де­на пи­са­те­лем у йо­го тво­рi лю­ди­на прав­ди­ва i мож­ли­ва в дiй­снос­тi? Зна­чить, ко­ли пи­са­тель зма­лює порт­рет дiй­сної лю­ди­ни або по­дасть її бi­ог­ра­фiю, то для ре­ально­го кри­ти­ка се бу­де цiн­нi­ше вiд по­вiс­тi Го­го­ля або Гон­ча­ро­ва. I що цi­ка­вi­ше, Доб­ро­лю­бов не по­дає нам анi на­тя­ку на те, яким спо­со­бом кри­тик бу­де справд­жу­ва­ти вiр­нiсть i дiй­снiсть осiб, опи­са­них у ар­тис­тич­нiм тво­рi, або вiр­нiсть i дiй­снiсть наст­роїв, зоб­ра­же­них в лi­ри­цi. Чи на­дасться йо­му тут ме­тод ста­тис­тич­ний, чи опи­совнй, чи який iн­ший? I чи твiр най­вiр­нi­ший пе­ре­сiч­нiй дiй­снос­тi бу­де най­лiп­ший? I чи вiльно ав­то­ро­вi ма­лю­ва­ти яви­ща виїмко­вi, лю­дей ви­ду­ма­них i се­ред бiльш або менш ви­ду­ма­них обс­та­вин? На се все "ре­альна" кри­ти­ка не дає нi­якої вiд­по­вi­дi. На дi­лi ж, ос­кiльки во­на роз­ви­ва­лась бу­ла в Ро­сiї в 50-тих i 60-тих ро­ках, се бу­ла пе­ре­важ­но про­па­ган­да пев­них сус­пiльних та по­лi­тич­них iдей пiд мас­кою лi­те­ра­тур­ної кри­ти­ки. Як про­па­ган­да во­на ма­ла своє ве­ли­ке зна­чен­ня; як лi­те­ра­тур­на кри­ти­ка во­на по­ка­за­ла­ся да­ле­ко не на ви­со­тi своєї за­да­чi.

    Сi ува­ги до­во­дять нас i ще до од­но­го ог­ра­ни­че­ния: по­лi­тич­нi, со­цi­альнi, ре­лi­гiй­нi iдеї влас­ти­во не на­ле­жать до лi­те­ра­тур­ної кри­ти­ки; дис­ку­ту­ва­ти їх тре­ба з спе­цi­альною для кож­дої на­уко­вою пiд­го­тов­кою. Во­на мо­же бу­ти у лi­те­ра­тур­но­го кри­ти­ка, та її мо­же й не бу­ти, i ко­ли лi­те­ра­тур­ний кри­тик зго­ри вiд­су­не вiд се­бе дис­ку­сiю над си­ми пи­тан­ня­ми, нас­кiльки во­ни вис­ка­за­нi в якiмсь лi­те­ра­тур­нiм тво­рi, i ог­ра­ни­читься на са­му дис­ку­сiю чис­то лi­те­ра­тур­них i ар­тис­тич­них пи­тань, якi на­су­ває да­ний твiр, то вiн впов­нi вiд­по­вiсть своїй за­да­чi.

    Що ж се за пи­тан­ня, якi на­су­ває нам лi­те­ра­тур­ний твiр по­за об­ся­гом втi­ле­них в ньому со­цi­альних, по­лi­тич­них та ре­лi­гiй­них iдей, т. е. по­за об­ся­гом тен­ден­цiї ав­то­ро­вої? I Ле­метр, i Доб­ро­лю­бов ми­мо­хiть за­чiп­лю­ють сi пи­тан­ня, та не вва­жа­ють пот­рiб­ним зу­пи­ни­ти­ся на них дов­ше. Се пи­тан­ня про вiд­но­си­ни шту­ки до дiй­снос­тi, про при­чи­ни ес­те­тич­но­го вдо­во­лен­ня в ду­шi людськiй, про спо­со­би, як да­ний ав­тор вик­ли­кає се ес­те­тич­не вдо­во­лен­ня в ду­шi чи­та­чiв або слу­ха­чiв, про те, чи у ав­то­ра є та­лант, чи не­ма, про якiсть i си­лу то­го та­лан­ту, - зна­чить, i про те, чи i нас­кiльки тен­ден­цiї ав­то­ро­вi зв'яза­нi ор­га­нiч­но з ви­ве­де­ни­ми в йо­го тво­рi фак­та­ми i вип­ли­ва­ють iз них? Бу­де се за­да­ча, мо­же, й скром­на, та про­те важ­на, бо, тiльки зро­бив­ши оту ро­бо­ту, мож­на зна­ти, чи мож­на на пiдс­та­вi яко­гось тво­ру ро­би­ти якiсь дальшi вис­нов­ки про со­цi­альнi, по­лi­тич­нi чи ре­лi­гiй­нi пог­ля­ди ав­то­ра, чи, мо­же, сей твiр як не­до­лад­ний тре­ба без дальшої дис­ку­сiї ки­ну­ти мiж ма­ку­ла­ту­ру.

    Вже з са­мо­го сфор­му­лю­ван­ня тих за­дач, якi по­пе­ред усього, по моїй дум­цi, має пе­ред со­бою лi­те­ра­тур­ний кри­тик, мож­на по­ба­чи­ти, до якої на­уко­вої га­лу­зi му­си­мо вiд­но­си­ти йо­го ро­бо­ту i яким на­уко­вим ме­то­дом вiн му­сить пос­лу­гу­ва­ти­ся. Лi­те­ра­тур­на кри­ти­ка му­сить бу­ти, по на­шiй дум­цi, по­пе­ред усього ес­те­тич­на, зна­чить, вхо­дить в об­сяг пси­хо­ло­гiї i му­сить пос­лу­гу­ва­ти­ся ти­ми ме­то­да­ми на­уко­во­го дос­лi­ду, яки­ми пос­лу­гуєть-ся су­час­на пси­хо­ло­гiя.

Пошук на сайті: