Іван Франко - Поза межами можливого

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_poza_mezhamy_mozhluvoho.docx)Ivan_franko_poza_mezhamy_mozhluvoho.docx38 Кб975
Скачать этот файл (Ivan_franko_poza_mezhamy_mozhluvoho.fb2)Ivan_franko_poza_mezhamy_mozhluvoho.fb270 Кб628

 

Іван Франко

Поза межами можливого

 

Коли підходимо здалека до високих гір, наїжених голими, стрімки-

ми скалами, увінчаних ледівцями мов гладкими скляними стінами,

то мимовільно в нашій душі зринає жах і гомонить думка: «Там вийтиі

Стати на онтій ледяній іглі — ні, це неможливої»

Коли європейці почали на руїнах давньої Ніневії віднаходити гли-

няні цегли, вази та циліндри, покриті клиновими написами, і побачили,

що це написи уложені незвісними їм характерами, по незвісній систе-

мі (чи то азбучне письмо, чи силабічне, чи ідеографічне? \ і на незвісній

давно вимерлій мові, то по довгих даремних пробах вирішили, що від-

читання цього письма — річ неможлива.

Коли простому чоловікові скажете, що сонце віддалене від землі

20 мільйонів миль і що промінь світла в одній секунді пробігає 40 000

миль, то він, коли схоче бути щирий з вами, витріщить на вас очі і за-

питає:

«А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені?

То неможливе, щоб ви могли це знатиі»

Чи маємо пригадувати з історії ті моменти, де погляд на межі мож-

ливого і неможливого доводив людей до комічних або трагічних конф-

ліктів? Грецькі філософи елеати рядом субтельних розумувань дока-

зували неможливість усього руху. Французький історик і політик Тьєр

доказував неможливість руху парової машини. Католицька церков

часів гуманізму і реформації в'язницею, тортурами і кострами борони-

ла погляду на неможливість кулястої форми землі, існування антипо-

дів і існування інших світів, заселених розумними істотами. А проте

досвід показав і показує щодень, що всі ті неможливості — фаль-

шиві, фікційні, виплоди чи то старої на віру повторюваної традиції, чи

то суб'єктивного стану даного чоловіка, чи вкінці недотепности та не-

досконалости наших змислів, доки їх не окрилює критичний розум,

опертий на детальнім вивченні і порівнянні фактів і явищ.

Ціла історія нашої цивілізації, матеріяльної і духової, це не що ін-

ше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалюван-

ня границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам,

від чого їх руки і їх думки відскакували як від скляної гори, це для нас

показується зовсім можливим і навіть зглядно легким до виконання.

В світі передових борців нашого часу можна навпаки завважити деко-

ли певне перецінення людських сил і здібностей, певну віру в те, що

границь можливости загалом нема ніяких, що все безмежне поле не-

звісного, невислідженого, неясного і загадкового досі для нас, це не

є ніяка скляна гора, ніяка неможливість, а тільки величезний невиїж

джений досі степ, який жде тільки смілих душ і бистрих очей, щоб по-

 

критися новими битими шляхами і дати людській запопадливості нові,

невимовне багаті здобутки. Цим можна пояснити собі той голосний

гомін протестів, який піднявся був перед кільканадцятьма роками,

коли славний берлінський учений Дюбуа Раймонд виступив зі своїми

сімома тезами, з яких кожна починалася категоричним Ignorabimus *.

Та з другого боку бачимо явища зовсім протилежного характеру.

Пробуйте ви так званому «здоровому хлопському розумові» витол-

кувати, що відьма не може літати на кочерзі, не може перекидатися

в собаку, не може доїти жаб і ящірок. Він може буде'притакувати

вам, може буде й сам сміятися з такої віри, але проте в душі буде твер-

до переконаний, що якби на Юрія опівночі знайшов відьму на обійстю

і вдарив її батогом або уздечкою, то рано з того батога або з тої уздеч-

ки потече молоко.

Пробуйте ви доказувати йому, що з нічого не може бути нічого,

що матерія не може постати з нематерії, а організм не може безпосе-

редньо постати з неорганічного тіла,— він буде на вас дивитися як на

єретика і скаже вам з найбільшою певністю і не підозріваючи ані разу

трудностей питання, що Бог сотворив світ з нічого, а чоловіка з глини.

Для «простого хлопського розуму» являється зовсім можливим те,

що гроші закопані в землі горять і підходять чимраз ближче на верх,

що вода в ріках опівночі перед Йорданом на хвилю переміняється в ви-

но, що опівночі перед Різдвом воли розмовляють людською мовою, що

гадина кусає жалом, грім б'є стрілою, а веселка п'є воду з криниць або

рік і часто разом з водою висмоктує риби та жаби, що упир ходить по

смерті і вночі висмоктує живим людям кров із тіла, не лишаючи ні-

якої рани ані сліду ітд. Але для інтелігентного чоловіка все те — чисті,

очевидні неможливості, про які смішно навіть дискутувати, не то щоб

доказувати їх, покликаючися на те, що для «простого хлопського розу-

му» вони ясні і натуральні.

Значить — простий хлопський розум не може бути ніяким

критерієм в питанні про межі можливого й неможливого так як і за-

галом у жадному питанню, що вимагає дрібнішого досліду й ширшої

критики. Та це вже звісна людська слабість, яку давно і влучно схарак-

теризував Спенсер у методичній пропедевтиці соціології, що хоча ми в

справах математики, фізики, медицини та астрономії «простому хлоп-

ському розумові» не признаємо ніякої компетенції, а вимагаємо фахо-

вого знання, то в справах суспільного життя, політики, соціології дуже

часто покликуємо цей «простий хлопський розум» як свідка або навіть

як суддю. Ми не міркуємо, що цей розум ані простий, бо його кривили

і кривлять тисячні упередження і само обмеження його кругозору,

ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумо-

вих течій, не раз дуже хворих і уломних.

Ці, може, трохи банальні, уваги насунула мені на думку дискусія,

яка недавно велася в наших щоденних газетах про деякі основні пи-

тання нашого національного розвою. Що значить народне відроджен-

ня? Які сфери матеріального і духового життя обіймає воно, а які

повинні бути виключені від його впливу? Які цілі слід, а яких не слід

ставити народному рухові? Які ідеали лежать у межах можливого,

Не знаєм і не будем знати.

а які вибігають поза ті межі? І чи слід приймати ті межі, як щось дане

й незмінне, чи може слід товкти об них — руками або й головами,

і старатися відсувати їх усе далі й далі?

Я не буду вдаватися в деталі цієї суперечки поміж «Ділом» і «Мо-

лодою Україною», з одного, а чернівецькою «Буковиною», з другого

боку. Завважу тільки, що хоч би аргументи двох перших і не пере-

конали кожного, то проте контраргументація «Буковини» основана

на вбогім арсеналі «простого хлопського розуму», блискучо доказала

повну незгожість і недостаточність цього арсеналу для рішання таких

широких і скомплікованих питань. Ми далекі від того, щоб за цю аріу-

ментацію накликати небесні громи на голови бідних публіцистів «Бу-

ковини» — вони в простоті духа і по щирості сказали, що знали,—

але вважаємо цей випадок доброю наукою для цих публіцистів, що

всякі такі появи треба обговорювати обережно і з відповідно широким

поглядом на річ; що становище холодного і практичного політика

часом буває як раз не холодне і не практичне і що всяке теоретизо-

вання, а особливо публіцистичне, має значення тільки тоді, коли явля-

ється висловом, виясненням тих інтересів, тих почувань, течій, які на-

клюнулись або накльовуються в суспільстві і без найтіснішого контакту

з життям те розумування робиться сірою, безплідною доктриною, що

в деяких випадках (коли доктринер дістане в руки силу впливу) може

принести народному життю необчислені шкоди.

Придивімося, з чисто методологічного погляду тому питанню,

а радше цілому сувоєві тих питань, які були підкладем згаданої

газетярської полеміки. Нема нічого забавнішого, як бачити наглі пере-

скоки з одного становища на друге у прихильників «простого здорово-

го розуму». Сьогодні вони виливають своє святе обурення на тих,

що підносятн важність економічного чинника в народному життю,

важність «жолудкових ідей»,— а завтра глянь! Самі вони проти ідеалу

політичної самостійности виточують як першу гармату — ті самі жо-

лудкові ідеї... «Наш народ бідний, його визискують усякі лихварі

і здирці. Рятуймо свій бідний народ, піднесім його економічно, а не

гаймо часу на пусті мрії про далекі, до зреалізування неможливі ідеа-

ли». А після завтра ті самі люди для потреб хвилевої полеміки знов

змінять фронт і будуть кидати громи на ті самі жолудкові ідеї —

і нічого собі.

Хоч і як несерйозно ставлять питання ці люди, та проте сама спра-

ва варта дискусії. Економічне питання таке важне, таке основне, що й

при справі політичної самостійности всякого народу не то, що помину-

ти його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Аджеж уся

соціяльна боротьба наших часів у головній мірі (не виключної) зво-

диться на усунення економічного визиску в усякій формі. Та поста-

вивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну

перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску му-

сить ео ipso (тим самим) бути змаганням до усунення визискувачів,

своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а по-

тім своїх. А що значить політична несамостійність якоїсь нації, як у

останній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визиску-

вати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на

цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить,

жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою,

з залізною консеквенціею пруть усяку націю до виборювання для себе

політичної самостійности, а в противнім разі розкривають перед нею

неминучу перспективу економічного невільництва, занидіния, паупе-

ризації, культурного застою й упадку. Правда, наші (і не наші) при-

хильники здорового хлопського розуму не ставлять цього питання

так широко. Усунення всякого визиску — це ж утопія, це неможли-

вість! Головна річ — удержання політичного і соціяльного спокою, при

якому б без перешкоди могла функціонувати та драбина, по якій

одні йдуть угору, а другі вдолину. Іншими словами: «Не викликайте

вовка з ліса, дайте нам спокійно сидіти на посадах і добиватися

маєтків, а там, коли ми будемо матися добре і забезпечимо своїх ді-

тей, то й цілій нації буде ліпше. Аджеж коли забезпечений я, мій су-

сід, другий, десятий, сотий, то це, значить, забезпечена така то часть

нації. Економічний прогрес у тім і лежить, щоб та часть нації була чим

раз більша й більша і щоб її забезпечення було чим раз ширше й трив-

кіше». Розуміється, так ясно ці панове цього не скажуть, бо тут занад-

то виразно було б видно їх клясовий і хатній егоїзм, їх нехіть до всякої

боротьби, до всякого ідеального (отже й національного) змагання,

коли воно має бути важким здобуванням, а не влітати в руки готове,

так як мітичний печений голубець в рот. Розуміється, соціолог мусить

і егоїзмові признати певне і то досить широке управнення в ряді фак-

торів, що двигають розвій народу; але цей егоїзм не повинен бути гу-.

стою хмарою, що закриває сонце, не повинен бути розтіччю і розбра-

том з ідеєю загального прогресу, бо в такому разі він робиться не

пожиточним фактором, а ворогом, з яким усі чесніші елементи мусять

боротися. Соціяльна динаміка нашого часу показує, що збагачення

одиниць стоїть звичайно в простій пропорції до зубожіння народної

маси, а число збагачених одиниць стоїть у простій пропорції до числа

зубожілих. Чим більше багачів у центрі, тим більше бідности довкола;

чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші про-

стори займає зубожіння мас. Соціяльний спокій, це найкраща гаран-

тія для п'явок — висисати їх жертви. Що з погляду ширших, навіть

чисто економічних інтересів нації ані такий економічний прогрес,

ані такий соціальний супокій не пожадані,— цього не треба б доказу-

вати. Що великі соціяльні п'явки, нассавшися хоч і до надлюдських

розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої

соками вони наситилися, це доказують нам приклади наших домашніх

Харитоненків, Терещенків і братії їх.

Далеко вище від цього егоїстично-матеріялістичного погляду треба

поставити той, який пок. Драгоманов так завзято критикував і осуджу-

вав під назвою «неполітичної культури». Ця назва не зовсім добре

характеризує річ, бо ж само поняття «культури» містить у собі так ба-

гато політичних чинників (плекання мови, письменства, школи, народ-

ної освіти і т. ін.), що неполітична культура, це contradictio in adjecto.

Та я маю на думці той напрям думок, який звичайно висловлюється

такими більше менше фразами: «Плекаймо рідну мову, письменство,

освіту, науку, піднесім національну свідомість серед народу, а в полі-

тику, себто в активну політику, не мішаймося». Для зрозуміння і від-

повідного оцінення цієї течії треба додати, що вона постала на грунті

політичне несвобіднім, де участь в активній політиці ео ipso (тим са-

мим) значила участь у нелегальних змаганнях. У Галичині, де участь

у активній політиці кожному горожанинові не тільки дозволена, але

навіть наказана законами, такого напряму не було й не могло бути.

Там, де він був, а почасти є й досі, він не був якоюсь свідомою про-

грамою на завсіди, але хіба висловом фактичних відносин: політичної

самовлади з одного і політичної безправности з другого боку. От тим

то критика пок. Драгоманова супроти цього напряму була лише поча-

сти справедлива, наскільки вона вдаряла на загальну апатію і зневіру

в успіх національної української справи, що крилися під цим окликом.

Бо ж годі заперечити, що відповідно ведена просвіта, літературна і за-

галом культурна робота навіть без мішання українців у активну полі-

тику могла б була з часом здобути українству певне, хоч і маленьке

політичне значення, а всі такі, зразу чисті ідейні, ідеалістичні рухи,

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: