Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.docx)Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.docx62 Кб499
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.fb2)Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.fb2156 Кб458

 

Юрій Герасименко

День народження

 

Дощ… Він іде вже не день і не два, не зупиняючись ні на мить. То ж чи варто вже рахувати оті дні?

Знову вечір, — тобто ввімкнуло­ся вечірнє освітлення, дещо тьмя­ніше, ніж звичайне. У цьому роже­вуватому напівприсмерку стерео-портрет Регіни сприймається як беззаперечна реальність. Аж мото­рошно!

Тільки тепер Михайло починає розуміти, ким була для нього ця дівчина. Сама згадка про неї не дає ступити за останню грань. І ку­ди б не зазирав, де б не тинявся, а прийшов сюди.

Скриньки металеві й дерев’яні, найрізноманітніші касети й глясери, відеотеки й мікроголи. На по­лицях тьмяним золотом світять шкіряні корінці старовинних фо­ліантів, шляхетно вилискують ме­талопластом сучасні подарункові видання. Звичайно, здебільшого це — дублі, але серед них є кілька книг оригінальних, справді неоці­ненних.

У куточку на крихітному верстачку — ма­льовниче безладдя. “Слюсарно-електронний натюрморт”, як сказав би Валентій. Серед хаосу кольорових дротинок сумирно спів­існують найточніші пристрої для регулюван­ня мікрокристалічної апаратури, всілякі фре­зи, лещата, викрутки. Над верстачком — скрипка. Справжнісінька, стародавня, аж ніяк не дубль. їй — не скласти ціни. А по­ряд — колекція саморобних калейдоскопів.

Калейдоскопи були її пристрастю. Дивне поєднання: вона, як ніхто інший, могла роз­рахувати й побудувати молекулярно-криста­лічну схему неймовірної складності — і вод­ночас залюбки будувала калейдоскопи. Що може бути примітивніше? Тригранна призма з дзеркальними стінками та жменька кольо­рових скелець. Регіна могла годинами спо­стерігати, як міняються у нескінченній бар­вистій симфонії оті химерні візерунки, і ціл­ком серйозно запевняла, що коли дивитися дуже довго, починає лунати далека-далека, ніколи раніше не чувана музика.

Все таке дивне у цій дівочій світлиці, все привертає увагу. І тиша тут особлива. На­віть запахи: від розвішаних на стінах пучеч­ків сухоцвіту та жовтого кленового листя пахне лагідно й сумно.

Все небуденне зараз у цій кімнаті. І тільки дощ за її стінами — свинцевий, лис­нючий — іде з тією ж одноманітною настир­ливістю. Він — буденний і ненависний, як застаріла болячка. І справді — свинцевий, це не метафора. Саме тут, на вершині гори, десь на півста метрів вище цього ілюмінатора, свинцева пара починає конденсуватися. Дрібнісінькі краплиночки приєднуються од­на до одної… виростають… І ось уже летять униз важелезні свинцеві кулі, схожі на мі­ніатюрні торпеди. На щастя, вони не торка­ються корпусу корабля: навколо зорельота чатує потужне поле гравітаційного захисту. Весь лайнер — ніби у велетенській незримій ампулі, по стінах якої періщить свинцева злива.

Тут теж буває “різна погода”: то влупить такий “дощ”, що його “стіну” не проб’є на­віть промінь гразера, то вщухає на часинку, і тоді крізь фіалково-сиву імлу видно, як бурхають по обрію вулкани. А внизу під зо­рельотом жовтаво виблискує вершина гори. Найчистіше золото, як визначила апаратура. “Благородний метал”, як колись казали. Вся гора — величезний самородок. А може, не тільки гора?

Михайла це питання вже не цікавить. Та й кого б воно цікавило, коли стало зовсім байдуже, чи житиме, чи існуватиме на цій планеті ще бодай кілька зайвих годин один-однісінький землянин Михайло Гнатович Северин?

Свинцевий дощ іде вже не день і не два… А скільки? Скільки? Лишенько, та невже це правда?!

Свинцева злива триває третій місяць!

Як це почалося

Трансгалактичний лайнер “Земля-12” ішов звичайним маршрутом, по досконало вивченій трасі до зоряної системи Галумба. Корабель транспортував нове обладнання для автоматичних станцій-лабораторій, які вже тривалий час вивчають дуже своєрідну за своїми особливостями другу планету цієї си­стеми.

Отож і рейс був звичайнісінький, і день, коли все це почалося, нічим не відрізнявся від інших. Та, власне, “день” той був досте­менно схожий на довжелезний ряд поперед­ніх “світанків”, “ночей” і “вечорів”, бо в оксамитовій темряві за ілюмінаторами ко­рабля незмінно сяяли міріади зірок, і тільки циклічна зміна освітленості, температури й вологості в каютах відтворювала сяку-таку ілюзію земних діб.

Михайло Гнатович Северин, оператор служби зв’язку, заступив на вахту о двана­дцятій нуль–нуль. Прийняв кілька лазерограм від галактичних маяків,— усе гаразд по всій трасі,— знічев’я переглянув гравіграми за цілу добу. Лихо та й годі з оцим чер­гуванням! Кому воно потрібне, якщо про все дбає сам Дід, а йому ні пильності, ні швид­кодії — не позичати!

Подзвонив до Валентія:

— Які новини, старий? Що там у твоїх садах-городах?

Ось у кого справді цікава й корисна ро­бота! У нього щодня щось зацвітає чи дости­гає, щось проростає чудово, а щось — в’яне к невідомих причин. От і зараз він сповістив, що в центральній оранжереї достигли аж три кавуни, а “Мона Астрела”, на жаль, так і не розквітла.

— А ще що новенького? Оце й усе?

— Є ще. Тільки не скажу тобі. Секрет!

— Доповідай негайно! Бо прийду після вахти і витовчу тобі весь баштан!

— Через мій труп! — Валентій, як зав­жди, вдає з себе обуреного чи переляканого, проте цього разу і голос його якийсь не та­кий, і вираз обличчя на екранчику відео надто незвичний.

— Гаразд, розповім. Але з умовою: Сніж­кові — ні слова!

У Валентія дивна звичка — всім давати прізвиська. Регіну Дотьє, оператора базової обчислювальної машини, він нарік Сніжком, саму машину — Дідом. Михайла Северина — Рахівником.

— Ой, Валентію, мені уривається тер­пець!

— Так от: через три місяці — твій день народження…

— Красненько дякую! А я й не знав!

— Ти, як завжди, уриваєш співбесідни­ка!.. Сіль не в твоєму тезоіменитстві, а в то­му, що Сніжок ще на Землі подбала про подарунок для тебе. Чи розумієш — ще тоді подумала про твій день народження! Вона хоче тобі подарувати… Я тільки вчора про це дізнався. Вона хоче подарувати… А втім, ні. Не скажу.

— Та я вже й так здогадуюсь. Якусь уні­кальну залізяку з середини двадцятого сто­ліття. Скажімо, гасовий ліхтар, а може, на­віть парову праску? Чи не так?

Валько скрушно зітхнув:

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>