Іван Франко - Украдене щастя

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.docx)Ivan_franko_ukradene_shastya.docx108 Кб3597
Скачать этот файл (Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2)Ivan_franko_ukradene_shastya.fb2142 Кб2647

В основі п'єси лежить народна «Пісня про шандаря». Вона має три варіанти. Один із них записала приятелька Франка Михайлина Рошкевич 1878 року від селянки Явдохи Чигур у селі Лолині Долинського повіту. Ця пісня, що відрізнялася трагічним розв'язанням конфлікту, виразнішою індивідуалізацією героїв, де було яскраво виражене прагнення до справедливої свободи селян, і стала сюжетною основою драматичного твору Франка. Широка насиченість п'єси українським фольклором є одним із найважливіших художніх засобів драматурга, завдяки чому автор створив реалістичну народну драму.

Іван Якович Франко

Украдене щастя

ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ

    

ДIЙОВI ОСОБИ

    

    Микола За­до­рож­ний, чо­ло­вiк, лiт 45, не­ве­ли­ко­го рос­ту, по­хи­лий, ру­хи по­вiльнi.

    Анна, йо­го жiн­ка, мо­ло­ди­ця, лiт 25.

    Михайло Гур­ман, Жан­дарм, ви­со­кий, здо­ро­вий муж­чи­на, лiт З0.

    Олекса Ба­бич, се­ля­нин, лiт 40, су­сi­да Ми­ко­ли.

    Настя, йо­го жiн­ка, лiт 35.

    Вiйт, се­ля­нин, лiт 50.

    Шльома, орен­дар.

    Селяни, се­лян­ки, па­руб­ки i дiв­ча­та, му­зи к и i т. i.

    Дiється ко­ло 1870 ро­ку в пiд­гiрськiм се­лi Нез­ва­ни­чах.

    

ДIЯ ПЕРША

    

    Нутро сiльської ха­ти. Нiч. Над­во­рi чу­ти шум вiт­ру, снiг б'є об вiк­на. В пе­чi го­рить огонь, при нiм горш­ки. Ан­на i Нас­тя по­ра­ються ко­ло пе­чi. На ла­вi, на ос­ло­нi, на при­пiч­ку i на пе­чi дiв­ча­та i па­руб­ки, од­нi пря­дуть, дру­гi мо­та­ють пря­жу на мо­то­ви­лах; на­се­ред ха­ти при стiльцi один па­ру­бок пле­те ру­ка­ви­цi, Дру­гий на ко­ли­во­ро­тi кру­тить шнур.

    

ЯВА ПЕРША

    

    Парубки, дiв­ча­та, Ан­на i Нас­тя.

    

    Парубки i дiв­ча­та (спi­ва­ють):

    

    Ой там за го­рою та за кре­мiн­ною

    Не по прав­дi жиє чо­ло­вiк з жо­ною.

    Вона йо­му сте­лить бi­лу пос­те­леньку,

    А вiн їй го­тує дро­тя­ну на­гай­ку.

    

    Бiла пос­те­ленька по­ро­хом при­па­ла,

    Дротяна на­гай­ка бi­ле тi­ло рва­ла.

    Бiла пос­те­ленька по­ро­хом при­сi­ла,

    Дротяна на­гай­ка кров'ю об­ки­пi­ла.

    Настя (пе­ре­ри­ває, ма­ха­ючи стир­кою). Та тьфу на вас! Що се ви ви­га­да­ли та­кої плак­си­вої! Мов по по­кiй­ни­ку го­ло­сять.

    1 па­ру­бок (ре­го­четься). Ага, а у вас му­раш­ки по шкi­рi за­бi­га­ли.

    Настя. Тю на те­бе та на твою го­ло­ву! Ти га­даєш, що я тво­го та­та жiн­ка, що не­бiж­ка нi­ко­ли з син­цiв не ви­хо­ди­ла.

    1 па­ру­бок. Го-го, мiй та­то не­бiж­чик усе го­во­рив:

    "Як чо­ло­вiк жiн­ки не б'є, то в нiй ут­ро­ба гниє".

    2 па­ру­бок. О, твiй та­то доб­рий ци­ру­лик був. Вiн i хло­пам умiв кров пус­ка­ти.

    1 па­ру­бок. I за­дар­мо! То так­же щось вар­то! Нас­тя. Та по­вин­нi-сте сти­да­ти­ся хоть тут, у тiй ха­тi та­ке го­во­ри­ти та спi­ва­ти. Пек, оси­на! То так як­би, не при ха­тi ка­жу­чи, зло­го ду­ха при ма­лiй ди­ти­нi зга­дав. Тут ан­ге­ли бо­жi лi­та­ють, од­на ха­та в цi­лiм се­лi, де свя­тий су­по­кiй, та зго­да, та лад, та лю­бов - а ви якесь та­ке за­ве­ли, що гид­ко i в гу­бу бра­ти.

    1 дiв­чи­на. Та не бiй­те­ся, тiт­ко, ми своєю спi­ван­кою свя­тих ан­ге­лiв iз ха­ти не ви­по­ло­ши­мо.

    Настя. А ти вiд­ки се знаєш? А мо­же, як­раз ви­по­ло­ши­те? Знаєш, як ста­рi лю­ди ка­жуть: не вик­ли­кай вов­ка з лi­су. А то бу­ває та­ке, що як у злу го­ди­ну ска­жеш ко­му ли­хе сло­во, то во­но за­раз спов­ниться. Мої не­бiж­ка ма­му­ня роз­по­вi­да­ли, що раз один та­кий…

    1 па­ру­бок. Та пи­поть вам на язик! Iдiть до пе­чi та гля­дiть, чи швид­ко тi ва­ре­ни­ки бу­дуть, бо да­лi Ми­ко­ла з мiс­та приїде та нас по­на­га­няє до­до­му.

    Настя. Ади, який швид­кий! Не бiй­ся, ва­ре­ни­ки бу­дуть. Гля­ди тiлько, щоб ти свою ру­ка­ви­цю доп­лiв. (Iде до пе­чi.)

    1 дiв­чи­на. Ну, кiн­чiм, сест­рич­ки, то­ту спi­ван­ку. Во­на ду­же крас­на. А та­ка жа­лiс­на, аж пла­ка­ти хо­четься.

    Анна (вiд пе­чi). По­че­кай­те-но, як за­муж по­ви­хо­ди­те та на своїх пле­чах то­го доб­ра заз­наєте, то вам ще й не так пла­ка­ти за­хо­четься.

    Дiвчата. От то­бi й на! А ви се вiд­ки знаєте? Хi­ба ви сього заз­на­ли?

    Анна. Ну, я не про се­бе го­во­рю. А втiм, що заз­на­ла, то до­сить ме­нi зна­ти та бо­гу.

    Дiвчата (хви­лю мов­чать, по­тiм по­чи­на­ють спi­ва­ти):

    Ой му­жу ж мiй, му­жу, не бий ме­не ду­же,

    В ме­не тi­ло бi­ле, бо­лить ме­не ду­же.

    Пусти ж ме­не, му­жу, в виш­не­вий са­до­чок,

    Най я со­бi ур­ву ро­же­вий квi­то­чок,

    Урву ро­жу-квiт­ку та й пу­щу на во­ду:

    Плини, пли­ни, ро­же-квiт­ко, аж до мо­го ро­ду.

    Плини, пли­ни, квiт­ко, пли­ни по Ду­наю,

    Як по­ба­чиш мою неньку, прип­ли­ни до краю.

    Настя (тим ча­сом по­вий­ма­ла ва­ре­ни­ки, вiд­цi­ди­ла їх, по­ли­ла їх олiєм, по­со­ли­ла i ста­вить на сто­лi). Ну, го­дi вам спi­ва­ти! Ки­дай­те ро­бо­ту! Ва­ре­ни­ки на сто­лi! (Па­руб­ки i дiв­ча­та по­ки­да­ють ро­бо­ту i з ве­се­лим га­мо­ром сi­да­ють за стiл i їдять. Нас­тя з Ан­ною ко­ло пе­чi; во­на вiд­си­па­ла со­бi та­кож ва­ре­ни­кiв i сi­дає на при­пiч­ку, обер­не­на до сто­лу пле­чи­ма.) Ну, ку­мо, по­ма­гай i ти!

    Анна (гля­дить до вiк­на). Гос­по­ди, яка там ша­ру­гаї Ко­ли б тiлько на­шi де з до­ро­ги не зби­ли­ся!, -

    

    Настя. Не бiй­ся, їм не пер­ши­на.

    Анна. Не знаю, але ме­нi так чо­гось ляч­но, так чо­гось сум­но, як ко­ли б якесь ве­ли­ке не­щас­тя на­до мною за­вис­ло.

    Настя. Та я то, не­бо­го, вид­жу. Цi­лий день як са­ма не своя хо­диш. Та й уже са­ма со­бi мiр­кую, чо­го би то­бi жу­ри­ти­ся? Жи­веш, як у бо­га за двер­ми…

    Анна. Я?

    Настя. Чо­ло­вi­ка маєш доб­ро­го, ти­хо­го, ро­бо­тя­що­го, що тро­хи не мо­литься до те­бе.

    Анна (зiт­хає). Та що то з то­го!

    Настя (ти­хi­ше). Ага, ти про те, що дi­тей не маєш. Не бiй­ся, бог лас­кав, бу­дуть iще.

    Анна (ма­хає ру­кою). Ей, я не про­те!

    Настя. А про що ж? Чо­го то­бi ще тре­ба? Що бра­ти те­бе на по­са­гу скрив­ди­ли? Тьфу! Нап­люй ти на їх по­саг! Тм твоя крив­да бо­ком ви­лi­зе.

    Анна (ки­дається мов ужа­ле­на). Йой, ку­мо! Та хi­ба я про по­саг? I по­що ви ме­нi зга­дуєте моїх бра­тiв? Ад­же знаєте, що во­ни мої най­тяж­чi во­ро­ги.

    Настя. Знаю, не­бо­го, знаю! Нас­лу­ха­лась я про твоє кер­ва­ве дi­ву­ван­ня.

    Анна (жи­во). Що? Про моє дi­ву­ван­ня? Що ви про нього знаєте?

    Настя (доб­ро­душ­но). Все знаю, не­бо­го моя, все знаю. Як те­бе бра­ти по­би­ва­ли, за най­мич­ку ма­ли, мiж лю­дей не пус­ка­ли i вкiн­цi за най­ми­та за­муж вип­ха­ли, ще й на по­са­гу пок­рив­ди­ли. Ой, та чи тiлько те!..

    Анна. Як то? Ще й бiльше щось знаєте?

    Настя (смiється). Та ти, ку­мо, ме­не не бiй­ся! Ка­жу то­бi, що знаю все, хоч то вiд нас не близька сто­ро­на, аж у дру­гiм по­вi­тi, а бра­тiв твоїх я й на очi не ба­чи­ла.

    Анна. А вiд­ки ж ви все те знаєте?

    Настя (смiється). Че­рез со­ро­ки-во­ро­ни, лю­бонько! Бу­ли вже та­кi лю­ди, що ме­нi до­по­вi­ли. На­вiть би-сь нi­ко­ли не вга­да­ла,хто.

    Анна. Пев­не-сте, десь якусь мою по­сест­ру на яр­мар­ку ба­чи­ли?

    Настя. Ой, ку­монько! Чи то я так на тих яр­мар­ках час­то бу­ваю! Нi, та­ки до моєї ха­ти са­ма звiст­ка прий­шла, та й то не ко­ли, а вчо­ра.

    Анна. Ну, то я вже нi­як не вга­даю, хто то мiг бу­ти. Па­руб­ки i дiв­ча­та (вста­ють вiд їди). Спа­си­бiг вам, тiт­ко Ан­но, i вам, тiт­ко Нас­те, за ве­че­рю!

    1 па­ру­бок. Гос­по­ди то­бi сла­ва, що ся ду­ша нап­ха­ла! Нас­тя (б'є йо­го стир­кою). Iди, iди ти, не­гос­по­дарська ди­ти­но!

    Дiвчата. Ну, по­ра нам до­до­му, а то по­за­мi­тає до­ро­гу, то не до­ко­паємо­ся ву­ли­цею.

    2 па­ру­бок. Не бiй­те­ся, мої лас­тi­воч­ки! Нас тут хлоп­цiв до­сить, кож­дий по двi вас на пле­чi вiзьме та й до­до­му за­не­се.

    1 дiв­чи­на. Ов­ва, якi ме­нi си­ла­чi. Ще под­ви­гаєте­ся та бо­ляч­ки пост­ру­чуєте!

Сторінка 1 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>

Пошук на сайті: