Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4675
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3168
    "Ще ха­рак­тер­нi­шi ось якi три при­мi­ри. Хтось чи­тає го­лос­но книж­ку, та йо­го дум­ки, звер­не­нi чимсь на iн­ший пред­мет, зай­ма­ються тим пос­то­рон­нiм пред­ме­том. Та про­те вiн чи­тає доб­ре, вiд­по­вiд­но ви­го­ло­шує ре­чен­ня, пе­ре­вер­тає карт­ки, од­ним сло­вом, ви­ко­нує дi­яльнiсть, май­же нез­ро­зу­мi­лу без пов­ної iн­те­лi­гент­ної свi­до­мос­тi. Ко­рек­тор пе­ре­чи­тує стат­тю, а рiв­но­час­но роз­мов­ляє зi своїм су­сi­дом; та про­те се­ред жи­вої роз­мо­ви вiн поп­рав­ляє дру­карську по­мил­ку, по­пов­нює про­пус­ки, зна­чить, му­сить при тiм ма­ти по­чут­тя то­го, де тут зло­же­но вiр­но, а де нi. Один член анг­лiй­ської "So­ci­ety for Psychi­cal Re­se­arch" (То­ва­рист­во для пси­хо­ло­гiч­них дос­лi­дiв) че­рез ве­ли­ку впра­ву дiй­шов до то­го, що мо­же рiв­но­час­но про­ва­ди­ти ожив­ле­ну де­ба­ту i су­му­ва­ти ве­ли­кi ря­ди цифр. Всi тi фак­ти до­ка­зу­ють, що є в нас не тiльки якась нес­вi­до­ма iн­те­лi­ген­цiя, але та­кож нес­вi­до­ма пам'ять або, кра­ще, вi­до­мiсть i при­га­ду­ван­ня по­за об­ся­гом на­шої свi­до­мос­тi. А що оба тi еле­мен­ти ста­нов­лять iс­то­ту пси­хiч­ної осо­би, то се зна­чить, що в кож­дiм осiб­ни­ку є та­кож дру­ге, нес­вi­до­ме "я".

    Отсю под­вiй­ну свi­до­мiсть на­зи­ває Дес­су­ар ду­же влуч­но "верхньою i нижньою свi­до­мiс­тю" (Ober-und Un­ter­be­wus-stse­in). Те, що в зви­чай­нiм жит­тi на­зи­ваємо "свi­до­мiсть", се, по Дес­су­аро­вiй тер­мi­но­ло­гiї, є верх­ня свi­до­мiсть. Та пiд нею є гли­бо­ка верст­ва пси­хiч­но­го жит­тя, що зви­чай­но ле­жить в тi­нi, та про­те не мен­ше важ­не, а для ба­гатьох лю­дей да­ле­ко важ­нi­ше, нiж уся, хоч i як ба­га­та дi­яльнiсть верхньої верст­ви. Най­бiльша часть то­го, що чо­ло­вiк заз­нав в жит­тi, най­бiльша часть усiх тих су­гес­тiй, якi на­зи­ваємо ви­хо­ван­ням i в яких чо­ло­вiк вби­рає в се­бе здо­бут­ки мно­го­ти­сяч­лiтньої культур­ної пра­цi всього людсько­го ро­ду, пе­рей­шов­ши че­рез яс­ну верст­ву верхньої свi­до­мос­тi, по­ма­лу тем­нiє, ще­зає з по­верх­нi, то­не в гли­бо­кiй кри­ни­цi на­шої ду­шi i ле­жить там пог­ре­ба­на, як зо­ло­то в пiд­зем­них жи­лах. Та й там, хоч неп­рис­туп­не для на­шої свi­до­мос­тi, все те доб­ро не пе­рес­тає жи­ти, раз у раз сильно впли­ває на на­шi су­ди, на на­шу дi­яльнiсть i кер­мує нею не раз да­ле­ко сильнi­ше вiд усiх конт­рар­гу­мен­тiв на­шо­го ро­зу­му. Отеє е та ниж­ня свi­до­мiсть, те гнiз­до "пе­ре­су­дiв" i "упе­ред­жень", не­яс­них по­ри­вiв, сим­па­тiй i ан­ти­па­тiй. Во­ни для нас не­яс­нi влас­не для то­го, що їх ос­но­ви скри­тi вiд на­шої свi­до­мос­тi.

    Та бу­ває й так, що по­оди­но­кi мо­мен­ти з тої нижньої верст­ви рап­том вис­ка­ку­ють на яс­не свiт­ло свi­до­мос­тi. Ве­ли­кий за­кон неп­ро­па­щої си­ли має i в пси­хо­ло­гiї пев­не зна­чен­ня; що раз на­пе­ча­та­но в ко­мiр­ках на­шої мiз­ко­вої ма­те­рiї, се ли­шається нам на цi­ле жит­тя, тiльки що не все те мо­же чо­ло­вiк пiс­ля своєї впо­до­би ма­ти на свої пос­лу­ги, а не раз тре­ба яки­хось особ­ли­вих обс­та­вин, що­би дав­но за­тер­тi вра­жен­ня прик­ли­ка­ти знов до жит­тя. Проф. Бе­не­дикт при­во­дить ось який цi­ка­вий факт: "В по­чат­ку на­шо­го вi­ку за­хо­ру­ва­ла над Рей­ном ста­ра служ­ни­ця i по­ча­ла в га­ряч­цi ре­ци­ту­ва­ти цi­лi ус­ту­пи з Бiб­лiї по-геб­рей­ськи i ко­мен­та­рiй до них по-ара­мей­ськи. Ро­зу­мiється, лю­ди, що при­вик­ли вi­ри­ти в чу­де­са, по­ча­ли й тут ба­чи­ти чу­до i дя­ку­ва­ти бо­гу, що спо­до­бив їх ба­чи­ти йо­го. Бо вiд­ки ж би ся зов­сiм не­письмен­на жiн­ка мог­ла наб­ра­ти­ся знан­ня геб­рей­ської мо­ви, як­би сам бог не пiд­дав їх? Та лi­кар по­чав до­шу­ку­ва­ти­ся дже­ре­ла i вiдк­рив, що ся служ­ни­ця пе­ред кiлько­ма ро­ка­ми слу­жи­ла в од­но­го пас­то­ра. Сей мав зви­чай уно­чi в своїй кiм­на­тi чи­та­ти го­лос­но свя­те письмо в ори­гi­на­лi з ара­мей­ським ко­мен­та­рем. Служ­ни­ця но­чу­ва­ла за­раз за стi­ною в кух­нi i чу­ла все, i хо­ча не ро­зу­мi­ла анi сло­ва, то все-та­ки тi сло­ва вби­лись їй у тя­му i дов­гi лi­та ле­жа­ли в ниж­нiй свi­до­мос­тi, не­мов ви­ри­тi на пли­тi фо­ног­ра­фа, по­ки в га­ряч­ко­вiй де­лi­рiї не вип­ли­ли на­верх". Ро­зу­мiється, що тi вра­жен­ня, за­си­па­нi в ниж­нiй свi­до­мос­тi, най­лег­ше ви­хо­дять на­верх то­дi, ко­ли верст­ва верхньої свi­до­мос­тi щез­не чи то хви­ле­во, у снi, чи на­зав­сiг­ди, в тяж­кiй хо­ро­бi. От тим-то в снах так час­то ви­ри­на­ють дав­но за­бу­тi по­дiї з на­шої мо­ло­дос­тi, що дов­гi ро­ки, дов­гi де­сят­ки ро­кiв дрi­ма­ли пiд верст­вою пiз­нi­ших вра­жень, якi тим ча­сом про­хо­ди­ли че­рез верх­ню свi­до­мiсть i за­си­па­ли, пок­ри­ва­ли їх.

    Сказавши по прав­дi, є се на­ше ве­ли­ке щас­тя, ко­ли маємо ту здiб­нiсть, що на якiмсь ча­сi всi на­шi вра­жен­ня то­нуть у су­тiнь за­бут­тя. По­ду­май­мо ли­ше, що вся­кий бiль, ко­ли б раз у раз сто­яв на по­верх­нi на­шої свi­до­мос­тi, зро­бив­ся б вкiн­цi та­ким нес­терп­ним, що до­вiв би нас до са­мов­бiй­ст­ва. Та так са­мо й уся­ке по­ряд­не ду­ман­ня, вся­ка ду­хо­ва пра­ця бу­ла б май­же зов­сiм не­мож­ли­вою, ко­ли б всi на­шi дос­вi­ди i все знан­ня рiв­но­час­но i рiв­но­мiр­но тов­пи­ло­ся в на­шiй свi­до­мос­тi. При ду­шев­них хо­ро­бах та­ких, як ма­нiя i ост­рий шал, ми ба­чи­мо, як над­мiр вра­жень ро­бить не­мож­ли­вим уся­ке ор­га­нiч­не ду­ман­ня. Ся ве­ли­ка ре­сорп­цiй­на си­ла нижньої свi­до­мос­тi має, зреш­тою, не тiльки сю не­га­тив­ну ко­ристь; во­на має та­кож ве­ли­чез­не по­зи­тив­не зна­чен­ня, бо ро­бить сю ниж­ню свi­до­мiсть ве­ли­чез­ним, не­ви­чер­па­ним ма­га­зи­ном ду­мок i по­чу­вань, ба­га­тим шпих­лi­ром, кот­ро­го за­сi­ки при ко­рис­них обс­та­ви­нах мо­жуть вiд­чи­ни­ти­ся i ви­да­ти з се­бе скар­би, про якi їх щас­ли­вий влас­ти­тель не раз i сам не знав нi­чо­гi­сiнько. Май­же кож­дий чо­ло­вiк має в со­бi ве­ли­чез­не ба­гатст­во iдей i по­чу­вань, хо­ча ма­ло хто мо­же i вмiє ко­рис­ту­ва­ти­ся ни­ми. Бо все, що чо­ло­вiк у своєму жит­тi ду­мав i чи­тав, що во­ру­ши­лось у йо­го ду­шi i роз­буд­жу­ва­ло йо­го чут­тя, все те не про­па­дає, а ро­биться трив­ким, хоч зви­чай­но скри­тим на­бут­ком йо­го ду­шi.

    Та є лю­ди, кот­рi ма­ють здiб­нiсть ви­до­бу­ва­ти тi гли­бо­ко за­хо­ва­нi скар­би своєї ду­шi i да­ва­ти їм ви­раз у зро­зу­мi­лих для кож­до­го сло­вах. От­сi щас­ли­во об­да­ро­ва­нi пси­хо­ло­гiч­нi Кре­зи i ко­па­чi за­хо­ва­них скар­бiв - се й є на­шi по­ети. Влас­ти­во, вiд­на­хо­дять i ви­до­бу­ва­ють во­ни тi скар­би не зов-всiм ак­тив­но, не зу­сил­лям сво­бiд­ної, ав­то­ном­ної во­лi. Бо ко­ли маємо да­ти вi­ру приз­нан­ням по­оди­но­ких по­етiв, то їх роль час­тенько бу­ває чис­то па­сив­на. Вельми цi­ка­ве є Грiльпар­це­ро­ве опо­вi­дан­ня про те, як пос­та­ла йо­го зна­ме­ни­та тра­ге­дiя "Пра­баб­ка" ("Die Ahnf­rau"), на­пи­са­на, як звiс­но, у про­тя­гу 16 днiв. "Ко­ли я од­но­го ра­зу ле­жав у лiж­ку, пе­ре­пу­та­ли­ся в моїй го­ло­вi ви­пад­ко­во двi дав­нi­ше про­чи­та­нi iс­то­рiї i обi ра­зом ут­во­ри­ли ос­но­ву дра­ма­тич­ної по­дiї. Та на­ра­зi я не взяв­ся до ро­бо­ти, i тре­ба бу­ло аж кiлька­ра­зо­вих упiм­нень мо­го дру­га Шрей­фог­ля, що­би пiд­бадьори­ти мою ам­бi­цiю i спо­ну­ка­ти ме­не до ро­бо­ти. При од­нiй при­пад­ко­вiй стрi­чi вiн за­охо­чу­вав ме­не так га­ря­че, що я пiд час дальшо­го по­хо­ду по­чав об­ду­му­ва­ти пер­шу сце­ну, та, нев­ва­жа­ючи на вся­ке зу­сил­ля, зду­жав ском­по­ну­ва­ти не бiльше як 8 - 10 пер­ших ряд­кiв. Вер­нув­ши до­до­му, я за­пи­сав їх на кар­точ­цi па­пе­ру i по­ки­нув на сто­лi. Та ось уно­чi по­ча­ло­ся в моїй ду­шi якесь див­не роз­во­ру­шен­ня. Ме­не вхо­пи­ла га­ряч­ка, без­сон­ний, я пе­ре­вер­тав­ся з бо­ку на бiк, i при всьому то­му не бу­ло в ме­не анi дум­ки про роз­по­ча­ту "Пра­баб­ку". На дру­гий день встав я, по­чу­ва­ючи, що на ме­не над­хо­дить якась тяж­ка хо­ро­ба. I ось при­пад­ко­ве мiй зiр упав на той лис­ток па­пе­ру, де я вчо­ра за­пи­сав по­чат­ко­вi вiр­шi i про кот­рих вiд­то­дi зов­сiм за­був;

    Сiдаю при сто­лi i пи­шу да­лi, що­раз да­лi; дум­ки i вiр­шi пли­вуть са­мi з се­бе; швид­ше я не мiг би був пе­ре­пи­су­ва­ти з го­то­во­го".

    Ми мо­же­мо тут док­лад­но прос­лi­ди­ти пси­хiч­ний про­цес в по­ето­вiй ду­шi. В ниж­нiй свi­до­мос­тi Грiльпар­це­ро­вiй наг­ро­мад­же­но бу­ло ба­га­то стра­хо­вин­них опо­вi­дань про ли­ца­рiв i ду­хiв, що їх чу­вав i ба­чив на сце­нi ще за­мо­ло­ду, а то й сам з бра­та­ми та сест­ра­ми ди­ти­ня­чим зви­чаєм вi­дiг­ра­вав до­ма. В тiй ниж­нiй свi­до­мос­тi бу­ли ще та­кож не мен­ше стра­хо­вин­нi ди­тя­чi спо­ми­ни про т. зв. "ля­мус" - ве­ли­чез­ний пус­тий бу­ди­нок обiк йо­го батькiвсько­го до­му, йо­го ди­тя­чою уявою за­се­ле­ний страш­ни­ми роз­бiй­ни­ка­ми, ци­га­на­ми i ду­ха­ми. До­дай­мо до сього ще й те, що план "Пра­баб­ки" був уже уло­же­ний в йо­го го­ло­вi, та з ча­сом по­то­нув та­кож в су­тiн­ку йо­го нижньої свi­до­мос­тi, то по­ба­чи­мо, що в нiй бу­ли вже згро­мад­же­нi всi роз­рiз­не­нi еле­мен­ти тра­ге­дiї. Тре­ба ще бу­ло тiльки од­но­го товч­ка збо­ку, щоб усе те пiд­нес­ти до свiт­лої свi­до­мос­тi. А тим товч­ком бу­ло опи­са­не тут ду­шев­не зво­ру­шен­ня. Ще по­пе­реднього дня по­ето­ва верх­ня свi­до­мiсть на­дар­мо му­чи­ла­ся над ви­ко­нан­ням дра­ми i лед­во-не-лед­во спло­ди­ла пер­ших 8 - 10 ряд­кiв. Аж по тiй пси­хо­ло­гiч­нiй бу­рi по­ча­ла ниж­ня свi­до­мiсть про­ду­ку­ва­ти ав­то­ма­тич­но; i те­пер поп­ли­ли дум­ки i гiр­шi са­мi мо­гу­чи­ми хви­ля­ми, а верх­ня свi­до­мiсть, так ска­за­ти, не ма­ла що бiльше ро­би­ти, як си­дi­ти i пе­ре­пи­су­ва­ти - ко­ли вiльно про та­кi абст­ракт­нi наст­рої ви­ра­жа­ти­ся та­ки­ми ант­ро­по­морф­ни­ми об­ра­за­ми (Dr. I. S a d g е г, Se­elen­ti­efen, в ч. 135 вi­денсько­го тиж­не­ви­ка "Die Ze­it").

Пошук на сайті: