Іван Франко - Олівець

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_olivec.docx)Ivan_franko_olivec.docx65 Кб933
Скачать этот файл (Ivan_franko_olivec.fb2)Ivan_franko_olivec.fb292 Кб942

 

Іван Якович Франко

Олівець

    Прошу нi­яким свi­том не ду­ма­ти, що се я роз­по­вi­даю ви­дум­ку, або що на­пис на за­го­лов­ку сеї по­вiст­ки - яка-не­будь ме­та­фо­ра. Нi, дi­ло справ­дi йде про олi­вець, i то не цi­лий, а кус­ник от так, вiзьмi­мо, три ца­лi* (* Ц а л ь - мi­ра дов­жи­ни, 2,4 см.) зав­довж­ки. А втiм, як хто ска­же, що пiв­чет­вер­та ца­ля, то та­кож не пi­ду з ним до вiй­та су­ди­ти­ся. Але то знаю доб­ре, що чо­тирьох ца­лiв зав­довж­ки не три­мав. Се мiг би я, як ка­жуть прав­ни­ки, "ствер­ди­ти го­лов­ною при­ся­гою", або, як ка­жуть на­шi ясе­ни­ча­ни*(* Ясе­ни­ча­ни - се­ля­ни се­ла Ясе­ни­ця Сiльна (те­пер Дро­го­бицько­го рай­ону Львiвської об­лас­тi).), "по­бо­жи­ти й зас­ка­ри­ти­ся, на чiм свiт стоїть". Пiв­чет­вер­та ца­ля, не бiльше, за­дов­гий був ге­рой сеї по­вiст­ки. Хоть то лiт то­му чи­ма­ло, як ми ба­чи­ли­ся з ним ос­тан­нiй раз, себ­то - як я ба­чив йо­го, бо вiн своїм за­тем­пе­ро­ва­ним* (* За­тем­пе­ро­ва­ний - заст­ру­га­ний, за­гост­ре­ний) но­си­ком хi­ба ж мiг ме­не ба­чи­ти? А при­тiм вiн цi­лих пiв­то­ра днi ле­жав у моїй шкiльнiй тор­бi, пiд книж­ка­ми, дос­то­ту у тьмi кро­мiш­нiй! Аби не збре­ха­ти, то бу­де то­му не мен­ше шiст­над­ця­ти лiт, - до­во­лi ча­су, щоб за­бу­ти й про яко­го щи­ро­го при­яте­ля. А я не за­був про нього, про пiв­чет­вер­та ца­ля за­дов­гий кус­ник олiв­ця, в оп­ра­вi з тем­но-чер­во­но­го де­ре­ва, шес­тиг­ран­ний i по­лi­ту­ро­ва­ний на­жов­то, з срiб­ним, ви­би­тим на­пи­сом "Мit­tеl"* (* Се­ред­нiй (нiм.).)на ту­пiм кiн­цi; з дру­го­го кiн­ця був за­тем­пе­ро­ва­ний, не над­то ост­ро, а не над­то й ту­по, - са­ме стiльки, скiльки пот­рiб­но для сiльсько­го шко­ля­ра.

    В та­кiм ви­дi ле­жав вiн од­но­го зи­мо­во­го по­ран­ку на снi­гу на под­вiр'ї ясе­ницької шко­ли са­ме ко­ло стеж­ки, кот­ру про­топ­та­ли зра­на шко­ля­рi. Се був по­гiд­ний, чу­до­вий по­ра­нок. Мо­роз по­тис­кав, мов ска­же­ний; у по­вiт­рi лi­та­ли ма­ле­сенькi пла­точ­ки снi­гу, зов­сiм про­зiр­час­тi, вид­нi тiльки по дi­аман­то­вiм блис­ку, ко­ли в них за­ло­мав­ся со­няч­ний про­мiнь. Олi­вець не заст­ряг у за­мерз­лiм iск­рис­тiм снi­гу, а ле­жав зов­сiм на­вер­ха. Йо­го жов­та по­лi­ту­ра по­лис­ку­ва­ла­ся до сон­ця, а срiб­нi бук­ви "Мit­tеl" вид­нi­ли­ся зда­ле­ка. Пев­но, кот­рий­сь шко­ляр, бi­жу­чи до шко­ли, за­гу­бив йо­го. Вiн так i ле­жав, прос­тяг­нув­ши свiй чор­ний, за­ост­ре­ний но­сик до стiн шко­ли, не­мов си­лу­вав­ся вка­за­ти кож­но­му про­хо­жо­му, що там йо­го на­леж­не мiс­це; не­мов про­сив своїм срiб­ним пог­ля­дом, аби йо­го вий­ня­ти з тої хоть гар­ної, але ду­же хо­лод­ної пос­те­лi i за­нес­ти до шко­ли, вiд­ки ши­ро­ко по се­лу роз­ля­гав­ся гар­ми­дер хлоп­цiв, що до­жи­да­ли па­на про­фе­со­ра.

    Скажiть же те­пер са­мi на со­вiсть, що би ви зро­би­ли, як­би вам лу­чи­ло­ся по­ба­чи­ти та­ко­го Мit­tеl'а, i то в по­дiб­нiм, не зов­сiм для йо­го "чи­ну" вiд­по­вiд­нiм по­ло­жен­нi? Ду­маю, що 90 % iз вас, не пi­доз­рi­ва­ючи в нiм ге­роя не то по­вiст­ки, але на­вiть га­зе­тярської но­вин­ки або мi­зер­но­го анон­са, пiд­ня­ли б йо­го i схо­ва­ли поп­рос­ту до ки­ше­нi. Iн­шi 10 %, за­пев­не, на­вiть не схи­ли­лись би по нього.

    Я, приз­на­ти­ся щи­ро, на­ле­жав до тих 90 %, се зна­чить, не пi­доз­рi­ва­ючи нi­чо­го зло­го в олiв­цi, схи­лив­ся по нього i, не ма­ючи нi­де при тi­лi ки­ше­нi, вло­жив йо­го до шкi­ря­ної шко­лярської тор­би, в кот­рiй бу­ли мої книж­ки. Але що при тiм бу­ло не зов­сiм зви­чай­но­го, так се те, що я вельми втi­шив­ся своєю зна­хiд­кою. Я був бiд­ний сiльський хло­пець i нi­ко­ли ще на своїм вi­цi не мав олiв­ця, все му­сив пи­са­ти тим прок­ля­ту­щим гу­ся­чим пе­ром, кот­ре так страш­но ка­па­ло, бриз­ка­ло i порс­ка­ло пiд на­тис­ком моєї ру­ки. А те­пер на­раз - я знай­шов олi­вець! Та й ще який гар­ний! Прав­да, я ба­чив йо­го ли­ше мельком, ще як ле­жав на снi­гу, бо вiд­так, ухо­пив­ши йо­го в ру­ку, я швид­ко шусьнув йо­го до тор­би, не­мов бо­ячи­ся, щоб сон­це, кот­ре так яс­но свi­ти­ло, не вик­ра­ло йо­го з моєї ру­ки. А ще дру­га цi­ка­ва шту­ка при тiй опе­ра­цiї бу­ла та, що ме­нi й че­рез го­ло­ву не пе­рей­шло, аби кот­рий шко­ляр мiг був йо­го згу­би­ти, - чуєте, - анi че­рез го­ло­ву ме­нi не пе­рей­шло. Де, де, де! Кот­рий тут у нас шко­ляр гу­бить олiв­цi! То му­сив бог зна який­сь нез­най­омий пан приїзди­ти до про­фе­со­ра, - ну, пев­но, то вiн, яки­мось див­ним спо­со­бом за­гу­бив той олi­вець. А мо­же, то був генд­ляр, кот­ро­му про­фе­сор то­рiк про­дав ко­ро­ву; мо­же бу­ти, що сей олi­вець ле­жав тут iще вiд­то­рiк i нiх­то йо­го, бiд­но­го, не ви­дiв. А мо­же, вiн упав уно­чi з не­ба враз зо снi­гом? Ад­же ж ба­бу­ня ка­за­ли, що не раз жа­би па­дуть iз не­ба; чо­му ж би й олiв­цi не ма­ли па­да­ти? Так мiр­ку­вав я, йду­чи че­рез под­вiр'я до шко­ли. Що ж, хi­ба шес­ти­лiтньому хлоп­це­вi не вiльно так мiр­ку­ва­ти? А впро­чiм - нi! Ме­нi ду­же спо­до­бав­ся той олi­вець. Я дер­жав ру­ку в тор­бi, а вiн був у моїй ру­цi, я обер­тав йо­го гран­ка­ми сю­ди й ту­ди, ста­рав­ся вга­да­ти йо­го гру­бiсть, вiд­но­ви­ти пе­ред своїми очи­ма йо­го стать, - од­ним сло­вом, моя фан­та­зiя, мов мо­тиль ко­ло квiт­ки, нев­пин­но кру­ти­ла­ся й ши­ба­ла ко­ло олiв­ця. Во­на на­си­лу вiд­га­ня­ла вся­ку дум­ку, що олi­вець мiг на­ле­жа­ти кот­ро­мусь шко­ля­ру, i що, зна­чить, ме­нi прий­деться вiд­да­ти йо­го на­зад влас­ти­те­ле­вi.

    В кла­сi пов­но вже бу­ло шко­ля­рiв. Де­якi си­дi­ли в лав­ках i бу­бо­нi­ли зав­да­ну лек­цiю, хви­ля вiд хви­лi бо­яз­ко по­зи­ра­ючи на две­рi, чи не йде про­фе­сор. Iн­шi, смi­лi­шi, хо­ди­ли пд кла­су, би­ли­ся, тру­ча­ли­ся по­мiж лав­ка­ми, ма­за­ли рiз­нi ди­ва крей­дою на таб­ли­цi i сти­ра­ли їх вiд­так швид­ко на­мо­че­ною шма­тою, кот­ра слу­жи­ла за­мiсть губ­ки. За олiв­цем нiх­то не пи­тав. Се ме­не ду­же вра­ду­ва­ло, i я шви­денько, не­мов крадько­ма, шусьнув у дру­гу лав­ку i сiв на своє зви­чай­не мiс­це. Вий­ма­ючи книж­ку, пот­рiб­ну для слi­ду­ючої го­ди­ни, я по­чув у тор­бi брязк олiв­ця об шкi­ру i весь зат­рем­тiв - не знаю, чи з ра­дос­тi, чи з якоїсь не­яс­ної три­во­ги.

    Ось i про­фе­сор прий­шов, по­ча­ла­ся на­ука. Нi­чо­го! Ось i го­ди­на ми­ну­ла, про­фе­сор вий­шов, крик i го­мiн по­чав­ся по-давньому, про олi­вець нiх­то й сло­ва не ка­же. Я сид­жу, ог­ля­да­юся дов­ко­ла i трем­чу, мов зло­дiй над кра­де­ним доб­ром, бо­ячись, що ось-ось на­дiй­де хтось i за­жа­дає вiд ме­не олiв­ця. Але нiх­то не жа­дає олiв­ця. Шко­ля­рi хо­дять i вчаться, сва­во­лять i тов­чуться по-давньому. Сте­пан Леськiв, мiй доб­рий знай­омий, наб­ли­жується до ме­не.

    - Ов, ти, вид­но, ни­нi ра­хун­кiв не вмiєш; то-то бу­деш у шкi­ру брав! А ще як ме­нi ска­же про­фе­сор би­ти, ну, май­ся га­разд, не­бо­же!

    Що за зби­точ­ник той Сте­пан! Вiн знає, що ра­хун­ки - моя сла­ба сто­ро­на, i лю­бить не раз под­ро­чи­ти­ся зо мною. Але я знаю доб­ре, що вiн та­ки жар­том го­во­рить; при­тiм ни­нi я не бо­юся про­фе­со­ра, бо я ра­хун­кiв (пи­са­ти циф­ри до 100) нав­чив­ся. О, ще й як нав­чив­ся! А хто вчо­ра цi­лий день пи­сав пальцем циф­ри по ши­бах вi­кон, пок­ри­тих гус­тою ро­сою?

    - Ну, ну, не ду­же ти жу­ри­ся моїми ра­хун­ка­ми, - вiд­по­вiв я Сте­па­но­вi. - Ува­жай лиш, аби ти сам не дiс­тав у шкi­ру!

    Диво див­не, бiг­ме, що ди­во! Я хо­тiв вiд­по­вiс­ти Сте­па­но­вi та­кож жар­том, з ус­мi­хом, лас­ка­во, - а вiд­по­вiв якось так злiс­но, гризько* (* Гризько - сер­ди­то.), та­ким по­ну­рим го­ло­сом, що аж са­мо­му ста­ло по­га­но! Ба, я чув на­вiть, як цi­ле моє ли­це на­ли­ло­ся кров'ю. Сте­пан сто­яв хви­лю пе­ре­до мною i, не ка­жу­чи нi­чо­го бiльше, ди­вив­ся на ме­не за­чу­ду­ва­ним пог­ля­дом, а да­лi вi­дiй­шов, ви­ди­мо зас­му­че­ний тим, що вра­зив ме­не своїм жар­том. Вiн так ме­не лю­бив, той ла­гiд­ний, ти­хий, ус­луж­ли­вий i доб­рий хлоп­чи­на! За що я так гризько вiд­по­вiв йо­му? За що зас­му­тив йо­го? Вiн же ж го­во­рив до ме­не жар­том, i я не мав нi­якої при­чи­ни гнi­ва­ти­ся на нього!

    Такi мис­лi шиб­ли ме­нi че­рез го­ло­ву, ко­ли Сте­пан пi­шов i мовч­ки сiв у свою лав­ку. То був не­ве­лич­кий, ру­ся­вий хлоп­чи­на-восьми­лi­ток. Йо­го батько, бiд­ний се­ля­нин, був су­сiд мо­го вуй­ка, у кот­ро­го я жив, тож i оба ми, хлоп­цi, то­ва­ри­шу­ва­ли раз у раз iз со­бою. Сте­па­нiв батько дав­нi­ше, ка­жуть, був ба­га­тий чо­ло­вiк, але ве­ли­кий огонь та всi­ля­кi iн­шi не­щас­тя зруй­ну­ва­ли йо­го гос­по­дарст­во. Вiн був ви­со­кий, сильний муж­чи­на, з по­ну­рим ли­цем, раз у раз схи­ле­ним у зем­лю, i го­во­рив гру­бим, рiз­ким го­ло­сом. Я ми­мо­вiльно якось бо­яв­ся йо­го i вва­жав йо­го жорс­то­ким чо­ло­вi­ком. За­то ма­лий Сте­пан весь удав­ся в ма­тiр, ти­ху, ла­гiд­ну жiн­ку з лад­ним iще, доб­ро­душ­ним ли­цем i яс­ни­ми си­ва­ви­ми очи­ма. То­му-то не раз, сто­ячи за пло­том на пас­тiв­ни­ку* (* Пас­тiв­ник - па­со­висько.), пiдс­те­рi­гав я, по­ки ста­рий Леськiв вий­де з ха­ти, аби бо­дай на хви­лю за­бiг­ти до Сте­па­на, по­ба­ви­ти­ся з ним. Прав­да, ми не раз i сва­ри­ли­ся, як зви­чай­но дi­ти, але нi­ко­ли не на­дов­го. Я, га­ря­чi­ший до свар­ки, а то й до бiй­ки, зви­чай­но пер­ший був i до пе­реп­ро­син, а Сте­пан, усе од­на­ко­вий, ус­мi­хав­ся так лю­бо, не­мов хо­тiв ска­за­ти:

    "А ви­диш, я то дав­но знав, що ти не ви­дер­жиш без ме­не!"

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Пошук на сайті: