Характеристика твору
Івана Франка "Каменярі"
Поезія І.Франка «Каменярі» (що увійшла до збірника «З вершин і низин» 1878 р.) є чи не найвідомішим літературним твором в історії української літератури. Образ каменярів-революціонерів, в інтерпретації теорії соцреалізму, проіснував досить таки тривалий час на теренах української критики. Однак, звертаючись до герменевтичних підвалин тексту, згідно з яким існує багатозначність смислу і «розмежування семантичного поля з боку символу і з боку інтерпретації», звернемось до символіки даного тексту безпосередньо:
І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячі боків розбризкалися штуки
Та від ривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам‘яне чоло.
Ключовою фігурою вірша І.Франка є образ каменярів. Власне, на цьому наголошує і сам автор, оскільки виносить даний образ у назву твору, який, по-суті, є основним у тексті. Одним із найдавніших тлумачень символу каменярів є «братерство вільних мулярів» – як перших будівельників стародавнього іудейського храму часів царя Соломона (Х ст., до н.е.). Це братерство стало предтечею масонства, що набуло особливо активної діяльності в історично ближчих до нашого часу епохах. Про причетність І.Франка до ордену масонів досить ґрунтовно пише М.Ходоровський у праці «Масони у Галичині ХVІІІ ст.» Не будемо переповідати дану працю, однак зауважимо, що один із постулатів даного ордену був значущий соціальний аспект – рівності та братерства. «Каменярі» І. Франка можна тлумачити і як літературний твір, і як квінтесенцію вчення масонства: «То була противділання важній болячці народного життя – періодичному голодуванню та недостаткові». Каменярі, що довбали скелю, не були уособленням радісного екстазу творіння, ні, це було швидше уособлення непосильної роботи на шляху до громадського поступу:
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
Соціальний, суспільний момент, безпосередній зв‘язок мистецтва з людиною, її потребами – це була та домінанта персональної філософії Франка, яка начебто заперечувала езотеричні та окультні мотиви в його творчості. Однак модель символів, що присутня в його віршах, відтворювала саме ті первісні значення, на яких наголошував Р. Генон, не дозволяючи їх затерти та спотворити. Слід говорити про досить специфічну манеру подачі символів з точки зору максимальної наближеності до фізичної, реальної людини. Потреби духу індивідуальні Франко розглядав у були неподільній цілісності із потребами суспільства: «Адже суспільство (…) дає хліб і до хліба, посуває вперед науку й знання, тобто поширює наш кругозір, нашу думку і нашу силу в галузі невідомого». Громада як неподільна цілісність була для Франка основним суб‘єктом, головним персонажем: коли займенник «я» міг бути синонімічним означенням множинного «ми»:
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.