Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_moysey_Skorocheno1.docx)Ivan_franko_moysey_Skorocheno1.docx29 Кб969
Скачать этот файл (Ivan_franko_moysey_Skorocheno1.fb2)Ivan_franko_moysey_Skorocheno1.fb238 Кб619

 

ІВАН ФРАНКО 


МОЙСЕЙ (СКОРОЧЕНО)



      Твір розпочинається прологом, своєрідним вступом до поеми, де автор звертається до свого народу. Він знає, що в українців є все, щоб стати вільним, нескутим народом: і велика страдницька історія, і працьовиті люди, і потужний духовний потенціал, але народ не в силі піднятися на вищий рівень, щоб разом творити свідоме суспільство. Автор ставить, скоріше перед самим собою, низку гострих запитань — чому це так. І. Франко порівнює український народ з «паралітиком», який сидить при дорозі, годується тим, що пощастить вимолити у подорожніх, — і так тягне день у день. 
      Народе мій, замучений, розбитий, 
      Мов паралітик той на роздорожжу, 
      Людським презирством, ніби струпом, вкритий! 
      Твоїм будущим душу я тривожу, 
      Від сорому ...заснути я не можу. 
      Автор не вірить, що українському народові «...на таблицях залізних записано в сусідів бути гноєм...», що його долею буде «укрита злість, облуд-лива покірність...» 
      Невже, веде роздуми автор, подвиги і страждання багатьох поколінь українців пройшли марно? Невже «задармо стільки серць горіло ...найсвя-тішою любов'ю...», невже «задармо край твій весь политий кров'ю твоїх борців...», невже 
      Задармо в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга? 
      «О ні!» — палко заперечує поет, бо вірить у відродження України: 
      Не самі сльози і зітхання 
      Тобі судились! Вірю в силу духа 
      І вдень воскресний твойого повстання. 
      Якби народу дати слово—вогонь, «пісню... палку, вітхненну, що міліони порива з собою...»! Але це надто важке завдання, яке, на думку поета, не до снаги його сучасникам. Його покоління знесилене журбою, попсоване сумнівами і «стидом». Воно не зможе вести за собою народ. Та прийде час, і з'являться нові люди, здатні творити нову історію своєї країни. Поет вірить у державне і національне відродження України, пророкує їй славне майбутнє: 
      Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі. 
      Ліричний герой поеми, як істинний патріот України, що робить усе від нього залежне, аби прискорити поступ народу, сподівається на щасливу долю своїх земляків. 
      Схиляючись перед народним генієм, автор дарує йому свою поему: 
      Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний; Твоїй будущині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний. 
       
      І 
       
      По сорока роках безперервного блукання безплідними пустелями єврейський народ, керований Мойсеєм, нарешті підійшов до бажаної мети — до Палестини, «обіцяного краю». Всі сорок років пророк Мойсей надихав свій народ і підтримував його віру, але, коли залишились лічені дні на перехіддо бажаного краю, люди зневірились: 
      Що чудовий обіцяний край, 
      Що смарагди й сапфіри 
      Все ось—ось за горою блистять, — 
      З них ніхто не йме віри... 
      І зневірився люд, і сказав: 
      «Набрехали пророки! 
      У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?» 
      Люди перестали вірити у свою мету, це вже був не народ, а «кочовисько ледаче»: «День за днем... весь Ізраїль дрімає...», «лиш жінки їх прядуть та печуть в грані м'ясо козяче...» Всі зневірились, одні діти в степу граються: воюють, зводять іграшкові міста з піску. Лише в їхніх душах залишились краплі колишньої могутньої віри батьків в інше життя: 
      «Де набрались вони тих забав?.. Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?» 
      — розмірковують «напівсонні батьки». 
       
      II 
       
      Лише один з усього ізраїльського люду вірить у високу світлу мрію — це сам Мойсей: 
      Се Мойсей, позабутий пророк, 
      Се дідусь слабосилий, 
      Що без роду, без стад і жінок 
      Сам стоїть край могили.


      Все, що мав у життю, він віддав 
      Для одної ідеї, 
      І горів, і яснів, і страждав, 
      І трудився для неї. 
      Мойсей підняв народ, надихнув його на високі вчинки, але пройшло багато років, і люди, особливо молоде покоління, вже не хочуть прислухатися до його слів. Для них цінністю є щось конкретне, матеріальне, а мрії про звільнення — це, мабуть, лише красива казка: 
      Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М'ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка. 
      Супротивників Мойсея очолили Датан і Авірон, які всілякими способами прагнули підкорити народ своїм приземленим прагненням і світогляду: 
      ...На пророцькі слова їх одвіт: «Наші кози голодні!» І на поклик його у похід: 
      «Наші коні не куті». 
      На обіцянки слави й побід: 
      «Там войовники люті». 
      Коли Мойсей спробував застерегти євреїв від нового Божого гніву, Авірон звинуватив його у богохульстві. А Датан навіть домігся того, що на зборах синів Ізраїля було прийнято ухвалу, спрямовану проти Мойсея: 
      «Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв'язку, І обіцяє юрбі Божий гнів або ласку, — 

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>