Іван Франко - Перехресні стежки (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_perechresni_stewku.docx)Ivan_franko_perechresni_stewku.docx535 Кб9560
Скачать этот файл (Ivan_franko_perechresni_stewku.FB2)Ivan_franko_perechresni_stewku.FB21060 Кб10885

– Нема. Ось перед хвилею вийшов з панами.

– Ну, та й поквапився. А я за ними шукаю.

– Пішов додому. Можуть пан іще догонити його.

В тій хвилі, озирнувшися, Шварц побачив Барана, що куняв за недопитою гальбою пива. Він приступив до нього і, потермосивши його за плече, крикнув:

– Гей, Баране! Вставай!

– Га! – крикнув крізь сон Баран і почав протирати очі.

– Ти тут спиш? Хіба тут тобі місце спати? Вставай, додому!

– А хіба що? – спросоння запитав Баран.

– Пора тарабанити по місті. Ти забув? – жартував Шварц.

– Тарабанити? Ага-га! А я й забув. Добре, добре.

І, чухаючися в потилицю, він рушив із шинку. Шварц зареготався.

– Ще справді готов послухати та тарабанити! – промовив весело, обертаючись до шинкаря. – А в такім разі ще пан комісар мене засудить на кару, що я намовив його.

– Га, га, га, – сміявся шинкар. – А я посвідчу, що так і справді було.

Шварц, і собі ж засміявшися і побажавши шинкареві доброї ночі, вийшов на вулицю.

Шнадельський стояв на вулиці і голосно дзвонив зубами.

– Що, тобі ще не ліпше? – шептав до нього Шварц.

– Ні. Все нутро мов кипить. А що, нема їх?

– Нема. Пішли всі до Стальського. Ходім і ми!

– Не можу! Нізащо не можу.

– Ну, то ходім де до іншого шинку. Візьмемо сепаратку. Вип’єш, розігрієшся. Або ляжеш троха.

– Ні, не ляжу. Страшно мені.

– Ну, не будь дитиною! Що се знов за фохи! Запануй над своїми нервами. Справа пішла чудесно.

– Ти... ти ошукав мене, – мовив несміло Шнадельський. – Я думав, що се буде так... заберемо... Ну, закнеблюємо... але сього... сього я не надіявся.

– Дурниця! Що там думати про се! Ходім! Передихаєш, а потім я би радив конче ще зайти до Стальського.

І, взявши Шнадельського під руку, Шварц повів його якоюсь півперечною вуличкою в напрямі до ринку.

 

LVII

 

Ніч.

Над містом глухо шумить вітер. Із навислих хмар сипле сніг, та вітер рве його, і крутить у скаженім танці, і носить, кидає, знов підносить, поки вкінці, розмелений на дрібну густу муку, не кине на землю. Та й тут іще не дає спочити йому. Котить вулицями, збиває купи і розбиває знов, піднімає стовпами, туманами, б’є ним до вікон, натрушує його прохожим у лице, в очі, за ковніри, затикає ним усі шпари, заповнює рови, засипає сліди і стежки.

Під тою курявою місто дрімає, мов скорчившись із холоду. Лише де-де на вулиці одинокий прохожий іде згорблений, бореться з вітром і метелицею, що б’є на нього рівночасно з усіх боків, і хоч куди б він повернувся, все попадає йому в очі. Лиш де-де з вікон блимає світло, що ледве мерехтить за сніговим серпанком.

Мерехтить таке світло з Регіниної спальні. Регіна, одягнена в свій чорний стрій, ходить, як звичайно, по покою, але не говорить нічого. Вона держить себе руками за голову, мов боїться, щоб голова її не розскочилася, і ходить, вперши очі кудись у неозначений простір, не бачачи нічого довкола себе, не думаючи нічого, її шуба лежить на ліжку – так, як скинула її, вернувши перед чверть годиною додому; калошів таки не скидала, і се чинить її хід легким, нечутним, мов хід мари, що йде по траві, не погинаючи її.

Нараз чути на ґанку стукання кількох пар чобіт, що обтріпують сніг. Потім скрипнули двері, почулися голоси.

– Вона дома. Побачите, що се все якась байка! – мовить один голос.

– А я думаю, що вона не дома! – голосно говорить Стальський.

– Чуєте, її хід? – мовив знов перший голос.

– А хоч і дома, то проте була у нього, – знов говорить Стальський.

Кроки в покої. Стальський світить. Пересувають крісла. Хтось торкнувся до клямки її дверей. Ті двері були незамкнені. Ось вони відчинилися. В дверях стоїть Стальський.

– А, добрий вечір, пані! – мовив він. – Може би, пані були ласкаві вийти на хвильку до нас?

Регіна не оглядається на нього, не зупиняється і йде далі, повертаючися до нього плечима.

– Регіно, чуєш? Ходи сюди! – мовив Стальський лагідно, але енергічно.

Вона мовчить, мов не чує. Він наближається до неї, бере її за плечі і виводить до салону. Присутні в салоні два панове встають із крісел і стоять весь час дальшої сцени.

– Скажи нам, Регінко, – мовить солоденько Стальський, вивівши її насеред покою і стаючи напротив неї, – ти виходила з дому кудись тепер вечором?

Регіна дивиться на нього, мов не чуючи або не розуміючи його питань. Вона бліда, як труп, а жовтавий відблиск нафтового світла надає її лицю в нижній часті якийсь зеленкуватий страшний відтінок.

– Ах, не заперечуєш! – мовив Стальський. – Значить, се правда. Ти виходила. Тебе не було дома. А не можна би знати, гарна масочко, куди се ти виходила сама в таку пізню добу і в таку погану погоду? Нам було би дуже цікаво дізнатися про се!

Регіна мовчить, вперши в нього свої великі чорні очі.

– Не говориш? Може, забула? Пам’ять коротка? Позволь, що я пригадаю тобі. Там недалеко ринку, на розі. Одноповерхова камениця, перед нею широке подвір’я, обведене парканом... А на поверсі мешкає молодий панок, кавалер, наш знайомий... добрий знайомий. Чи він просив тебе на гербатку, чи ти сама з власної волі рішилась віддати йому візит?

Регіна мовчить, не зводячи з нього очей. Його слова, бачиться, не роблять на неї ніякого вражіння. Вона не блідне, ані червоніє, не плаче, не мішається, стоїть спокійно. Панам, що стоять збоку і дивляться на сю сцену, робиться моторошно. Один із них обертається до Стальського:

– Пане офіціале! Ваша пані, мабуть, нездорова. Прошу вас, покиньте тепер сю справу!

– Нездорова! – скрикнув весело Стальський. – Борони Боже! О, ми знаємо себе занадто добре! Ми знаємо всі ті фінти і хитрощі. Нам не заімпонуєте, гарна масю, ані тими витріщеними очима, ані тою мовчанкою, ані тим уданим остовпінням. Ми розуміємо се все дуже добре і маємо надію таки дійти з вами до ладу. Отже, ще раз питаю. Скажи: ходила ти сьогодні вночі до Рафаловича? Чого ходила? Що там робила? Яко муж, я маю право знати се.

Регіна мовчить. Стальський заломує руки, хитає головою.

– Жінко, жінко! І не сором тобі! Десять літ живемо з собою, і тепер робиш мені такий скандал! І скажи, тут, при свідках, чи я дав тобі найменшу причину до невдоволення? І хто би був подумав: така релігійна, побожна жінка – і раптом забула про всі Божі закони, потоптала ногами Божу заповідь, втоптала в болото свою честь, осоромила мене перед світом! Регіно! Бійся Бога, що ти зробила? Ну, скажи, промов слово! Нехай знаю, що маю думати про тебе?

І, взявши її за плечі, він потермосив нею. Вона мовчала.

– Ну, Регіно! – зачав він остріше. – Сього вже забагато. Досить комедії! Говори: була сьогодні вночі у Рафаловича чи ні?

Се питання міг Стальський звернути до одвірка – відповідь була б така сама. Нараз він пригадав собі щось і скочив до своєї бунди.

– А, що я буду питати? Адже ж тут маємо corpus delicti!

І він вийняв із кишені Регінин саквояжик, знайдений ним на Євгенієвім бюрку.

– Се твоє, правда? Ось твій підпис, вигравіруваний на клямерці. Се лежало на його бюрку. Ти се там поклала, правда? А тепер поглянемо, що там знаходиться всередині.

Він відчинив саквояжик, вийняв із нього цінні папери, висипав на стіл біжутерії.

– А, ось що! – скрикнув він. – Панове, бачите! Ся романтична історія має досить тверду матеріальну підвалину. Ідеальна любов – прошу дуже! Людовий трибун і невинна жертва сімейної тиранії – що за чудова пара! А моральний сенс: обікрасти тирана і драпнути в світ. Ха, ха, ха!

І він реготався, і лице його наливалося кров’ю.

– Ну, скажи тепер: що се все мало значити! Пощо ти несла се до нього? Пощо поклала се на його бюрку? Говори!

Він наближався до неї звільна. В його очах палали огники дикої злості, тої самої жорстокості, з якою він колись три дні мучив кицьку.

– Мовчиш? Злодійко! Перелюбнице! Так ось тобі за се! Ось тобі! Ось тобі!

І, прискочивши до неї, він з усього розмаху вдарив її в лице – раз, і другий, і третій. Вона похилилася, мов верба від вихру. З її уст і носа закапала кров, але з її уст не вирвалося ані одно слово, ані один стогін. Один із присутніх панів ухопив Стальського за руку.

– Пане Стальський! Що ви робите? Чи ви при розумі?

– О, аж надто! – кричав Стальський. – Але я мушу показати тій гадюці, що не хочу бути терпеливою і покірною жертвою її амурів. Хоче на старості літ амурів – альо, на вулицю! Щаслива дорога! Але свойого чесного дому я не дам плямувати. Чуєш се – ти!

І він, нахилившися до неї, плюнув їй у лице.

Панам, що були свідками сеї огидної сцени, було сього забагато. Вони вхопили за капелюхи, попрощалися зо Стальським і, не дивлячись на нещасну Регіну, засоромлені чогось до глибини душі, вийшли з покою і щезли в сніговійниці, що ревла надворі. Стальський запер за ними двері.

 

LVIII

 

Регіна все ще стояла на місці, німа, недвижна, вперши очі в полум’я лампи.

– Ха, ха, ха, ха! – реготався Стальський, вертаючи від дверей і кидаючися на софку коло стола. – А що, Регінко? Добре я відіграв ролю морально обуреного? Ролю мужа, ображеного в своїх найсвятіших почуттях? Ха, ха, ха! Се було пишно, як я зачав тобі вичитувати мораль! А що, болить письо? Ну, ну, обітрися і не гнівайся. Се було потрібне – і для тебе, і для мене. Се не з злого серця, рибонько, а для нашого добра. Від любого пана мила й рана – правда, Регінко? Я знаю, ти у мене добра, ти мені не візьмеш сього за зле. А нащо була потрібна вся та історія при свідках, се ти пізнаєш, як трошка старша будеш. І як Бог дасть тобі ліпший розум, то, може, й подякуєш мені. А тепер годі вже стояти та глядіти на мене так, як на людоїда! Ну, заспокійся! Промов слово!

І він при тім пробував усміхатися до неї, але якось не міг довше дивитися в її лице. Те лице виглядало страшно – з слідами колишньої краси, оббрукане кров’ю, бліде і з несамовито блискучими очима, воно виглядало, як лице медузи.

– Е, та що я буду до тебе балакати! Роби, як собі хочеш! Думай, як собі знаєш! Байдужісінько мені. Від сьогодні маю тебе в руках, ось що головне. Від сьогодні мусиш гнутися передо мною, мусиш так скакати, як я заграю. А скоро що не по-мойому – нагоню з хати, викину на вулцю, ще й сам замельдую до поліції, велю втягнути тебе на лісту таких женщин – знаєш? О, моя рибонько, я давно ждав на сю хвилю! Се буде мій тріумф, моя сатисфакція за Ориську, тямиш? У мене пам’ять добра, та й рахунку я знаю настілько, що хто мені зробив одну прикрість, я йому зроблю десять та й ще одинадцяту додам причинку. Я казав тобі тоді: пожалуєш сього – ти не слухала! Тепер маєш!

Він устав із софи, наблизився до неї, але зараз знов відступився, мов щось відпихало його.

– Тьфу! – мовив відвертаючись. – Кілько клопоту мусить чоловік перейти з тим бабським насінням! Поки з ними договоришся до ладу, то волів би копу пшениці змолотити. Аж у горлі пересохло! Ану, чи є де в шафці хоч крапля якої живиці?

І він пішов до креденсу, вийняв із нього фляшку горілки і, не шукаючи чарки, підійшов знов до стола.

– Ось приятелька, ліпша від он того окатого опудала! Ся ніколи не зрадить. Небагато вона вміє, але те, що вміє, уділює завсіди однаково. Здорове було, опудало!

І, приткнувши шийку фляшки до уст, він почав булькотати. Вицідивши з половину того, що було в ній, він поставив фляшку на стіл і сів знов на софку.

– О, се чудесно! Мов огонь пішов по жилах. Ну, Регіно, випий і ти! Na frasunek dobry trunek!1 Ану! Покріпись – побачиш, мов рукою відніме! Все забудеш. А потому пай-пай... обоє... як муж і жінка... га? Як думаєш?

І, регочучись цинічно, він устав і наблизився до неї. Але знов почув, немов якась таємна сила відпихала його – і роззлостився.

– Тьфу на тебе! Відступися геть, чортяко! Ні п’єш, ні говориш, тілько мені своїм відьомським поглядом ґуст відбираєш! Махай спати!

І він пхнув її в груди. Вона цофнулася о крок далі і знов стала недвижно. Стальський ще раз узявся за фляшку і поти цідив, поки не спорожнив її всю. А потім сів на кріслі, оперся ліктями на стіл, склонив голову, воркотів іще щось пару хвиль і заснув.

Пошук на сайті: