Іван Франко - Малий Мирон

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_maliy_miron.docx)Ivan_franko_maliy_miron.docx27 Кб665
Скачать этот файл (Ivan_franko_maliy_miron.fb2)Ivan_franko_maliy_miron.fb253 Кб554

 

Іван Якович Франко

Малий Мирон

I

    

    Малий Ми­рон - див­на ди­ти­на. Батько втi­шається ним i ка­же, що вiн чу­до­во ро­зум­на ди­ти­на, але батько, звiс­на рiч, сто­рон­ни­чий суд­дя. Та й ще Ми­ро­нiв батько - чо­ло­вiк уже в лi­тах, лед­ве до­че­кав­ся ди­ти­ни, i, зна­читься, яка там будь со­бi ди­ти­на, все во­на у нього зо­ло­та, i ро­зум­на, i гар­на. Су­сi­ди ти­хо шеп­та­ли со­бi, що Ми­рон "якесь не та­ке, як лю­ди": iде та й роз­ма­хує ру­ка­ми, гу­то­рить щось сам до се­бе, вiзьме пру­тик, швя­кає по по­вiт­рi або сти­нав го­лов­ки з бу­дя­кiв та лас­тiв'ячо­го зiл­ля. Се­ред iн­ших дi­тей вiн нес­мi­лий i неп­ро­вор­ний, а ко­ли ча­сом i вi­дiз­веться з чим-будь, то го­во­рить та­ке, що стар­шi як по­чу­ють, то тiльки пле­чи­ма стис­ка­ють.

    - Василю, - го­во­рить ма­лий Ми­рон до ма­ло­го Ва­си­ля, - ти до­ки вмiєш ра­ху­ва­ти?

    - Я? А до­ки маю вмi­ти? П'ять, сiм, пар­ка­на­цять.

    - Парканацять! Ха, ха, ха! А то скiльки пар­ка­на­цять?

    - Ну, скiльки ж має бу­ти? Я не знаю!

    - Та то нiс­кiльки. От сядь ли­шень, бу­де­мо ра­ху­ва­ти!

    Василь сi­дає, а Ми­рон по­чи­нає ра­ху­ва­ти, цю­ка­ючи за кож­дим ра­зом буч­ком* (* Б у ч о к - па­лич­ка.) об зем­лю: один, два, три, чо­ти­ри…

    Василь слу­хає, слу­хає, а да­лi встав i по­бiг. Ми­рон i не за­мi­тив: си­дить, цю­кає i ра­хує да­лi й да­лi. На­дiй­шов ста­рий Ря­би­на, ка­хи­кає, хар­ко­тить i охає, - Ми­рон не чує, все своє. Ста­рий зу­пи­нив­ся близ нього, слу­хає, слу­хає… Ми­рон до­ра­ху­вав уже до чо­ти­рис­та.

    - А ти, не­вiт­цiвська ди­ти­но, є! - ска­зав ста­рий своїм зви­чай­ним, тро­хи но­со­вим го­ло­сом. - А ти що ро­биш?

    Малий Ми­рон аж зверг­ся* (* Зверг­ти­ся - здриг­ну­ти­ся.) i обер­нув за­ля­ка­нi оче­ня­та на ста­ро­го Ря­би­ну.

    - Та ти зем­ли­цю свя­ту б'єш, е? Ти не знаєш, що зем­ли­ця - на­ша ма­ма? Дай сю­ди той бу­чок!

    Мирон дав, не ро­зу­мi­ючи май­же, чо­го хо­че вiд нього ста­рий. Ря­би­на шпур­нув бу­чок геть у кро­пи­ву. Ми­рон тро­хи не зап­ла­кав, не так за буч­ком, як за тим, що ста­рий пе­рер­вав йо­му ра­ху­нок.

    - Iди до­до­му та "Отче наш" го­во­ри, е-е-е, анiж маєш та­кi збит­ки ро­би­ти! - ска­зав ста­рий з су­во­рим ви­дом i пош­кан­ди­бав да­лi. Ми­рон дов­го гля­дiв за ним, усе ще не мо­жу­чи зро­зу­мi­ти, за що се ста­рий прог­нi­вав­ся i чо­го хо­че вiд нього.

    

II

    

    Малий Ми­рон над усе лю­бить бi­га­ти сам по зе­ле­них, цвi­тас­тих лу­гах, по­мiж ши­ро­ко­лис­тi ло­пу­хи та па­ху­чий ро­мен, лю­бить упи­ва­ти­ся со­лод­ким за­па­хом ро­сис­тої ко­ню­ши­ни та квiт­ча­ти­ся при­лип­час­ти­ми ло­пу­хо­ви­ми гуд­зи­ка­ми, яких так i на­си­ляе* (* На­си­ля­ти - на­чiп­ля­ти.) на се­бе вiд нiг до го­ло­ви. А ще рiч­ка, че­рез кот­ру з го­ро­ду тре­ба йти на пас­тiв­ник, не­ве­лич­ка су­по­кiй­на пiд­гiрська рi­чеч­ка, з гли­бо­ки­ми, стрiм­ки­ми та об­ри­вис­ти­ми бе­ре­га­ми, з гли­нис­тим дном, з жур­ча­чи­ми бро­да­ми, кот­рих дно пок­ри­те дрiб­ни­ми пли­точ­ка­ми, об­рос­ли­ми м'яким зе­ле­ним во­до­рос­том, дов­гим, мов зе­ле­нi шов­ко­вi пас­ма, - ота рiч­ка - то прав­ди­ва роз­кiш, то сильна при­на­да для Ми­ро­на. Там вiн цi­ли­ми го­ди­на­ми лю­бить си­дi­ти, зап­хав­ши­ся в ви­со­кий зе­ле­ний ко­сiт­ник або мiж гус­те ла­пас­те лис­тя над­бе­реж­но­го пiд­бi­лу. Си­дить i вдив­ляється у плюс­кiт­ли­ву во­ду, в ми­га­ючу пiд на­по­ром хви­лi тра­ву, в ковб­ли­кiв* (* Ковб­лик - дрiб­на рiч­ко­ва ри­ба.), що час вiд ча­су ви­ла­зять зi своїх пе­чер або вип­ли­ва­ють iз глиб­шо­го пле­са, ни­па­ють по днi, шни­ря­ючи за во­дя­ним хро­бацт­вом, то знов вис­то­бур­чу­ють свою ту­пу ву­са­ту мор­доч­ку аж над во­ду, хап­нуть раз по­вiт­ря та й утi­ка­ють чим­бор­ше в свою криївку* (* Криївка - за­хис­ток, схо­ван­ка.), не­мов­би за­кош­ту­ва­ли не зна­ти якої прис­ма­ки. А тим ча­сом сон­це жа­рить iз безх­мар­но­го тем­но-бла­кит­но­го не­ба, грiє Ми­ро­но­вi пле­чi i все тi­ло, але не пе­че йо­го за ши­ро­ким лис­том. Лю­бо йо­му. Не­ве­лич­кi йо­го сi­рi оче­ня­та жи­во бi­га­ють, ди­ти­ня­че чо­ло стя­гається, - дум­ка по­чи­нає ру­ша­ти­ся.

    - От со­неч­ко, - чо­му во­но та­ке не­ве­лич­ке, а та­туньо ка­за­ли, що во­но ве­ли­ке? То пев­но, в не­бi лиш та­ка не­ве­лич­ка дiр­ка про­рi­за­на, що йо­го лиш стiльки вид­но!

    Але за­раз же в йо­го го­ло­вi за­во­ру­ши­ла­ся й дру­га дум­ка.

    - Ба, а як же во­но? Схо­дить, там дiр­ка ма­ла; за­хо­дить, то й там дiр­ка. Хi­ба ж дiр­ка ра­зом iз сон­цем по не­бi хо­дить?

    Се не мо­же йо­му по­мiс­ти­ти­ся в го­ло­вi, i вiн обi­цяє со­бi, що ско­ро до­до­му, то за­раз за­пи­тається та­ту­ня, яка то в не­бi на сон­це дiр­ка про­рi­за­на?

    - Мироне! Ми­ро­не! - чу­ти зда­ле­ка крик. То ма­ти кли­че. Ми­рон по­чув i схо­пив­ся, збiг iз бе­рiж­ка над бро­док, аби пе­рей­ти че­рез рiч­ку, та й на­раз зу­пи­нив­ся. Ба­га­то ра­зiв уже вiн пе­ре­хо­див че­рез рiч­ку, та й нi­чо­го, а те­пер на­раз но­ва по­ява впа­ла йо­му в очi. Вiн сто­яв як­раз про­ти сон­ця i, див­ля­чи­ся в во­ду, по­ба­чив на­раз за­мiсть плит­ко­го* (* Плит­кий - мiл­кий, нег­ли­бо­кий.) дна, ка­мiн­чи­кiв i м'яких зе­ле­них па­чо­сiв во­до­рос­ту - од­ну без­дон­не гли­бо­ку си­ня­ву. Вiн не знав iще, що се не­бо з во­ди всмi­хається до нього, i зу­пи­нив­ся. Як же тут iти в та­ку гли­бiнь? I вiд­ки во­на взя­ла­ся на­раз? Вiн став i по­чав уваж­но розг­ля­да­ти гли­бiнь. Усе од­на­ко­во. Вiн при­сiв. Од­на­ко­во, - тiльки при бе­рiж­ку вид­но знай­омi ка­мiн­чи­ки та й чу­ти зви­чай­ний лю­бий жур­кiт во­ди на бро­дi. Вiн по­вер­нув­ся ли­цем у дру­гий бiк, за сон­цем: гли­бiнь щез­ла, брiд плит­кий, як був. Се вiдк­рит­тя i втi­ши­ло, i зди­ву­ва­ло йо­го. Вiн по­чав по­вер­та­ти­ся на всi бо­ки, про­бу­ючи i втi­ша­ючись див­ним яви­щем. А про ма­мин клик i зов­сiм за­був!

    I дов­го так сто­яв ма­лий Ми­рон, то схи­ля­ючись, то по­вер­та­ючись над бро­дом, але лiз­ти в во­ду все якось не смiв. Усе зда­ва­ло­ся йо­му, що ось-ось се­ред плит­ко­го ка­мiн­час­то­го бро­ду зем­ля розс­ко­читься, i зi­не без­дон­на бла­кит­на гли­бiнь пiд рiч­кою, мiж ви­со­ки­ми бе­ре­га­ми, i по­ле­тить вiн у ту гли­бiнь да­ле­ко-да­ле­ко, щез­не в нiй, мов трi­соч­ка, ки­не­на в гли­бо­ку, тем­ну кри­ни­цю. I хто знає, як дов­го був би вiн сто­яв над бро­дом, як­би не був на­дiй­шов су­сiд Мар­тин, що з ви­ла­ми й граб­ля­ми ква­пив­ся до сi­на.

    - А ти чо­го тут стоїш? Он там ма­ти кли­че те­бе. Чо­му не йдеш до­до­му?

    - Та я хо­чу йти, але бо­юся.

    - Чого?

    - Та от, адiть! - I вiн по­ка­зав без­дон­ну си­ня­ву в во­дi.

    Мартин не по­ро­зу­мiв.

    - Ну, та чо­го тут бо­яти­ся? Ад­же плит­ко.

    - Плитко? - спи­тав не­до­вiр­ли­во Ми­рон. - А от яка гли­бiнь!

    - Глибiнь? Ади, що не гли­бiнь, - ска­зав Мар­тин i, як був у хо­да­ках* (* Хо­да­ки - пос­то­ли, м'яке се­лянське взут­тя iз шкi­ри.), так i пе­рей­шов че­рез брiд, ма­ло й за­мо­чив­ши їх. Той пе­ре­хiд Мар­ти­на ос­мi­лив i Ми­ро­на, i вiн пе­рей­шов че­рез во­ду i по­бiг го­рi ого­ро­дом до­до­му.

    - Який се дур­ний хло­пець! П'ять лiт має, а ще бро­ду боїться, - про­бовк­нув су­сiд i пi­шов до сi­на.

    

III

    

    А ко­ли лi­том усi стар­шi з ха­ти пi­дуть у по­ле, Ми­рон ли­шається сам, але не в ха­тi. В ха­тi вiн боїться. Боїться "дi­дiв у ку­тах", тоб­то тi­ней, боїться че­ре­ва­то­го ко­ми­на, чор­но­го внут­рi вiд са­жi, боїться гру­бої де­рев'яної клю­ки, вби­тої в вi­кон­це, що в по­ва­лi* (* По­ва­ла - сте­ля.) для про­пус­кан­ня ди­му вiд скi­пок, яки­ми свi­тять зи­мою. Ми­рон ли­шається над­во­рi. Там вiн мо­же со­бi гу­ля­ти, рва­ти зiл­ляч­ко i роз­щи­пу­ва­ти на кус­ни­ки, бу­ду­ва­ти хат­ки з трi­сок i па­тич­кiв, що на дро­вiт­нi, або й так со­бi ле­жа­ти на прис­пi,та грi­ти­ся на сон­цi, та слу­ха­ти цвiр­ко­ту го­роб­цiв на яб­луньках, та гля­дi­ти на синє не­бо. Лю­бо йо­му, i на ди­ти­ня­че чо­ло знов не­мов хмар­ка на­бi­гає - се дум­ка над­хо­дить.

    - А чим то во­но чо­ло­вiк усе ви­дить? I не­бо, i зiл­ля, i та­та з ма­мою? - та­ке пи­тан­ня на­су­вається йо­му нi звiд­си, нi звiд­ти. - Або чим чує? Он ка­ня* (* Ка­ня - шу­лi­ка.) кев­кає, ку­ри куд­ку­да­чуть… Що то та­ке, що я то­то чую?

    Йому здається, що все те чо­ло­вiк дiє ро­том, i ви­дить, i слу­хає. Роз­нi­має рот: так i є, вид­но все, чу­ти все…

    - А мо­же, нi! Мо­же, очи­ма?

    Зажмурює очi. Ов, не вид­но нi­чо­го. Роз­нi­має: вид­но й чу­ти. Заж­му­рює знов - не вид­но, але чу­ти.

    - Еге, так ось во­но як! Очи­ма вид­но, а чим же чу­ти? - Знов роз­нi­має i за­ту­ляє рот - чу­ти! Да­лi очi - все чу­ти. Аж ось прий­шла дум­ка - зат­ка­ти пальця­ми ву­ха. Шум-шум-шум. А то що та­ке? Чу­ти шум, але не чу­ти нi куд­ку­да­кан­ня ку­рей, нi кев­кан­ня ка­нi. Вiд­нi­має пальцi - чу­ти куд­ку­да­кан­ня, а шу­му не­ма. Дру­гий раз - те са­ме.

    "Що се та­ке? - мiр­кує сам со­бi Ми­рон. - Еге, знаю вже! Ву­ха­ми чую куд­ку­да­кан­ня, а пальця­ми чую шум! Аяк­же, аяк­же".

    Пробує раз i дру­гий - так, зов­сiм так!

    А ко­ли поп­ри­хо­ди­ли жен­цi на по­луднє, вiн, пiдс­ка­ку­ючи, бi­жить до батька.

    - Татуню, та­ту­ню! Я щось знаю!

    - Та що та­ке, моя ди­ти­но?

    - Я знаю, що чо­ло­вiк очи­ма ви­дить. По батько­вiм ли­цi пе­ре­бiг ус­мiх.

    - А ву­ха­ми чує куд­ку­да­кан­ня, а пальця­ми шум.

    - Як, як?

    - Та так, що як не за­ти­ка­ти ву­ха пальця­ми, то чу­ти, як кур­ка куд­ку­да­кає, а як зат­ка­ти, то чу­ти тiльки шум.

    Батько за­ре­го­тав­ся, а ма­ти, ост­ро по­зир­нув­ши на Ми­ро­на, ска­за­ла, на­ма­ху­ючи йо­му лож­кою:

    - Iди, приб­лу­до, йди! Та­кий па­ру­бок ве­ли­кий, що вже би да­лi же­нив­ся, а та­кi дур­ни­цi го­во­рить? Чо­му ти нi­ко­ли не по­га­даєш на­пе­ред, що маєш ска­за­ти, а все десь та­ке ляп­неш, мов на ло­па­тi ви­вiз?.. Та­же чо­ло­вiк усе чує ву­ха­ми! - i шум, i куд­ку­да­кан­ня.

    - А чо­му ж не чує ра­зом! Тiльки як не за­ти­ка­ти вух, то чує куд­ку­да­кан­ня, а як зат­ка­ти, то чує шум? - за­пи­тав ма­лий. - От пот­рi­буй­те са­мi! - I вiн справ­дi для пе­ре­ко­ни зат­кав свої ву­ха пальця­ми.

    Мати про­вор­ко­тi­ла ще щось, але вiд­по­вi­дi на те пи­тан­ня не знай­шла.

    

IV

    

    А вже най­бiльша бу­ла бi­да Ми­ро­но­вi з тим мис­лен­ням! Не вмiв мис­ли­ти, та й го­дi. Що тiльки, бу­ва­ло, ска­же, все якесь не та­ке, як тре­ба, все ма­ти або хто-будь дру­гий ка­же йо­му:

    - Та чо­му ти, ту­ма­не вi­сiм­на­ця­тий, не по­мис­лиш упе­ред, що маєш ка­за­ти, а так бов­таєш, як той ри­бак бов­том бов­тає!

    I що вже бiд­ний Ми­рон не на­му­чив­ся, щоб ви­мис­ли­ти, а по­тiм ска­за­ти щось ро­зум­но­го, - нi, не мож­на, та й го­дi. Бiд­ний Ми­рон прий­шов до то­го пе­ре­ко­нан­ня, що вiн не вмiє мис­ли­ти!

    Ото раз си­дить уся ро­ди­на при обi­дi дов­ко­ла ве­ли­ко­го стiльця на­се­ред ха­ти. Ма­ти по­дає ка­пус­ту. Ка­пус­та доб­ра, з са­лом, ще й кру­па­ми за­си­па­на. Всi їдять її мовч­ки. Ма­лий Ми­рон уку­сив ра­зiв зо два, а да­лi за­ди­вив­ся на те, що так ти­хо ста­ло в ха­тi, нiх­то й сло­ва не ска­же. Нi вiд­си нi вiд­ти здається йо­му, що влас­не те­пер йо­му ви­па­дає щось ска­за­ти. Але що би тут та­ко­го? Тре­ба на­пе­ред роз­мис­ли­ти, а то всi бу­дуть смi­яти­ся, ще й ма­ма нас­ва­рять. Що би тут ска­за­ти? I ма­лий Ми­рон за­чи­нає мис­ли­ти.

    Ложка, як нiс її вiд ро­та до мис­ки, так-та­ки зас­тиг­ла в по­вiт­рi враз iз ру­кою. Очi нед­виж­не впер­ли­ся в пус­тий прос­тiр, а да­лi ми­мо­вiльно зу­пи­ни­ли­ся на об­ра­зi ма­те­рi бо­жої, що ви­сiв на стi­нi; гу­би тiльки ру­ша­ються, мов щось шеп­чуть.

    Слуги по­ба­чи­ли се, ззир­ну­ли­ся по­мiж со­бою, тру­ну­ли од­но дру­ге лiк­тя­ми, а дiв­ка-служ­ни­ця шеп­ну­ла на­вiть до ста­ро­го Iва­на.

    - Ану, вiн за­раз якусь дур­ни­цю вист­рi­лить.

    - Ба, не зна­ти, - по­чав звiльна Ми­рон, - чо­му то­то свя­та ма­тiн­ка ди­виться, ди­виться, а ка­пус­ти не їсть?..

    Бiдний Ми­рон, хоть i як му­чив­ся, не мiг нi­чо­го лiп­шо­го при­ду­ма­ти, мо­же, для то­го, що йо­го на­си­лу зас­тав­ля­ли ду­ма­ти "так, як лю­ди".

    Смiх, ре­гiт, зви­чай­на на­га­на ма­те­рi враз iз "ту­ма­ном вi­сiм­на­ця­тим" - бiд­ний Ми­рон зап­ла­кав.

    - Та що ж, ко­ли я не вмiю мис­ли­ти так, як лю­ди! - ска­зав вiн, об­ти­ра­ючи сльози.

    V

    

    Що з нього бу­де? Який цвiт ро­зiв'ється з то­го пуп'янка? Се й про­по­вiс­ти не тяж­ко. Лу­ча­ються по на­ших се­лах до­во­лi час­то та­кi ди­во­виж­нi по­яви. Все у них зма­леньку не так, як у лю­дей: i хiд, i об­лич­чя, i во­лос­ся, i сло­ва, i вчин­ки. А ко­ли прий­деться та­кiй ди­ти­нi вiк жи­ти пiд тiс­ною сiльською стрi­хою, без шир­шо­го дос­вi­ду, без яс­нi­шо­го знан­ня, ко­ли вiд­мал­ку не­тя­му­чi ро­ди­чi поч­нуть на­тов­ка­ти в неї все на та­кий спо­сiб, "як зви­чай­но у лю­дей", то їм i вдасться при­да­ви­ти врод­же­ний на­хи­лок до своєрiд­но­го; всi нев­жи­ва­нi i при­го­лом­ше­нi здiб­нос­тi ди­ти­ни за­нi­мi­ють i за­ни­дi­ють у зав'язку, i з ма­ло­го Ми­ро­на вий­де кепський гос­по­дар або, що гiр­ше, не до­ра­зу при­го­лом­ше­на жи­вiсть та пруд­кiсть ха­рак­те­ру поп­ре йо­го до зло­го, не мо­жу­чи роз­ви­ти­ся на доб­ро, - ста­не вiн за­бi­якою, во­рож­би­том, що вi­ри­ти­ме у влас­нi при­ви­ди, i бу­де ту­ма­ни­ти лю­дей iз щи­ро­го сер­ця.

    Але ко­ли та­ка ди­ти­на нат­ра­пить на люб­ля­чо­го i, що го­лов­не, не ду­же вбо­го­го вiт­ця, кот­рий схо­че i змо­же по­тяг­ну­ти­ся з ос­татнього, щоб своїй ди­ти­нi ство­ри­ти очi у свiт, то то­дi - що ж то­дi? Чи ви ду­маєте, що до­ля ди­ти­ни ста­не кра­щою, так, як зви­чай­но ро­зу­мi­ють лю­ди кра­щу до­лю? Ко­би не так! У шко­лi ди­ти­на ха­па­ти­ся бу­де на­уки на ди­во, впи­ва­ти­ся бу­де нею, як не­ду­жий свi­жим по­вiт­рям, i скiн­чить на тiм, що пе­рей­меться прав­да­ми на­уки i за­ба­жає пе­ре­вес­ти їх у жит­тя. I ста­не ма­лий Ми­рон га­ря­чим про­по­вiд­ни­ком тих правд, по­не­се їх мiж тем­них i приг­ноб­ле­них, пiд рiд­нi сiльськi стрi­хи… Ну, i не­за­вид­на че­кає йо­го до­ля! На­вiс­тить вiн i стi­ни тю­рем­нi, i вся­кi но­ри му­ки та на­сил­ля лю­дей над людьми, а скiн­чить тим, що або зги­не десь у бiд­нос­тi, са­мо­тi та опу­щен­нi на якi­мось пiд­даш­шi, або з тю­рем­них стiн ви­не­се за­ро­ди смер­тельної не­ду­ги, кот­ра пе­ред ча­сом за­же­не йо­го в мо­ги­лу, або, стра­тив­ши вi­ру в свя­ту, ви­со­ку прав­ду, поч­не за­ли­ва­ти черв'яка го­рiл­кою аж до цiл­ко­ви­тої нес­тя­ми. Бiд­ний ма­лий Ми­рон!..

    

    

Пошук на сайті: