Іван Франко - Мій Ізмарагд

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_izmaragd.docx)Ivan_franko_miy_izmaragd.docx50 Кб1207
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_izmaragd.fb2)Ivan_franko_miy_izmaragd.fb277 Кб1057

«Мій Ізмара́гд» — збірка творів Івана Франка. Видана у 1877 році.
Свою збірку І. Франко не випадково назвав «Мій Ізмарагд». У староруській літературі «Ізмарагдами» називалися збірки статей і притч морального характеру, в яких читач знаходив відповідь на ті чи інші питання повсякденного життя.
Збірка «Мій Ізмарагд» об'єднала твори, написані за мотивами стародавніх притч, легенд, повчань, що містилися у давньоруських рукописних збірниках.

Іван Якович Франко

Збірка "МІЙ ІЗМАРАГД"

(1898)

    

Поклони

    

    ПОЕТ МО­ВИТЬ:

    

    Вниз ко­титься мій віз. Пов'яли квіти,

    Літа на ду­шу нак­ла­да­ють пу­та.

    Вже не мені в нові світи летіти!

    Війну з жит­тям прог­рав я, любі діти!

    Cosa per­du­ta!1

    З яким же за­па­лом я йшов до бою!

    Як рва­ла­ся впе­ред ду­ша вітхну­та!

    Горіло сер­це чис­тою люб­вою!..

    І що ж здо­був? Ли­шив що за со­бою?

    Cosa per­du­ta!

    Не дав мо­роз моїм лист­кам роз­виться,

    Квітки мої по­би­ла бу­ря лю­та!

    Не до­ве­лось ге­рой­ським боєм биться,

    Ламаться звільна му­сив, ржею вкриться -

    Cosa per­du­ta!

    З дрібних шпи­гань мої повс­та­ли ра­ни,

    Частками жер­ла моє сер­це скру­та…

    Я й сам не знав, де ті мої ти­ра­ни?

    З дрібних ог­нив спле­лись мої кай­да­ни!

    Cosa per­du­ta!

    Україно, моя сер­деч­на не­не!

    Не лай ме­не, страж­ден­на, не­за­бу­та,

    Що не да­ло моє жит­тя зли­ден­не

    Того, що жда­ти ти мог­ла від ме­не!

    Cosa per­du­ta!

    

____________________

    

    1 Про­па­ща спра­ва! (Лат.)

    УКРАЇНА МО­ВИТЬ:

    Мій син­ку, ти би менш ба­ла­кав,

    Сам над со­бою мен­ше пла­кав,

    На до­лю мен­ше нарікав!

    На шлях тер­нис­тий сам по­дав­ся

    І цуп­ко по тер­нах под­рав­ся, -

    Чого ж ти іншо­го че­кав?

    Сам знав, що го­ла я і вбо­га,

    І до мой­ого ти по­ро­га

    Прийшов, захтів слу­жить мені.

    Ну, в ме­не слу­гам пла­ти ску­по,

    А нарікать на ме­не глу­по…

    Просила я те­бе чи ні?

    І що тобі за крив­да ста­лась?

    Що підня­ли на те­бе га­лас:

    "Не лю­бить Русі він ні раз!"

    Наплюй! Я, син­ку, ліпше знаю

    Всю ту патріотич­ну зграю

    Й ціну її лю­бов­них фраз.

    Що про­жи­веш весь вік убо­го?

    Значить, не вкрав ніщо ні в ко­го,

    А чес­но пра­цю­вав на хліб.

    Та й те по­ду­май ще, будь лас­ка:

    Твойого "я" най­кра­ща част­ка

    З то­бою враз не ля­же в гріб.

    

СІДОГЛАВОМУ

    

    Ти, бра­те, лю­биш Русь,

    Я ж не люб­лю, са­ра­ка!

    Ти, бра­те, патріот,

    А я собі со­ба­ка.

    Ти, бра­те, лю­биш Русь,

    Як хліб і ку­сень са­ла, -

    Я ж гав­каю раз в раз,

    Щоби во­на не спа­ла.

    Ти, бра­те, лю­биш Русь,

    Як лю­биш доб­ре пи­во, -

    Я ж не люб­лю, як жнець

    Не лю­бить спе­ки в жни­во.

    Ти, бра­те, лю­биш Русь

    За те, що гар­но вбра­на, -

    Я ж не люб­лю, як раб

    Не лю­бить сво­го па­на.

    Бо твій патріотизм -

    Празнична оде­жи­на,

    А мій - то труд важ­кий,

    Гарячка нев­дер­жи­ма.

    Ти лю­биш в ній князів,

    Гетьмання, па­ну­ван­ня, -

    Мене ж бо­лить її

    Відвічнеє страж­дан­ня.

    Ти лю­биш Русь, за те

    Тобі і честь, і ша­на,

    У ме­не ж тая Русь -

    Кривава в серці ра­на.

    Ти, бра­те, лю­биш Русь,

    Як дім, во­ли, ко­ро­ви, -

    Я ж не люб­лю її

    З надмірної лю­бо­ви.

    

ДЕКАДЕНТ

    

    В. Щу­ра­тові

    Я де­ка­дент? Се но­ви­на для ме­не!

    Ти взяв один з мо­го жит­тя мо­мент,

    І сло­во тем­не підшу­кав та вче­не,

    І Русі возвістив: "Ось де­ка­дент!"

    Що в моїй пісні біль, і жаль, і ту­га -

    Се лиш то­му, що скла­лось так жит­тя.

    Та є в ній, бра­те мій, ще ну­та дру­га:

    Надія, во­ля, радісне чут­тя.

    Я не люб­лю безп­ред­мет­но ту­жи­ти

    Ні шу­му в влас­них слу­ха­ти ву­хах;

    Поки жи­вий, я хо­чу справді жи­ти,

    А бо­ротьби жит­тя мені не страх.

    Хоч час­то я гірке й квас­не ков­таю,

    Не раз і прів, і мерз я, і ох­рип,

    Та ще ж ос­ко­ми­ни хронічної не маю,

    Катар ки­шок до ме­не не при­лип.

    Який я де­ка­дент? Я син на­ро­да,

    Що вго­ру йде, хоч був за­пер­тий в льох.

    Мій пок­лик: пра­ця, щас­тя і сво­бо­да,

    Я є му­жик, про­лог, не епілог.

    Я з п'ющи­ми за пліт не ви­ли­ваю,

    З їдця­ми їм, для бійки маю бук,

    На праз­ни­ку жит­тя не позіваю,

    Та в бідності не опус­каю рук.

    Не па­ра­зит я, що дуріє з жи­ру,

    Що в будні тільки й ду­ма про про­цент,

    А для пісень на "шрррум" наст­роїть ліру.

    Який же я у біса де­ка­дент?

    Паренетікон

    

***

    

    Гнів - се огонь. Чим більше дров кла­деш,

    Тим яр­че по­лум'я лю­тує яс­не;

    А пе­рес­тань до­ки­ду­ва­ти дров,

    Як стій за­гас­не.

    Як мо­ря­ки в час бурі все з суд­на

    У мо­ре ме­чуть, щоб суд­но влег­ши­ти,

    А стих­не бу­ря, жаль їм ста­не страт,

    Почнуть ту­жи­ти, -

    Так і гнівний у лю­то­му роз­палі

    Не тя­мить, що здо­ро­ве, що бо­ля­че;

    А гнів ми­не, - зга­дав­ши, що на­коїв,

    Запізно пла­че.

    

***

    

    Немає дру­га по­над мудрість,

    Ні во­ро­га над глу­по­ту,

    Так, як не­ма лю­бові в світі

    Над матірню лю­бов свя­ту.

    Не ділиш муд­рості з бра­та­ми,

    Її злодії не вкра­дуть,

    Її не згу­биш по до­розі,

    Вона є вільна се­ред пут.

    Вона маг­нет по­се­ред мо­ря,

    Найвищий скарб, безцінний дар,

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Пошук на сайті: