Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_legenda_pro_vichne_zhittya.docx)Ivan_franko_legenda_pro_vichne_zhittya.docx22 Кб1093
Скачать этот файл (Ivan_franko_legenda_pro_vichne_zhittya.fb2)Ivan_franko_legenda_pro_vichne_zhittya.fb222 Кб696

 

Іван Франко

Легенда про вічне життя

1

    

    Олександер Ве­ли­кий весь світ зво­ював

    І отеє в Вавілоні мов бог ра­ював.

    

    А по­бож­ний ас­кет вік в пус­тині про­жив

    І мо­лит­вою й пос­том бо­гині слу­жив.

    

    Наче сон­це, що ра­зом про­го­нює тьму,

    Так бо­ги­ня в опівніч яви­лась йо­му.

    

    Прихилилась і мо­вить: «Мій вірний слу­го,

    Чим те­бе вдо­во­лить? Чи ба­жаєш чо­го?»

    

    Аскет мо­вить:

    «Хоч яке се жит­тя і труд­не, і сум­не.

    Дай, щоб старість і смерть оми­ну­ли ме­не».

    

    Богиня мо­вить:

    «Ну, як се в те­бе дар най­цінніший з усіх.

    На ж тобі сей ма­лий зо­ло­тис­тий горіх.

    

    Одну нічку не спи, один день про­мов­чи

    І, очис­тив­ши ум, сей горіх роз­тов­чи.

    

    Шкаралющу в огонь, а роз­ку­сиш зер­но.

    Дасть тобі мо­ло­дим вічно жи­ти во­но».

    

2

    

    Цілий день про­мов­чав, і не спав усю ніч,

    І го­то­вивсь ас­кет на ве­ли­кую річ.

    

    Ось огонь роз­па­лив із па­ху­чих полін

    І ка­ди­ло в огонь щед­ро ки­дає він,

    

    І за­ко­ни гос­подні про­хо­дить умом.

    Щоб очис­ти­ти ум, не схи­би­ти притьмом.

    

    Та ось сумніви в серці повс­та­ли страшні:

    «Вічно жить - мо­ло­дим - ну, по­що се мені?

    

    Чи вер­та­ти у світ, де па­нує бор­ба?

    Чи ось тут вічно жить? Се ж бе­зумст­во хіба!

    

    О, бо­ги­не, прос­ти! Я згрішив, ба­чу сам!

    Та безцінний твій дар ко­мусь іншо­му дам.

    

    У нас цар мо­ло­дий, бо­горівний наш цар!

    Богорівним зовсім йо­го зро­бить твій дар.

    Міліонам він сон­це, жит­тя є но­ве,

    Для доб­ра міліонів хай вічно жи­ве».

    

3

    

    Олександер Ве­ли­кий весь світ зво­ював,

    Та дівчи­ни ра­бом се­бе він по­чу­вав.

    

    Персіянки Рок­са­ни пре­див­на кра­са

    В йо­го серці го­рить, мов по­жар, не зга­са.

    

    У обіймах йо­го та кра­су­ня гор­да

    Наче тає, на гру­ди йо­го при­па­да;

    

    Та хви­ли­на ми­не, і він чує, що ось

    В її серці во­ро­же во­ру­шиться щось,

    

    І в очах, ще вог­ких від любві і жа­ги.

    Дикі іскри го­рять, на­че злі во­ро­ги.

    

    З її уст виліта­ють ба­жан­ня страшні -

    Се ба­жан­ня по­жарів, убійсгва, різні.

    

    їй опер­тись ко­роль не здоліє й на мить:

    Там згорів Пер­се­поль! Завт­ра Су­за зго­рить!

    

    Кліта вбив при вині! Чи лю­бов се, чи чад?…

    День у день із не­бес йо­го ки­дає в ад.

    

4

    

    Олександер Ве­ли­кий бо­гині мо­ливсь:

    «Дай, бо­ги­не, щоб нині весь світ про­ва­ливсь!

    

    Або дай, щоб скінчи­ла­ся му­ка моя,

    Щоб я знав, чи бо­ги­ня во­на, чи змія?

    

    Чом міняється так, кілько є в дні го­дин?

    І чи в серці її я па­ную один?»

    

    В тій хви­лині ас­кет пе­ред ним опи­нивсь

    І покірно ца­рю до землі пок­ло­нивсь.

    

    Вічно жий, ца­рю мій! Хай твої во­ро­ги

    Згинуть! Ось тобі дар від твой­ого слу­ги.

    

    Не згор­дуй! Сей ма­лий зо­ло­тис­тий горіх -

    Від бо­гині се дар! Моя гордість, мій гріх».

    

    І він все роз­повів, відки має сей плід,

    Що ро­бить, щоб бо­гині спов­нить за­повіт.

    

    «Міліонам ти сон­це, доб­родій єси,-

    Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси»

    

5

    

    «Вічно жить! Мо­ло­дим! Справді, бо­жеський дар!»

    І ве­ли­ким, безс­мерт­ним по­чув се­бе цар.

    

    «Вічно жить! Мо­ло­дим! А во­на? А во­на?

    Постаріє, зів'яне, мов квітка мар­на!

    

    Що без неї жит­тя? Сон­це? Не­бо? Сам рай?

    З нею жить! Або рад­ше ти сам уми­рай!»

    

    Вже й не ду­має цар, до Рок­са­ни біжить:

    «Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»

    

    І ска­зав їй усе, відки має сей плід,

    Що ро­бить, щоб бо­гині спов­нить за­повіт.

    

    «Коли лю­биш ме­не, моє сон­це яс­не,

    Дасть безс­мер­тя обом нам зер­но те дрібне.

    

    А не лю­биш…- ур­вав.- Ко­го хо­чеш лю­би!

    Ось тобі сей горіх! Що за­хо­чеш -ро­би!»

    

    Зчервоніло дівча, в лич­ко вда­ри­ла кров,-

    Олександер не ждав її сло­ва - пішов.

    

6

    

    Гей, Рок­са­но, кра­су­не, що ду­маєш ти?

    Чи про те, щоб з ца­рем до безс­мер­тя дійти?

    

    Не про те! Інший жар в її серці го­рить!

    Інший бог там жи­ве! Інший цар там ца­рить.

    

    Він ме­та її мрій, осо­ло­да очей,

    Над усіх ми­лий їй ге­не­рал Пто­ле­мей.

    

    Хоч не лю­бить її і хо­лод­ний, як лід.

    Вона ра­да свій вік дать за сам йо­го вид.

    

    «Вічно жить мо­лодій, а без нього? О, ні!

    Краще він хай жи­ве, дасть безс­мер­тя й мені!

    

    Ну ж, по­мо­же сей плід йо­го сер­це здо­буть!

    А як ні, то мені кра­ще в світі не буть».

    

    Птолемея знай­шла і да­ла йо­му плід,

    І ска­за­ла, який в нім ле­жить за­повіт.

    

    А як ніч надійшла, во­на ти­хо пішла,

    Олександру в ви­но тру­ти-зілля вли­ла.

    

7

    

    Занедужав ко­роль, важ­ко стог­не, кри­чить,

    А Рок­са­на при нім не ри­дає, мов­чить.

    

    Головами хи­та­ють старі лікарі,

    І три­во­га, як ніч, за­ляг­ла у дворі.

    

    По всім краю йде вість, на­че змо­ра та сон,

    І су­мує весь край, і ри­да Вавілон.

    

    Ось у стро­ях, біли­лах, рум'янах ціла,

    В Олек­сандрів покій кур­ти­за­на ввійшла.

    

    «Вічно жий, ца­рю мій, на потіху для всіх!

    Ось від ме­не тобі чу­додійний горіх!

    

    Се бо­гині є дар. Як з'їси те зер­но.

    Вічно жить тобі дасть вічно юним во­но».

    

    Спалахнув Олек­сан­дер: «Не­щас­на, дри­жи!

    Від ко­го маєш плід сей? По правді ска­жи!»

    

    Та дівча не дри­жить, не спус­кає очей:

    «Мені дав йо­го твій ге­не­рал Пто­ле­мей­».

    

8

    

    Олександер у бо­лях жорс­то­ких ле­жав

    І в руці своїй плід чу­додійний дер­жав.

    

    «Вічно жить і лю­бить! День за днем! День від дня!

    А жит­тя - то бор­ня! А лю­бов - то брех­ня!

    

    Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

    День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

    

    Не для нас, о, бо­ги­не, твій бо­жеський дар!

    Хоч над світом я цар, та над сер­цем не цар

    

    Міліони лю­дей мо­жу вбить, по­гу­бить.

    Та чи зму­шу ко­го ме­не вірно лю­бить?

    

    Вічно жить! О, бо­ги­не, се жар­ти, се сміх!

    Вічне щас­тя чи дасть сей чу­дов­ний горіх?

    

    А без щас­тя, без віри й лю­бові внутрі

    Вічно жить - се горіть вік у вік на кострі!

    

    Ні, бо­ги­не! Візьми свій да­ру­нок на­зад!

    Я в нірва­ну во­лю, чи в Олімп, чи у ад!»

    

9

    

    Серед бо­лю в пос­телі підво­диться цар,

    І по­бож­но цілує чу­дов­ний той дар,

    

    І в тріску­чий огонь із па­ху­чих полін

    Чудодійний горіх бист­ро ки­дає він.

    

    І зда­лось, що вже біль не так лю­то па­лив.

    Мовби в збу­ре­ну кров охо­ло­ди на­лив.

    

    Прояснів йо­го ум, сер­це збу­лось хи­мер,

    А в опівніч са­му Олек­сан­дер умер.