Іван Франко

Пролог до поеми "Мойсей"

 
Народе  мій,  замучений,  розбитий, 
Мов  паралітик  той  на  роздорожжу, 
Людським  презирством,  ніби  струпом,  вкритий! 
 
Твоїм  будущим  душу  я  тривожу, 
Від  сорому,  який  нащадків  пізних 
Палитиме,  заснути  я  не  можу. 
 
Невже  тобі  на  таблицях  залізних 
Записано  в  сусідів  бути  гноєм, 
Тяглом  у  поїздах  їх  бистроїзних? 
 
Невже  повік  уділом  буде  твоїм 
Укрита  злість,  облудлива  покірність 
Усякому,  хто  зрадою  й  розбоєм 
 
Тебе  скував  і  заприсяг  на  вірність? 
Невже  тобі  лиш  те  судилось  діло, 
Що  б  виявило  твоїх  сил  безмірність? 
 
Невже  задарма  стільки  серць  горіло 
До  тебе  найсвятішою  любов'ю, 
Тобі  офіруючи  душу  й  тіло? 
 
Задарма  край  твій  весь  политий  кров'ю 
Твоїх  борців?  Йому  вже  не  пишаться 
У  красоті,  свободі  і  здоров'ю? 
 
Задарма  в  слові  твойому  іскряться 
І  сила  й  м'якість,  дотеп  і  потуга 
І  все,  чим  може  вгору  дух  підняться? 
 
Задарма  в  пісні  твоїй  ллється  туга, 
І  сміх  дзвінкий,  і  жалощі  кохання, 
Надій  і  втіхи  світляная  смуга? 
 
О  ні!  Не  самі  сльози  і  зітхання 
Тобі  судились!  Вірю  в  силу  духа 
І  в  день  воскресний  твойого  повстання… 
 
О,  якби  хвилю  вдать,  що  слова  слуха, 
І  слово  вдать,  що  в  хвилю  ту  блаженну 
Вздоровлює  й  огнем  живущим  буха! 
 
О,  якби  пісню  вдать  палку,  вітхненну, 
Що  міліони  порива  з  собою, 
Окрилює,  веде  на  путь  спасенну! 
 
Якби!..  Та  нам,  знесиленим  журбою, 
Роздертим  сумнівами,  битим  стидом,  — 
Не  нам  тебе  провадити  до  бою! 
 
Та  прийде  час,  і  ти  огнистим  видом 
Засяєш  у  народів  вольних  колі, 
Труснеш  Кавказ,  впережешся  Бескидом, 
 
Покотиш  Чорним  морем  гомін  волі 
І  глянеш,  як  хазяїн  домовитий, 
По  своїй  хаті  і  по  своїм  полі. 
 
Прийми  ж  сей  спів,  хоч  тугою  повитий, 
Та  повний  віри;  хоч  гіркий,  та  вільний, 
Твоїй  будущині  задаток,  слізьми  злитий, 
 
Твойому  генію  мій  скромний  дар  весільний. 
 
1905