Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_zlochin.docx)Ivan_franko_miy_zlochin.docx29 Кб459
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_zlochin.fb2)Ivan_franko_miy_zlochin.fb254 Кб398

 

Iван Якович Франко

Мій злочин

    Нi, не ви­дер­жу! Не мо­жу дов­ше ви­дер­жа­ти! Му­шу при­люд­но приз­на­ти­ся до грi­ха, хоч знаю на­пе­ред, що на ду­шi ме­нi не бу­де лег­ше вiд то­го. Ад­же ж вiдп­ла­та тут не­мож­ли­ва, бо яка ж вiдп­ла­та мо­же ви­на­го­ро­ди­ти не­вин­не про­ли­ту кров, на­до­лу­жи­ти за­мор­до­ва­не жит­тя?

    Аж страш­но ме­нi ро­биться, ко­ли цi­ла ота не­щас­на по­дiя яс­но, з усi­ми под­ро­би­ця­ми ви­ри­не в моїй пам'ятi. Вiд то­го ча­су ми­ну­ло ба­га­то лiт, пев­но бiльше як трид­цять. Я був то­дi не­ве­лич­кий сiльський хлоп­чи­на i бi­гав, гра­ючись, по лi­сах i по­лях мой­ого рiд­но­го се­ла.

    Власне на­дiй­шла вес­на, один iз пер­ших гар­них теп­лих днiв. Пер­ший раз по дов­гiй зи­мо­вiй не­во­лi в тiс­них душ­них ха­тах ми, сiльськi дi­ти, мог­ли по­бi­га­ти со­бi сво­бiд­но. Ми ви­бiг­ли на сi­но­жать, що ще бу­ла го­ла i сi­ра вiд ски­не­ної не­дав­но зи­мо­вої пе­ри­ни. Тiльки десь не-десь прокльову­ва­ла­ся з зем­лi свi­жа зе­лень: сквап­ли­вi ост­рi лист­ки трос­ти­ни, ще поз­ви­ва­нi в ост­рi ши­ла лист­ки хрi­ну та ло­пу­хiв над по­то­ком. Тiльки в не­да­ле­кiм лi­сi спо­дом усе за­бi­лi­ло­ся вiд ди­ко­го час­ни­ку, що влас­не по­чи­нав уже вiдц­вi­та­ти, вiд бi­лих i си­нiх пiд­лiщ­кiв.

    Над на­ми здви­га­ло­ся тем­но-синє скле­пiн­ня не­ба, всмi­ха­ло­ся сон­це, а на да­ле­ких верш­ках Кар­пат блис­ко­тi­ли ще здо­ро­вi снi­го­вi шап­ки, мов iск­рис­тi дi­аман­то­вi ко­ро­ни. Та їх кра­са не зво­ру­шу­ва­ла нас над­то ду­же, бо ми по­чу­ва­ли кож­дої хви­лi хо­лод­ний зи­мо­вий по­дув, що йшов вiд них униз до схо­ду сон­ця. I рiч­ка по­чу­ва­ла се; вран­цi во­на бу­ла яс­на i чис­та i плюс­ко­тi­ла ти­хенько, мов улi­тi, а те­пер кле­ко­тi­ла гнiв­но в своїх тiс­них бе­ре­гах i про­тис­ка­ла­ся вниз своїми жов­та­во-бруд­ни­ми роз­бур­ха­ни­ми во­да­ми: се бу­ли як­раз отi блис­ку­чi дi­аман­ти, роз­топ­ле­нi вес­ня­ним сон­цем.

    Та все те не в си­лi бу­ло поп­су­ва­ти на­шу вес­ня­ну ра­дiсть. Ми хо­ди­ли, ска­ка­ли, i пiдс­ка­ку­ва­ли, i бi­га­ли дов­ко­ла, i вiд­вi­ду­ва­ли всiх на­ших знай­омих: ста­ро­го мо­гу­чо­го ду­ба на краю лi­су, що то по йо­го крiп­ких ко­на­рах* (* К о н а р-гiл­ка.) ми лi­том ла­зи­ли нав­за­во­ди з ви­вiр­ка­ми* (* В и в i р к а- бiл­ка.); ви­со­ку по­хи­ле­ну бе­ре­зу з жа­лiб­но на­вис­ли­ми то­неньки­ми гiл­ка­ми, що ми їх зви­чай­но на­ду­жи­ва­ли на гой­дан­ку на ве­ли­ку гри­зо­ту па­на лiс­ни­чо­го; ти­хi кри­ни­цi в лi­со­вiй гу­ща­ви­нi, де ми, по­за­сi­дав­ши за гру­би­ми яво­ра­ми та в'яза­ми, не раз при­див­ля­ли­ся ве­чо­ра­ми ли­сам, бор­су­кам та ди­ким ка­ба­нам, що сю­ди при­хо­ди­ли пи­ти; i вкiн­цi гли­бо­кi, чис­тi мли­нiв­ки* (* Мли­нiв­ка - ста­во­чок.), де ми що­не­дi­лi з гач­ка­ми ча­ту­ва­ли на щу­па­кiв, а ко­ли при­пек­ло сон­це, з кри­ком i ре­го­том ос­вi­жу­ва­ли­ся в чис­тiй хо­лод­нiй во­дi.

    Кожне мiс­це дов­ко­ла тих мли­нi­вок, най­бiльш улюб­ле­ний те­рен на­ших за­бав, ог­ля­да­ли i об­ниш­по­рю­ва­ли ми зов­сiм док­лад­но. Се був спуст ста­ро­давнього ве­ли­ко­го ста­ву. Пiв­пе­рек до­ли­ни, вiд лi­су до лi­су пi­дiй­ма­ла­ся здо­ро­вен­на греб­ля, що те­пер, об­рiв­ня­на i здав­на ро­зо­рю­ва­на плу­гом, виг­ля­да­ла як дов­гий рiв­ний горб, тiльки в трьох мiс­цях пе­рер­ва­ний: раз по­то­ком, що тут скру­чу­вав аж пiд лiс i гнiв­но булько­тiв i рвав та пiд­му­лю­вав ви­со­кий стрiм­кий бе­рег, i два ра­зи зга­да­ни­ми вже мли­нiв­ка­ми, оди­но­ки­ми ос­тан­ка­ми ко­лишнього пансько­го ста­ву. Тi мли­нiв­ки бу­ли не над­то ши­ро­кi, гли­бо­кi з на са­жень, отi­не­нi де­ку­ди вiльха­ми, вер­ба­ми та ло­зо­ви­ми кор­ча­ми. Лi­том гус­та па­ху­ча тра­ва та квiт­ки бi­лої ко­ню­ши­ни на­ви­са­ли з бе­ре­гiв аж над са­ме во­дя­не дзер­ка­ло. Те­пер, щоп­рав­да, дов­ко­ла бу­ло до­сить го­ло i сум­но, та й у во­дi, що влi­тi гус­то-час­то ожив­лю­ва­ла­ся плюс­ко­том щу­па­кiв i гро­ма­да­ми чер­во­но­оких пло­тиць, якi зви­чай­но пла­ва­ли цi­ли­ми ку­па­ми пiд про­во­дом од­ної най­бiльшої, те­пер бу­ло ти­хо. Та ми, про­те, щок­рок заг­ля­да­ли цi­ка­во в во­ду пiд кож­ний прут, пiд кож­ний зiв'ялий ло­пух, у кож­ний корч, чи не за­ду­шив­ся де який наш знай­омий щу­пак пiд льодом або чи па­нi вид­ра не бу­ла лас­ка­ва зро­би­ти на­шим ри­бам вi­зи­ту.

    - Пес! Пес! - за­си­ча­ли на­раз два чи три хлоп­цi, що йшли пе­ре­до мною, схи­ли­ли­ся до зем­лi i по­повз­ли ти­хо на­пе­ред, на­ма­га­ючи­ся обс­ту­пи­ти дов­ко­ла один корч.

    - А вам що та­ке? Що там та­ке? - за­пи­тав я по­не­во­лi та­кож шеп­том.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>