Іван Франко - Мій злочин

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_zlochin.docx)Ivan_franko_miy_zlochin.docx29 Кб553
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_zlochin.fb2)Ivan_franko_miy_zlochin.fb254 Кб494

 

Iван Якович Франко

Мій злочин

    Нi, не ви­дер­жу! Не мо­жу дов­ше ви­дер­жа­ти! Му­шу при­люд­но приз­на­ти­ся до грi­ха, хоч знаю на­пе­ред, що на ду­шi ме­нi не бу­де лег­ше вiд то­го. Ад­же ж вiдп­ла­та тут не­мож­ли­ва, бо яка ж вiдп­ла­та мо­же ви­на­го­ро­ди­ти не­вин­не про­ли­ту кров, на­до­лу­жи­ти за­мор­до­ва­не жит­тя?

    Аж страш­но ме­нi ро­биться, ко­ли цi­ла ота не­щас­на по­дiя яс­но, з усi­ми под­ро­би­ця­ми ви­ри­не в моїй пам'ятi. Вiд то­го ча­су ми­ну­ло ба­га­то лiт, пев­но бiльше як трид­цять. Я був то­дi не­ве­лич­кий сiльський хлоп­чи­на i бi­гав, гра­ючись, по лi­сах i по­лях мой­ого рiд­но­го се­ла.

    Власне на­дiй­шла вес­на, один iз пер­ших гар­них теп­лих днiв. Пер­ший раз по дов­гiй зи­мо­вiй не­во­лi в тiс­них душ­них ха­тах ми, сiльськi дi­ти, мог­ли по­бi­га­ти со­бi сво­бiд­но. Ми ви­бiг­ли на сi­но­жать, що ще бу­ла го­ла i сi­ра вiд ски­не­ної не­дав­но зи­мо­вої пе­ри­ни. Тiльки десь не-десь прокльову­ва­ла­ся з зем­лi свi­жа зе­лень: сквап­ли­вi ост­рi лист­ки трос­ти­ни, ще поз­ви­ва­нi в ост­рi ши­ла лист­ки хрi­ну та ло­пу­хiв над по­то­ком. Тiльки в не­да­ле­кiм лi­сi спо­дом усе за­бi­лi­ло­ся вiд ди­ко­го час­ни­ку, що влас­не по­чи­нав уже вiдц­вi­та­ти, вiд бi­лих i си­нiх пiд­лiщ­кiв.

    Над на­ми здви­га­ло­ся тем­но-синє скле­пiн­ня не­ба, всмi­ха­ло­ся сон­це, а на да­ле­ких верш­ках Кар­пат блис­ко­тi­ли ще здо­ро­вi снi­го­вi шап­ки, мов iск­рис­тi дi­аман­то­вi ко­ро­ни. Та їх кра­са не зво­ру­шу­ва­ла нас над­то ду­же, бо ми по­чу­ва­ли кож­дої хви­лi хо­лод­ний зи­мо­вий по­дув, що йшов вiд них униз до схо­ду сон­ця. I рiч­ка по­чу­ва­ла се; вран­цi во­на бу­ла яс­на i чис­та i плюс­ко­тi­ла ти­хенько, мов улi­тi, а те­пер кле­ко­тi­ла гнiв­но в своїх тiс­них бе­ре­гах i про­тис­ка­ла­ся вниз своїми жов­та­во-бруд­ни­ми роз­бур­ха­ни­ми во­да­ми: се бу­ли як­раз отi блис­ку­чi дi­аман­ти, роз­топ­ле­нi вес­ня­ним сон­цем.

    Та все те не в си­лi бу­ло поп­су­ва­ти на­шу вес­ня­ну ра­дiсть. Ми хо­ди­ли, ска­ка­ли, i пiдс­ка­ку­ва­ли, i бi­га­ли дов­ко­ла, i вiд­вi­ду­ва­ли всiх на­ших знай­омих: ста­ро­го мо­гу­чо­го ду­ба на краю лi­су, що то по йо­го крiп­ких ко­на­рах* (* К о н а р-гiл­ка.) ми лi­том ла­зи­ли нав­за­во­ди з ви­вiр­ка­ми* (* В и в i р к а- бiл­ка.); ви­со­ку по­хи­ле­ну бе­ре­зу з жа­лiб­но на­вис­ли­ми то­неньки­ми гiл­ка­ми, що ми їх зви­чай­но на­ду­жи­ва­ли на гой­дан­ку на ве­ли­ку гри­зо­ту па­на лiс­ни­чо­го; ти­хi кри­ни­цi в лi­со­вiй гу­ща­ви­нi, де ми, по­за­сi­дав­ши за гру­би­ми яво­ра­ми та в'яза­ми, не раз при­див­ля­ли­ся ве­чо­ра­ми ли­сам, бор­су­кам та ди­ким ка­ба­нам, що сю­ди при­хо­ди­ли пи­ти; i вкiн­цi гли­бо­кi, чис­тi мли­нiв­ки* (* Мли­нiв­ка - ста­во­чок.), де ми що­не­дi­лi з гач­ка­ми ча­ту­ва­ли на щу­па­кiв, а ко­ли при­пек­ло сон­це, з кри­ком i ре­го­том ос­вi­жу­ва­ли­ся в чис­тiй хо­лод­нiй во­дi.

    Кожне мiс­це дов­ко­ла тих мли­нi­вок, най­бiльш улюб­ле­ний те­рен на­ших за­бав, ог­ля­да­ли i об­ниш­по­рю­ва­ли ми зов­сiм док­лад­но. Се був спуст ста­ро­давнього ве­ли­ко­го ста­ву. Пiв­пе­рек до­ли­ни, вiд лi­су до лi­су пi­дiй­ма­ла­ся здо­ро­вен­на греб­ля, що те­пер, об­рiв­ня­на i здав­на ро­зо­рю­ва­на плу­гом, виг­ля­да­ла як дов­гий рiв­ний горб, тiльки в трьох мiс­цях пе­рер­ва­ний: раз по­то­ком, що тут скру­чу­вав аж пiд лiс i гнiв­но булько­тiв i рвав та пiд­му­лю­вав ви­со­кий стрiм­кий бе­рег, i два ра­зи зга­да­ни­ми вже мли­нiв­ка­ми, оди­но­ки­ми ос­тан­ка­ми ко­лишнього пансько­го ста­ву. Тi мли­нiв­ки бу­ли не над­то ши­ро­кi, гли­бо­кi з на са­жень, отi­не­нi де­ку­ди вiльха­ми, вер­ба­ми та ло­зо­ви­ми кор­ча­ми. Лi­том гус­та па­ху­ча тра­ва та квiт­ки бi­лої ко­ню­ши­ни на­ви­са­ли з бе­ре­гiв аж над са­ме во­дя­не дзер­ка­ло. Те­пер, щоп­рав­да, дов­ко­ла бу­ло до­сить го­ло i сум­но, та й у во­дi, що влi­тi гус­то-час­то ожив­лю­ва­ла­ся плюс­ко­том щу­па­кiв i гро­ма­да­ми чер­во­но­оких пло­тиць, якi зви­чай­но пла­ва­ли цi­ли­ми ку­па­ми пiд про­во­дом од­ної най­бiльшої, те­пер бу­ло ти­хо. Та ми, про­те, щок­рок заг­ля­да­ли цi­ка­во в во­ду пiд кож­ний прут, пiд кож­ний зiв'ялий ло­пух, у кож­ний корч, чи не за­ду­шив­ся де який наш знай­омий щу­пак пiд льодом або чи па­нi вид­ра не бу­ла лас­ка­ва зро­би­ти на­шим ри­бам вi­зи­ту.

    - Пес! Пес! - за­си­ча­ли на­раз два чи три хлоп­цi, що йшли пе­ре­до мною, схи­ли­ли­ся до зем­лi i по­повз­ли ти­хо на­пе­ред, на­ма­га­ючи­ся обс­ту­пи­ти дов­ко­ла один корч.

    - А вам що та­ке? Що там та­ке? - за­пи­тав я по­не­во­лi та­кож шеп­том.

    - Птах! Птах! Не ба­чиш йо­го?

    - Де вiн? Де?

    - Ось тут у кор­чi. По­бiг. Ми ще та­ко­го не ви­да­ли. Не лi­тає, ма­буть, лиш бi­гає.

    Поки ще хлоп­цi обс­ту­па­ли корч, я пi­шов прос­то до се­ре­ди­ни кор­ча, обе­реж­но роз­гор­нув гус­тi гiл­ляч­ки i по­ба­чив справ­дi не­ве­лич­ко­го пташ­ка, що схо­вав­ся в то­рiш­нiй су­хiй тра­вi. Не знаю, чи вiн був ос­лаб­ле­ний, чи пе­ре­ля­ка­ний, до­сить, що, по­ба­чив­ши ме­не над со­бою, не по­ле­тiв i не по­бiг, i я в тiй хви­лi мав йо­го в ру­цi. Всi хлоп­цi поз­бi­га­ли­ся, аби по­ба­чи­ти мой­ого бран­ця.

    - Ах, який гар­ний!

    - Такого пташ­ка я ще не ба­чив нi­ко­ли.

    - Гляньте ли­ше на йо­го очi!

    - А йо­го пiр'ячко!

    Се був ма­ленький бо­ло­тя­ний пта­шок, якi в на­шiй пiд­гiрськiй око­ли­цi по­ка­зу­ються ду­же рiд­ко. Пiр'я на нiм бу­ло по­пе­ляс­то-сi­ре з ле­геньким пер­ло­вим по­лис­ком, дзьобик то­ненький, тем­но-зе­лен­ку­ва­тий i та­кi ж са­мi дов­гi то­не­сенькi но­ги. Вiн си­дiв ти­хо, за­ту­ле­ний у моїй до­ло­нi, не трi­пав­ся, не дря­пав i не дзьобав, як се зви­чай­но чи­нять iн­шi ди­кi пта­хи, ко­ли їх зло­ви­ти в ру­ку.

    - Що ти бу­деш ро­би­ти з ним? - за­пи­та­ли ме­не де­якi хлоп­цi, ози­ра­ючи за­вис­ни­ми очи­ма гар­ну до­би­чу в моїй ру­цi.

    - Понесу йо­го до­до­му.

    - Будеш йо­го пек­ти?

    - Або я знаю. Бу­ду йо­го го­ду­ва­ти.

    - А знаєш, що вiн їсть?

    - Побачу. Ко­ли не схо­че їсти хлi­ба, то, мо­же, бу­де їсти мух, а ко­ли не мух, то хро­ба­кiв, а ко­ли не хро­ба­кiв, то сли­ма­кiв, або сiм'я, або пшо­но. Вже щось ви­най­ду для нього.

    Я справ­дi по­нiс ма­ло­го гар­но­го пташ­ка до­до­му i по­са­див йо­го не до клiт­ки, а в се­ре­ди­ну под­вiй­но­го вiк­на, де мав бiльше ку­ди бi­га­ти i лi­та­ти, бiльше свiт­ла i по­вiт­ря. Пта­шок не лi­тав i не пер­хав, а тiльки бi­гав вздовж шиб, тут i там пос­ту­ку­ючи своїм то­неньким дзьоби­ком о скло та раз у раз, як ме­нi ба­чи­лось, туж­но пог­ля­да­ючи на ши­ро­кий вольний свiт. Ча­сом зу­пи­няв­ся, схи­ляв го­лов­ку i знов пiд­но­сив її наг­лим пта­ша­чим ру­хом або пе­ре­хи­лю­вав її на­бiк, так, що од­но око, ба­чи­лось, блу­ка­ло по гiл­ках близької яб­лу­нi, i по­тiм знов по­та­ку­вав го­лов­кою так сум­но i зре­зиг­но­ва­но* (* Зре­зиг­но­ва­но -без­на­дiй­но.), не­мов­би хо­тiв ска­за­ти:

    - Ах, там над­во­рi так гар­но i теп­ло, та моя вес­на про­па­ла! Я в не­во­лi!

    Мене щось не­мов шпиг­ну­ло в сер­це, ко­ли я кiлька хвиль при­див­ляв­ся сьому пташ­ко­вi. Ме­нi са­мо­му зро­би­ло­ся сум­но.

    - Пусти йо­го! По­що бу­деш йо­го дер­жа­ти тут! - про­шеп­та­ло щось у мой­ому нут­рi.

    - Але ж вiн та­кий гар­ненький! I я ж зло­вив йо­го! - вiд­по­вiв я впер­то со­бi са­мо­му. - Мо­же, вiн при­вик­не. Ко­ли б я тiльки знав, чим йо­го го­ду­ва­ти!

    З го­ду­ван­ням мав я справ­дi чи­ма­ло кло­по­ту. Я пок­лав пташ­ко­вi кiлька кри­ше­чок хлi­ба, кiлька­над­цять зер­ня­ток про­са i кiлька­над­цять хат­нiх мух, кож­ний рiд по­жи­ви ок­ре­мо в чис­тенькiй муш­лi* (* Муш­ля - че­ре­паш­ка.), пос­та­вив йо­му че­ре­пок во­ди i пi­шов геть, аби ли­ши­ти йо­го в спо­кої. Ко­ли ве­чо­ром я по­вер­нув до­до­му i за­зир­нув до свой­ого пташ­ка, то по­ба­чив, що вiн анi не до­торк­нув­ся до по­жи­ви, тiльки си­дiв у ку­ти­ку, ви­со­ко вго­ру прос­тяг­нув то­неньку ший­ку i, не зми-га­ючи оком, гля­дiв крiзь вiк­но над­вiр, де се­ред пур­пу­ро­вої по­же­жi за­хо­ди­ло сон­це за снi­го­ву шап­ку Хреб­ти-го­ри, i вiд ча­су до ча­су по­та­ку­вав го­лов­кою так су­мо­ви­то i без­на­дiй­но, що я не мiг дов­ше ди­ви­ти­ся на нього.

    "Може, се нiч­на пта­ши­на, - по­ду­мав я, - i аж уно­чi бу­де їсти".

    Ся дум­ка зас­по­коїла ме­не тро­хи, i я спав твер­до i не ду­мав про пташ­ка. Ско­ро ра­но, ще до схiд сон­ця, я по­бiг знов до свiт­ли­цi i за­зир­нув до вiк­на. Пта­шок усе ще си­дiв на тiм са­мiм мiс­цi, де я вчо­ра ба­чив йо­го, усе ще прос­тя­гав ший­ку ви­со­ко до­го­ри i все ще, не зми­га­ючи оком, гля­дiв крiзь вiк­но на ши­ро­кий, вольний свiт отам за скля­ни­ми ши­ба­ми i вiд ча­су до ча­су по­та­ку­вав го­лов­кою. До по­жи­ви анi не до­торк­нув­ся.

    - Пусти йо­го! Пус­ти йо­го! - зак­ри­ча­ло щось у мой­ому нут­рi. - По­що то­бi му­чи­ти йо­го? Ад­же ж вiн зги­не з го­ло­ду.

    - Нi, - вi­дiз­вав­ся iн­ший, упер­тий го­лос у мой­ому нут­рi, - я му­шу ви­ди­ба­ти* (* Ви­ди­ба­ти - ви­шу­ка­ти.), чим вiн го­дується! При­не­су йо­му сли­ма­кiв, й хро­ба­кiв, i жа­бо­ри­ни.

    Не знаю, вiд­ки ме­нi стрi­ли­ла до го­ло­ви та­ка дум­ка, що вiн мо­же їсти жа­бо­ри­ну. До­сить, я по­бiг на па­со­висько, наз­би­рав уся­ких дрiб­них сли­мач­кiв, на­ко­пав хро­бач­кiв i ви­ло­вив з во­ди доб­ру жме­ню жаб'ячої iк­ри i при­нiс усе те мой­ому бран­це­вi. Вiн на­вiть не звер­тав ува­ги, ко­ли я всi тi дос­тат­ки клав пе­ред нього, не по­ка­зу­вав анi стра­ху, анi най­мен­шої цi­ка­вос­тi, анi кри­хiт­ки апе­ти­ту на тi ла­со­щi. Зда­ва­ло­ся, що тiльки сон­це, i теп­ло, i вес­на там, на ши­ро­кiм вольнiм свi­тi, зай­ма­ли всю йо­го ува­гу.

    Того дня мав я якусь ро­бо­ту, тож пi­шов геть i вер­нув аж ве­чо­ром. Я пос­пi­шив­ся заг­ля­ну­ти до пташ­ка. Вiн бi­гав, ле­генько по­та­ку­ючи, здовж шиб i на­вiть не до­торк­нув­ся до по­жи­ви.

    "Диво див­не!" - по­ду­мав я i хо­тiв за­раз ви­пус­ти­ти йо­го на во­лю. Та ме­нi прий­шло на дум­ку, що те­пер вiн, пев­но, ос­лаб­ле­ний i нез­дат­ний до лi­тан­ня, а ко­ли за­раз ве­чо­ром ви­пу­щу йо­го ось тут на под­вiр'ї, то се бу­де для на­шо­го ко­ти­ка ду­же лег­ка i по­жа­да­на до­би­ча. Лiп­ше бу­де, ко­ли ще сьогод­нi вiн пе­ре­но­чує у ме­не. А завт­ра ра­нi­сiнько я за­не­су йо­го на те са­ме мiс­це, де йо­го зло­вив, i пу­щу на во­лю.

    Другого дня, схо­пив­ши­ся ра­нi­сiнько з со­ло­ми, я по­бiг до свой­ого бран­ця. Вiн усе ще не брав­ся до нi­якої по­жи­ви i си­дiв, ос­лаб­ле­ний i втом­ле­ний, у ку­точ­ку, очи­ма все за­зи­ра­ючи крiзь вiк­но на во­лю. Вiн спо­кiй­но дав се­бе взя­ти i пог­ля­нув на ме­не ти­ми са­ми­ми не­ви­мов­но сум­ни­ми оче­ня­та­ми, яки­ми ди­вив­ся крiзь ши­би на сон­це та на яб­лу­не­вi гiл­ки. Раз на­вiть вiн по­так­нув го­лов­кою, не­мов­би хо­тiв ска­за­ти:

    - Так, так, знаю вже, ку­ди ме­не не­суть. Я вже дав­но знав, що во­но дiй­де до то­го.

    Я ви­нiс йо­го на под­вiр'я. Вiн си­дiв спо­кiй­но в моїй до­ло­нi й не пру­чав­ся. Я чув йо­го м'яке пiр'ячко i йо­го теп­ле тi­ло.

    "А смач­не му­сить бу­ти йо­го м'ясо! -стрi­ли­ла ме­нi на­раз дум­ка че­рез го­ло­ву. - А що як­би йо­го за­рi­за­ти i да­ти спек­ти?"

    "Пусти йо­го! Пус­ти йо­го! - шеп­че щось, мов доб­рий ан­гел, у моїм нут­рi. - Ад­же ж ба­чиш, вiн та­кий ма­ленький. На­вiть за­хо­ду не вар­то, щоб йо­го пек­ти!"

    "Але ж бо шко­да йо­го пус­ка­ти! Я ж зло­вив йо­го! " - бун­ту­ва­ла­ся ди­тя­ча впер­тiсть у моїм нут­рi.

    "Пусти йо­го! Пус­ти йо­го!" - ле­бе­дi­ло щось ти­хо-ти­хо в най­глиб­шiй гли­би­нi моєї ду­шi.

    А пта­шок си­дiв ти­хо i зре­зиг­но­ва­но в моїй жме­нi. Я ство­рив до­ло­ню - вiн не по­ле­тiв. Щось огид­ли­ве, зло­рад­не трi­ум­фу­ва­ло в моїм нут­рi. "Ба­чиш! Вiн сам не хо­че! Ти ж дав йо­му змо­гу втi­ка­ти, чо­му ж не втi­кав?"

    "Але ж вiн сла­бий i зго­лод­нi­лий", - ле­бе­дi­ло щось ти­хо-ти­хо в гли­би­нi моєї ду­шi.

    - Ет, що там! - скрик­ну­ла ди­тя­ча впер­тiсть, i в най­ближ­чiй хви­ли­нi я вiдк­ру­тив го­лов­ку ма­ло­му гар­но­му пташ­ко­вi. Вiн зат­рi­пав раз чи два ра­зи своїми то­неньки­ми нiж­ка­ми, з ший­ки вип­ли­ли двi чи три кра­пельки кро­вi, i ма­ло­го гар­но­го пташ­ка не ста­ло. В моїй до­ло­нi ле­жав хо­лод­ний без­душ­ний труп.

    I на­раз зло­ми­ла­ся, роз­вi­яла­ся вся моя впер­тiсть, моя зав­зя­тiсть, моє са­мо­любст­во. Я по­чув ви­раз­но, що я от­се зро­бив щось безг­луз­де, огид­ли­ве, що я до­пус­тив­ся без­сер­деч­но­го вбiй­ст­ва, на­ва­лив на се­бе про­ви­ну, якої не вiд­по­ку­тую i не вiд­мо­лю нi­ко­ли. Ад­же ж я знi­ве­чив зов­сiм без­цiльно та­ке гар­не не­вин­не жит­тя! Ось тут, на вольнiм бо­жiм свi­тi, пе­ред ли­цем сього яс­но­го, теп­ло­го, вес­ня­но­го сон­ця я ви­дав i спов­нив жорс­то­кий, нi­чим не мо­ти­во­ва­ний за­суд на смерть. Те­пер я по­чув зов­сiм яс­но i ви­раз­но, що се вбiй­ст­во бу­ло зов­сiм без­цiльне. Ад­же ж сього бiд­но­го тру­пи­ка я не змо­жу анi обс­куб­ти, анi їсти. Нi, я не мав си­ли на­вiть ще раз пог­ля­ну­ти на нього. Я ви­пус­тив не­жи­во­го пташ­ка з ру­ки i, за­со­ром­ле­ний, стур­бо­ва­ний, приг­ноб­ле­ний i змi­ша­ний, я по­бiг геть, геть вiд нього, щоб не ба­чи­ти йо­го, щоб за­тер­ти в ду­шi на­вiть спо­мин­ку про нього. Ме­нi ду­же хо­тi­ло­ся пла­ка­ти, але я не мiг; щось не­мов клi­ща­ми стис­ка­ло мою ду­шу, i во­на не мог­ла в сльозах ви­ли­ти свой­ого бо­лю. Ма­ленький гар­ний пта­шок ле­жав у моїй ду­шi, я по­нiс йо­го з со­бою, i ме­нi зда­ва­ло­ся зав­сi­ди, що вiн гля­дить на ме­не своїми не­ви­мов­но сум­ни­ми оче­ня­та­ми, гля­дить з ти­хою ре­зиг­на­цiєю, по­та­кує го­лов­кою i шеп­че ти­хо-ти­хе­сенько:

    "Ах, я се й знав, що про­па­ла моя вес­на, що не­во­ля бу­де за­ра­зом i моя смерть!"

    У м'яко­му, враз­ли­во­му ди­тя­чо­му сер­цi не дов­го три­ва­ли тi тур­бо­ти. По двох-трьох днях я вже за­був про пташ­ка i йо­го не­щас­ну до­лю. За­був, ба­чи­лось, на­зав­сi­ди. Вра­жiн­ня мой­ого зло­чи­ну за­ляг­ло десь у тем­нiм ку­тi моєї ду­шi, i звiльна йо­го при­си­па­ли, прик­ри­ли i пог­реб­ли iн­шi вра­жiн­ня, iн­шi спо­ми­ни.

    А про­те во­но не зав­мер­ло. Ми­ну­ло цi­лих двад­цять лiт, i ко­ли на ме­не зва­лив­ся пер­ший ве­ли­кий удар не­щас­ли­вої до­лi, ко­ли я, мо­ло­дий, з сер­цем, пов­ним жа­ги, ба­жан­ня жи­ти i лю­би­ти, по­се­ред чу­до­во­го лi­та сох i в'янув у тюр­мi i му­сив по­чу­ва­ти, як роз­би­ва­ли­ся всi мої на­дiї, як без ми­ло­сер­дя то­ло­че­но, роз­топ­ту­ва­но, без цi­лi i без ума нi­ве­че­но та руй­но­ва­но все те, що я вва­жав най­до­рож­чим скар­бом своєї ду­шi, то­дi се­ред три­вож­ної без­сон­ної но­чi явив­ся ме­нi той ма­ленький гар­ний пта­шок, шпи­го­ну­ли ме­не в са­ме сер­це йо­го сум­нi, пов­нi ти­хої ре­зиг­на­цiї оче­ня­та, про­шеп­та­ли ме­нi йо­го по­вiльнi ру­хи тi не­са­мо­ви­то страш­нi сло­ва:

    - Ах, моя вес­на про­па­ла! Я в не­во­лi! Знаю вже, знаю, чим-то во­но скiн­читься!

    I вiд­то­дi я не мо­жу поз­бу­ти­ся сього спо­ми­ну. Вiн зат­роює ме­нi кож­ну хви­ли­ну щас­тя, роз­би­ває мою си­лу i вiд­ва­гу в не­щас­тi. Вiн му­чить моє сум­лiн­ня гри­жею* (* Гри­жа - жур­ба, гри­зо­та.), i ме­нi здається, що все дур­не, без­цiльне, жорс­то­ке i по­га­не, що я тiльки ко­ли зро­бив у своїм жит­тi, скрис­та­лi­зу­ва­ло­ся в конк­рет­ний об­раз отсього ма­ло­го, не­вин­но за­мор­до­ва­но­го пташ­ка, щоб тим до­куч­ли­вi­ше му­чи­ти ме­не. Ти­хи­ми но­ча­ми я чую, як той пта­шок ти­хо-ти­хо сту­кає дзьоби­ком о ши­бу, i я про­ки­да­юся зо сну. А в хви­лях три­во­ги i роз­пу­ки, ко­ли лю­тий бiль за­пус­кає кiг­тi в моє сер­це i гро­зить ось-ось зла­ма­ти си­лу моєї во­лi, ме­нi здається, що я сам той ма­ленький, сла­бо­си­лий, го­лод­ний пта­шок. Я чую, що якась упер­та, зав­зя­та i не­ро­зум­на си­ла дер­жить ме­не в жме-цi, по­ка­зує ме­нi нев­ло­ви­мi при­ви­ди сво­бо­ди i щас­тя, та мо­же в най­ближ­чiй хви­лi без при­чи­ни i без цi­лi скру­тить ме­нi го­ло­ву

Пошук на сайті: