Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_maliy_miron.docx)Ivan_franko_maliy_miron.docx27 Кб564
Скачать этот файл (Ivan_franko_maliy_miron.fb2)Ivan_franko_maliy_miron.fb253 Кб441

 

Іван Якович Франко

Малий Мирон

I

    

    Малий Ми­рон - див­на ди­ти­на. Батько втi­шається ним i ка­же, що вiн чу­до­во ро­зум­на ди­ти­на, але батько, звiс­на рiч, сто­рон­ни­чий суд­дя. Та й ще Ми­ро­нiв батько - чо­ло­вiк уже в лi­тах, лед­ве до­че­кав­ся ди­ти­ни, i, зна­читься, яка там будь со­бi ди­ти­на, все во­на у нього зо­ло­та, i ро­зум­на, i гар­на. Су­сi­ди ти­хо шеп­та­ли со­бi, що Ми­рон "якесь не та­ке, як лю­ди": iде та й роз­ма­хує ру­ка­ми, гу­то­рить щось сам до се­бе, вiзьме пру­тик, швя­кає по по­вiт­рi або сти­нав го­лов­ки з бу­дя­кiв та лас­тiв'ячо­го зiл­ля. Се­ред iн­ших дi­тей вiн нес­мi­лий i неп­ро­вор­ний, а ко­ли ча­сом i вi­дiз­веться з чим-будь, то го­во­рить та­ке, що стар­шi як по­чу­ють, то тiльки пле­чи­ма стис­ка­ють.

    - Василю, - го­во­рить ма­лий Ми­рон до ма­ло­го Ва­си­ля, - ти до­ки вмiєш ра­ху­ва­ти?

    - Я? А до­ки маю вмi­ти? П'ять, сiм, пар­ка­на­цять.

    - Парканацять! Ха, ха, ха! А то скiльки пар­ка­на­цять?

    - Ну, скiльки ж має бу­ти? Я не знаю!

    - Та то нiс­кiльки. От сядь ли­шень, бу­де­мо ра­ху­ва­ти!

    Василь сi­дає, а Ми­рон по­чи­нає ра­ху­ва­ти, цю­ка­ючи за кож­дим ра­зом буч­ком* (* Б у ч о к - па­лич­ка.) об зем­лю: один, два, три, чо­ти­ри…

    Василь слу­хає, слу­хає, а да­лi встав i по­бiг. Ми­рон i не за­мi­тив: си­дить, цю­кає i ра­хує да­лi й да­лi. На­дiй­шов ста­рий Ря­би­на, ка­хи­кає, хар­ко­тить i охає, - Ми­рон не чує, все своє. Ста­рий зу­пи­нив­ся близ нього, слу­хає, слу­хає… Ми­рон до­ра­ху­вав уже до чо­ти­рис­та.

    - А ти, не­вiт­цiвська ди­ти­но, є! - ска­зав ста­рий своїм зви­чай­ним, тро­хи но­со­вим го­ло­сом. - А ти що ро­биш?

    Малий Ми­рон аж зверг­ся* (* Зверг­ти­ся - здриг­ну­ти­ся.) i обер­нув за­ля­ка­нi оче­ня­та на ста­ро­го Ря­би­ну.

    - Та ти зем­ли­цю свя­ту б'єш, е? Ти не знаєш, що зем­ли­ця - на­ша ма­ма? Дай сю­ди той бу­чок!

    Мирон дав, не ро­зу­мi­ючи май­же, чо­го хо­че вiд нього ста­рий. Ря­би­на шпур­нув бу­чок геть у кро­пи­ву. Ми­рон тро­хи не зап­ла­кав, не так за буч­ком, як за тим, що ста­рий пе­рер­вав йо­му ра­ху­нок.

    - Iди до­до­му та "Отче наш" го­во­ри, е-е-е, анiж маєш та­кi збит­ки ро­би­ти! - ска­зав ста­рий з су­во­рим ви­дом i пош­кан­ди­бав да­лi. Ми­рон дов­го гля­дiв за ним, усе ще не мо­жу­чи зро­зу­мi­ти, за що се ста­рий прог­нi­вав­ся i чо­го хо­че вiд нього.

    

II

    

    Малий Ми­рон над усе лю­бить бi­га­ти сам по зе­ле­них, цвi­тас­тих лу­гах, по­мiж ши­ро­ко­лис­тi ло­пу­хи та па­ху­чий ро­мен, лю­бить упи­ва­ти­ся со­лод­ким за­па­хом ро­сис­тої ко­ню­ши­ни та квiт­ча­ти­ся при­лип­час­ти­ми ло­пу­хо­ви­ми гуд­зи­ка­ми, яких так i на­си­ляе* (* На­си­ля­ти - на­чiп­ля­ти.) на се­бе вiд нiг до го­ло­ви. А ще рiч­ка, че­рез кот­ру з го­ро­ду тре­ба йти на пас­тiв­ник, не­ве­лич­ка су­по­кiй­на пiд­гiрська рi­чеч­ка, з гли­бо­ки­ми, стрiм­ки­ми та об­ри­вис­ти­ми бе­ре­га­ми, з гли­нис­тим дном, з жур­ча­чи­ми бро­да­ми, кот­рих дно пок­ри­те дрiб­ни­ми пли­точ­ка­ми, об­рос­ли­ми м'яким зе­ле­ним во­до­рос­том, дов­гим, мов зе­ле­нi шов­ко­вi пас­ма, - ота рiч­ка - то прав­ди­ва роз­кiш, то сильна при­на­да для Ми­ро­на. Там вiн цi­ли­ми го­ди­на­ми лю­бить си­дi­ти, зап­хав­ши­ся в ви­со­кий зе­ле­ний ко­сiт­ник або мiж гус­те ла­пас­те лис­тя над­бе­реж­но­го пiд­бi­лу. Си­дить i вдив­ляється у плюс­кiт­ли­ву во­ду, в ми­га­ючу пiд на­по­ром хви­лi тра­ву, в ковб­ли­кiв* (* Ковб­лик - дрiб­на рiч­ко­ва ри­ба.), що час вiд ча­су ви­ла­зять зi своїх пе­чер або вип­ли­ва­ють iз глиб­шо­го пле­са, ни­па­ють по днi, шни­ря­ючи за во­дя­ним хро­бацт­вом, то знов вис­то­бур­чу­ють свою ту­пу ву­са­ту мор­доч­ку аж над во­ду, хап­нуть раз по­вiт­ря та й утi­ка­ють чим­бор­ше в свою криївку* (* Криївка - за­хис­ток, схо­ван­ка.), не­мов­би за­кош­ту­ва­ли не зна­ти якої прис­ма­ки. А тим ча­сом сон­це жа­рить iз безх­мар­но­го тем­но-бла­кит­но­го не­ба, грiє Ми­ро­но­вi пле­чi i все тi­ло, але не пе­че йо­го за ши­ро­ким лис­том. Лю­бо йо­му. Не­ве­лич­кi йо­го сi­рi оче­ня­та жи­во бi­га­ють, ди­ти­ня­че чо­ло стя­гається, - дум­ка по­чи­нає ру­ша­ти­ся.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>