Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.docx)Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.docx69 Кб512
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.fb2)Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.fb2185 Кб526

 

Юрій Герасименко

Ельфи доктора Штіллера

 

Бак на горищі

1

Макс-Еріх фон Штіллер не вживав нічого солодкого. Першого дня, прислужуючи за столом, Йоганн подав був хазяїнові вазу з цу­керками. Штіллер відмовився, похитавши го­ловою:

— Діабет…

Юнак здивувався: годину тому в багажнику старенького “опеля” другий служник Штіллера, кривий Каспар, привіз лантух цукру.

— Запас? — ввічливо поцікавився Йоганн. Каспар нічого не відповів, та коли хлопець за­питав удруге, пробурмотів щось не зовсім зро­зуміле:

— Запас? Ге-ге… Добра риба! День–два — і лантух порожній. У нас запасешся!

Куди ж витрачається стільки цукру? І до чого тут риба? А втім, це було не єдине, що здивувало Йоганна вже того першого дня.

Відсунувши цукерки і взявши пінцетиком крихітну таблеточку сахарину, хазяїн урочис­то проголосив:

— Я подумав, я вирішив. Ти наче й справ­ді непоганий хлопець. Отже — мої умови: їжа, — він підняв над столом жовту, обсипану ластовинням руку, загнув палець, — одяг,— за­гнув другий, — навчання, — по дві години через день, — окрема кімната. А платити не буду ні пфеніга.

Йоганн затамував подих. Може, вчулося? Оце так умови! Які так пфеніги?! Він зможе вчитися!.. Он як пощастило йому, безрідному й безпритульному, в якого тільки й власності, що руки та добрий апетит!.. Здорово!

Та, ніби прочитавши в юнакових очах оте “здорово”, хазяїн насупився.

— Ал-ле! — стукнув кістлявим кулаком по масивному старовинному столу. — Але! Із двору на вулицю — ні на крок. Ні про що не розпи­тувати, не швендяти по тих кімнатах, куди не посилали. Я цього не люблю. Затямив? Стар­ший над тобою — Каспар. Усе, що він нака­же, — закон. А над Каспаром — я. Я й більш нікого. Ясно? Робота буде неважка — домашня. В кухні, в саду, ну і… і таке інше. Я сказав усе. Тепер слово за тобою.

Йоганн розгублено мовчав.

— Ну? Я слухаю.

— Як же це… — нарешті пробелькотів хло­пець. — Ні на крок з двору… Ви ж самі каза­ли: я буду вчитися…

— Будеш. Протягом року — у мене. Я вчитиму! Хіба це так мало? А рік мине, не будеш дурнем і ледарем — поговорю де треба. До уні­верситету тебе приймуть. Коротше, ось конт­ракт. Зараз підпишеш, чи ще подумаєш?

Йоганн попросив дозволу подумати до завт­ра. Та хазяїн, певно, був переконаний у його згоді, бо наказав Каспарові провести хлопця до приміщення, де той житиме, якщо пристане на умови.

Побачивши кімнату, юнак мало в долоні не заплескав. У нього, Йоганна Кюммеля, впер­ше в житті буде власна кімната!

Звісно, якщо сказати правду, то була не кімната, а комірчина. І не власна, а хазяїнова. Але ж тут можна прожити щонайменше рік!

Шафа, канапа, стіл… На столі — стос ста­рих, ще воєнних часів, журналів. Йоганн зні­чев’я почав їх гортати.

Війна…

Йоганн Кюммель не любив думати про вій­ну, уникав усяких розмов про політику. Не його це справа, хай інші сушать собі мозок. А Фріц Данкенбауер, його приятель, з яким вони кілька останніх місяців працювали чорноробами-попихачами на кухні жалюгідного ре­сторанчика, навпаки, все мудрував. Учора на­віть посварилися: він назвав Йоганна “темною, на все згодною затичкою”. Замалим не поби­лися. І сьогодні, мабуть, сперечалися б, коли б не оце несподіване запрошення на постійну ро­боту до пана доктора Штіллера.

Йоганнові досі муляє образа. Може, й тем­ний. Може, справді “затичка”. Може, і справді надто дбає про те, щоб улаштуватися в житті якнайкраще… Але ж чому так?

Тільки від чужих людей хлопець дізнався, хто він та звідки. Родина Кюммелів жила там, за Ельбою, у Гіммельштадті. Ще до народження Йоганна батьки втекли звідти на Захід. Спершу рідний край покинули, а потім отут, на околиці Бонна, і його, немовлятко…

Гортає Йоганн старі журнали, розглядає ілюстрації: генерали, кіноактриси, фюрер… Тоскно хлопцеві, темно на душі…

Зненацька невеличке фото, акуратно обведене червоним олівцем, привернуло його увагу. Не так фото, як підпис. “Гіммельштадт. Сту­денти вшановують свого земляка депутата Рейхстагу доктора Макса-Еріха фон Штіллера”.

В оточенні веселої юрби — хазяїн. Моло­дий… Важко впізнати. Поруч ще два знімки. На першому:

“Гіммельштадт, Кайзерштрассе, 4. Парад­ний під’їзд “Голубого замку” — родового маєт­ку фон Штіллерів”.

На другому:

“Зал у маєтку. Галерея предків”.

Над знімками — великими готичними літе­рами: “Син вітчизни служить вітчизні”.

Син вітчизни…

Сказати Штіллерові, що вони майже земля­ки? Навіщо?

І вперше за сьогоднішній день подумав: що він за один, оцей Штіллер?..

Ат, чи не все одно? Аби підготував, аби до­поміг вступити до університету.

Погасив світло. Довго не міг заснути: крізь нещільно причинені двері долинали голоси: хазяїн і служник щось гаряче обговорювали.

Вранці Йоганн підписав контракт.

2

Ну й довгими ж видалися перші дні! І дов­гими, і нудними, а головне — непевними. Чотири дні — від понеділка по четвер — Йоганнові доручали тільки роботу в саду. А щовечора, хоч який був стомлений, він му­сив одбувати довгі посиденьки в хазяйському кабінеті, що їх Штіллер урочисто називав “за­душевними вечорами спогадів”.

Штіллер цікавився минулим свого робітника, а Йоганн — що Йоганнові лишалося?.. Його питали, він відповідав…

У п’ятницю, одразу після сніданку, хазяїн покликав хлопця. Досі Йоганн знав лише чоти­ри кімнати — свою, Каспарову, їдальню та Штіллерів кабінет. Всі вони містилися па пер­шому поверсі. Тепер же хазяїн повів його дов­гим тьмяним коридором до гвинтових сходів. Доки піднімалися, хирлявий, вузькогрудий Штіллер двічі відпочивав.

Сторінка 1 з 7 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>