Юрій Герасименко - День народження

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.docx)Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.docx62 Кб707
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.fb2)Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.fb2156 Кб688

 

Юрій Герасименко

День народження

 

Дощ… Він іде вже не день і не два, не зупиняючись ні на мить. То ж чи варто вже рахувати оті дні?

Знову вечір, — тобто ввімкнуло­ся вечірнє освітлення, дещо тьмя­ніше, ніж звичайне. У цьому роже­вуватому напівприсмерку стерео-портрет Регіни сприймається як беззаперечна реальність. Аж мото­рошно!

Тільки тепер Михайло починає розуміти, ким була для нього ця дівчина. Сама згадка про неї не дає ступити за останню грань. І ку­ди б не зазирав, де б не тинявся, а прийшов сюди.

Скриньки металеві й дерев’яні, найрізноманітніші касети й глясери, відеотеки й мікроголи. На по­лицях тьмяним золотом світять шкіряні корінці старовинних фо­ліантів, шляхетно вилискують ме­талопластом сучасні подарункові видання. Звичайно, здебільшого це — дублі, але серед них є кілька книг оригінальних, справді неоці­ненних.

У куточку на крихітному верстачку — ма­льовниче безладдя. “Слюсарно-електронний натюрморт”, як сказав би Валентій. Серед хаосу кольорових дротинок сумирно спів­існують найточніші пристрої для регулюван­ня мікрокристалічної апаратури, всілякі фре­зи, лещата, викрутки. Над верстачком — скрипка. Справжнісінька, стародавня, аж ніяк не дубль. їй — не скласти ціни. А по­ряд — колекція саморобних калейдоскопів.

Калейдоскопи були її пристрастю. Дивне поєднання: вона, як ніхто інший, могла роз­рахувати й побудувати молекулярно-криста­лічну схему неймовірної складності — і вод­ночас залюбки будувала калейдоскопи. Що може бути примітивніше? Тригранна призма з дзеркальними стінками та жменька кольо­рових скелець. Регіна могла годинами спо­стерігати, як міняються у нескінченній бар­вистій симфонії оті химерні візерунки, і ціл­ком серйозно запевняла, що коли дивитися дуже довго, починає лунати далека-далека, ніколи раніше не чувана музика.

Все таке дивне у цій дівочій світлиці, все привертає увагу. І тиша тут особлива. На­віть запахи: від розвішаних на стінах пучеч­ків сухоцвіту та жовтого кленового листя пахне лагідно й сумно.

Все небуденне зараз у цій кімнаті. І тільки дощ за її стінами — свинцевий, лис­нючий — іде з тією ж одноманітною настир­ливістю. Він — буденний і ненависний, як застаріла болячка. І справді — свинцевий, це не метафора. Саме тут, на вершині гори, десь на півста метрів вище цього ілюмінатора, свинцева пара починає конденсуватися. Дрібнісінькі краплиночки приєднуються од­на до одної… виростають… І ось уже летять униз важелезні свинцеві кулі, схожі на мі­ніатюрні торпеди. На щастя, вони не торка­ються корпусу корабля: навколо зорельота чатує потужне поле гравітаційного захисту. Весь лайнер — ніби у велетенській незримій ампулі, по стінах якої періщить свинцева злива.

Тут теж буває “різна погода”: то влупить такий “дощ”, що його “стіну” не проб’є на­віть промінь гразера, то вщухає на часинку, і тоді крізь фіалково-сиву імлу видно, як бурхають по обрію вулкани. А внизу під зо­рельотом жовтаво виблискує вершина гори. Найчистіше золото, як визначила апаратура. “Благородний метал”, як колись казали. Вся гора — величезний самородок. А може, не тільки гора?

Михайла це питання вже не цікавить. Та й кого б воно цікавило, коли стало зовсім байдуже, чи житиме, чи існуватиме на цій планеті ще бодай кілька зайвих годин один-однісінький землянин Михайло Гнатович Северин?

Свинцевий дощ іде вже не день і не два… А скільки? Скільки? Лишенько, та невже це правда?!

Свинцева злива триває третій місяць!

Як це почалося

Трансгалактичний лайнер “Земля-12” ішов звичайним маршрутом, по досконало вивченій трасі до зоряної системи Галумба. Корабель транспортував нове обладнання для автоматичних станцій-лабораторій, які вже тривалий час вивчають дуже своєрідну за своїми особливостями другу планету цієї си­стеми.

Отож і рейс був звичайнісінький, і день, коли все це почалося, нічим не відрізнявся від інших. Та, власне, “день” той був досте­менно схожий на довжелезний ряд поперед­ніх “світанків”, “ночей” і “вечорів”, бо в оксамитовій темряві за ілюмінаторами ко­рабля незмінно сяяли міріади зірок, і тільки циклічна зміна освітленості, температури й вологості в каютах відтворювала сяку-таку ілюзію земних діб.

Михайло Гнатович Северин, оператор служби зв’язку, заступив на вахту о двана­дцятій нуль–нуль. Прийняв кілька лазерограм від галактичних маяків,— усе гаразд по всій трасі,— знічев’я переглянув гравіграми за цілу добу. Лихо та й годі з оцим чер­гуванням! Кому воно потрібне, якщо про все дбає сам Дід, а йому ні пильності, ні швид­кодії — не позичати!

Подзвонив до Валентія:

— Які новини, старий? Що там у твоїх садах-городах?

Ось у кого справді цікава й корисна ро­бота! У нього щодня щось зацвітає чи дости­гає, щось проростає чудово, а щось — в’яне к невідомих причин. От і зараз він сповістив, що в центральній оранжереї достигли аж три кавуни, а “Мона Астрела”, на жаль, так і не розквітла.

— А ще що новенького? Оце й усе?

— Є ще. Тільки не скажу тобі. Секрет!

— Доповідай негайно! Бо прийду після вахти і витовчу тобі весь баштан!

— Через мій труп! — Валентій, як зав­жди, вдає з себе обуреного чи переляканого, проте цього разу і голос його якийсь не та­кий, і вираз обличчя на екранчику відео надто незвичний.

— Гаразд, розповім. Але з умовою: Сніж­кові — ні слова!

У Валентія дивна звичка — всім давати прізвиська. Регіну Дотьє, оператора базової обчислювальної машини, він нарік Сніжком, саму машину — Дідом. Михайла Северина — Рахівником.

— Ой, Валентію, мені уривається тер­пець!

— Так от: через три місяці — твій день народження…

— Красненько дякую! А я й не знав!

— Ти, як завжди, уриваєш співбесідни­ка!.. Сіль не в твоєму тезоіменитстві, а в то­му, що Сніжок ще на Землі подбала про подарунок для тебе. Чи розумієш — ще тоді подумала про твій день народження! Вона хоче тобі подарувати… Я тільки вчора про це дізнався. Вона хоче подарувати… А втім, ні. Не скажу.

— Та я вже й так здогадуюсь. Якусь уні­кальну залізяку з середини двадцятого сто­ліття. Скажімо, гасовий ліхтар, а може, на­віть парову праску? Чи не так?

Валько скрушно зітхнув:

— Навіщо ти весь час кепкуєш з Регіни? Невже ти не розумієш її? А втім, справді, не розумієш… Це — як пісня. А ти — “рахів­ник”, ти співати не годен. Не годен, не лю­биш, та ще й виправдання собі вигадав: за­лізні закони логіки…

— Не вигадав, а так є насправді. Мої боги — матерія і розум як вищий щабель її розвитку. Пісні — справа хороша. Та тільки науковцеві треба навчитися не співів, а, на­самперед, логіки. Та вміння обчислювати, рахувати, як ти кажеш, І я це робити на­вчився. Ти навіть гадки не маєш, що мате­матичне обгрунтування теорії “поля Мро” ми почали ще…

— Знаю! Знаю! — Валько не на жарт розпалився. — Все знаю. Якщо ти не здатний відповісти на почуття Регіни, то міг би хоч поважати її почуття.

— Які почуття, Валентію?! Що ти вер­зеш?!

— Ти що — сліпий і глухий? Всі бачать, що Регіна закохана в тебе до нестями! І дав­но!.. Закохана… Чи ти хоч розумієш значен­ня цього слова? Рахівник нещасний… І чому ти такий товстошкірий?

Приголомшений Михайло тільки кліпав очима. Він не знав, що йому робити, що ка­зати, — чи поглузувати з надто буйної Валентієвої уяви, чи розпитувати, звідки в нього таке переконання.

Його роздуми урвав тривожний сигнал гразерного поляроїда.

— Постривай, Валентію, хтось подає міжгалактичний “SOS”.

Михайлові мороз пішов поза шкірою. Бла­гання про допомогу лунає в космосі дуже рідко. Навіть коли зореліт гине, це відбу­вається миттєво — блискавичний спалах у нескінченному мороці, та й усе. Але й на­дійність міжзоряних кораблів уже така ве­лика, що подорожувати космосом зараз без­печніше, ніж аеромобілем. То що ж сталося?

Гразерні сигнали були надзвичайно слаб­кі,— і не через велику відстань до переда­вача, а, як виявилося пізніше, через його малу потужність; імпульси так спотворював “білий шум”, що тільки через добу, після зіставлення та аналізу багатократно повто­рюваної гравіграми потерпілих, Дід зумів розшифрувати її.

Вона приголомшила весь екіпаж “Землі-12”: сигнал про допомогу подавав трансгалактичний лайнер “Земля-11”, який виру­шив на рік раніше до зоряної системи Арну. Подолавши половину відстані, “Земля-11” зазнала аварії: з невідомих причин вибух­нув головний анігілятор, внаслідок чого вийшли з ладу гразери й лазерні передавачі, загинули всі оранжереї та віварії, радіоак­тивним опромінюванням отруєно запаси про­дуктів. Хоч під час вибуху загинули тільки два члени екіпажу, на всіх інших чекає по­вільна, неминуча смерть.

Який із двох?

Ні повернутися додому, ні досягти мети “Земля-11” не спроможна. Тепер вона прире­чена мчати міжзоряною порожнечею довіку. Слабісінькі сигнали її аварійного передавача до рідної планети не долітають. Отже, є тільки дві можливості допомогти потерпілим: або передати їхню гравіграму на Землю, щоб надіслали рятувальну експедицію звідти, або рятувати їх власними силами. Третього — не дано.

А вибирати один з двох варіантів треба негайно, бо дорога кожна година.

У кают-компанії зібрався весь екіпаж, усі тридцять космонавтів. Справа надто серйоз­на, щоб її вирішував командир корабля на власний розсуд. Він, звичайно, вже має свою думку, проте не хоче висловлювати її перед­часно, тому сухо й стисло переказує загальні міркування.

Звичайно, допомога з Землі була б надій­ніша: рятувальний зореліт з нечисленним екіпажем на борту може взяти цілком до­статню кількість продуктів та пального і ру­шити до потерпілих по найкоротшій траєкто­рії. Одне лихо: до Землі — неблизький світ, навіть гравіграма йтиме туди понад рік. До­помога надійде надто пізно, потерпілі її не дочекаються.

“Земля-12” з цим завданням упорається: хоч і доведеться зробити чималий гак, ре­зерву пального вистачить; через рік польоту на форсованому режимі потерпілі будуть врятовані. Проте подальша подорож буде важка з багатьох причин: системи життєза­безпечення корабля не розраховані на по­двійне число членів екіпажу, доведеться за­ощаджувати на всьому. Та найголовніше — отой форсований політ до “Землі-11” проля­гатиме через невивчений і, за попередніми прогнозами, дуже небезпечний сектор Галактики, де можна несподівано вскочити в гравітаційну зону якоїсь там “чорної діри”, колапсара. Коли б хоч на зорельоті-розвіднику — інша річ. А рейсовий лайнер — над­то неповороткий і слабосилий, з “гравіпотенціальної ями” йому власними силами не ви­братися.

А втім, і розводитися про це не варто: всі члени екіпажу мають по дві–три професії, знають основи Галактичної навігації. Ось — обчислення та графіки, які терміново підго­тував Дід. їх зроблено для обох варіантів, з однаковою сумлінністю, бо електронно-об­числювальну машину не цікавить моральний чи етичний аспект проблеми. А висновок її — однозначний: зважаючи на всі приступ­ні для аналізу фактори, далеко доцільніше і логічніше доручити врятування потерпілих Службі Сонячної Системи, бо інакше є дуже велика ймовірність, що загине не один зоре­літ, а обидва.

В кают-компанії запала глибока, багато­значна тиша. В ці секунди розв’язувалося питання про долю двох галактичних експе­дицій, а отже, і про долю кожного з присут­ніх. Закони взаємодопомоги — священні, але ж бувають випадки, коли найгероїчніші дії рятівника заздалегідь приречені на повну навдачу, отож не тільки не потрібні, а на­віть шкідливі. Михайло Северин розуміє: цього разу ситуація складається саме так. Суворий логічний аналіз однозначно пока­зує: шанси на успіх усієї операції над­звичайно малі. Але шанси оті все-таки є, і кожен їх оцінює зараз згідно зі своїми уявленнями про морально-етичні проблеми сучасного світу.

Вже з виразу облич присутніх можна су­дити, хто якого висновку дійшов. Експресив­ний Валентій, головний лікар експедиції, не може всидіти на місці. Цей не вагатиметься, цей усього себе присвятив боротьбі за люд­ське життя, тому й нехтує будь-яку небезпе­ку. Величний навігатор корабля Румб, як називають його з легкої руки Валентія, тримається з непохитним відчуттям власної гідності й значущості. Немає сумніву: він рішуче виступить проти того, щоб іти на до­помогу “Землі-11”. Ні, йому ніхто не зможе закинути боягузтва; він уже неодноразово показав себе хороброю людиною, яка не гу­биться навіть у найскладнішій ситуації. І все ж, крім інструкцій та логіки, для нього не існує нічого — справді ходячий електронно-обчислювальний апарат. Саме його слід бу­ло б назвати Рахівником, Валентій цього ра­зу помилився.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: