Юрій Герасименко - Ельфи доктора Штіллера

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.docx)Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.docx69 Кб617
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.fb2)Yuriy_gerasymenko_elfy_doktora_shtillera.fb2185 Кб650

 

Юрій Герасименко

Ельфи доктора Штіллера

 

Бак на горищі

1

Макс-Еріх фон Штіллер не вживав нічого солодкого. Першого дня, прислужуючи за столом, Йоганн подав був хазяїнові вазу з цу­керками. Штіллер відмовився, похитавши го­ловою:

— Діабет…

Юнак здивувався: годину тому в багажнику старенького “опеля” другий служник Штіллера, кривий Каспар, привіз лантух цукру.

— Запас? — ввічливо поцікавився Йоганн. Каспар нічого не відповів, та коли хлопець за­питав удруге, пробурмотів щось не зовсім зро­зуміле:

— Запас? Ге-ге… Добра риба! День–два — і лантух порожній. У нас запасешся!

Куди ж витрачається стільки цукру? І до чого тут риба? А втім, це було не єдине, що здивувало Йоганна вже того першого дня.

Відсунувши цукерки і взявши пінцетиком крихітну таблеточку сахарину, хазяїн урочис­то проголосив:

— Я подумав, я вирішив. Ти наче й справ­ді непоганий хлопець. Отже — мої умови: їжа, — він підняв над столом жовту, обсипану ластовинням руку, загнув палець, — одяг,— за­гнув другий, — навчання, — по дві години через день, — окрема кімната. А платити не буду ні пфеніга.

Йоганн затамував подих. Може, вчулося? Оце так умови! Які так пфеніги?! Він зможе вчитися!.. Он як пощастило йому, безрідному й безпритульному, в якого тільки й власності, що руки та добрий апетит!.. Здорово!

Та, ніби прочитавши в юнакових очах оте “здорово”, хазяїн насупився.

— Ал-ле! — стукнув кістлявим кулаком по масивному старовинному столу. — Але! Із двору на вулицю — ні на крок. Ні про що не розпи­тувати, не швендяти по тих кімнатах, куди не посилали. Я цього не люблю. Затямив? Стар­ший над тобою — Каспар. Усе, що він нака­же, — закон. А над Каспаром — я. Я й більш нікого. Ясно? Робота буде неважка — домашня. В кухні, в саду, ну і… і таке інше. Я сказав усе. Тепер слово за тобою.

Йоганн розгублено мовчав.

— Ну? Я слухаю.

— Як же це… — нарешті пробелькотів хло­пець. — Ні на крок з двору… Ви ж самі каза­ли: я буду вчитися…

— Будеш. Протягом року — у мене. Я вчитиму! Хіба це так мало? А рік мине, не будеш дурнем і ледарем — поговорю де треба. До уні­верситету тебе приймуть. Коротше, ось конт­ракт. Зараз підпишеш, чи ще подумаєш?

Йоганн попросив дозволу подумати до завт­ра. Та хазяїн, певно, був переконаний у його згоді, бо наказав Каспарові провести хлопця до приміщення, де той житиме, якщо пристане на умови.

Побачивши кімнату, юнак мало в долоні не заплескав. У нього, Йоганна Кюммеля, впер­ше в житті буде власна кімната!

Звісно, якщо сказати правду, то була не кімната, а комірчина. І не власна, а хазяїнова. Але ж тут можна прожити щонайменше рік!

Шафа, канапа, стіл… На столі — стос ста­рих, ще воєнних часів, журналів. Йоганн зні­чев’я почав їх гортати.

Війна…

Йоганн Кюммель не любив думати про вій­ну, уникав усяких розмов про політику. Не його це справа, хай інші сушать собі мозок. А Фріц Данкенбауер, його приятель, з яким вони кілька останніх місяців працювали чорноробами-попихачами на кухні жалюгідного ре­сторанчика, навпаки, все мудрував. Учора на­віть посварилися: він назвав Йоганна “темною, на все згодною затичкою”. Замалим не поби­лися. І сьогодні, мабуть, сперечалися б, коли б не оце несподіване запрошення на постійну ро­боту до пана доктора Штіллера.

Йоганнові досі муляє образа. Може, й тем­ний. Може, справді “затичка”. Може, і справді надто дбає про те, щоб улаштуватися в житті якнайкраще… Але ж чому так?

Тільки від чужих людей хлопець дізнався, хто він та звідки. Родина Кюммелів жила там, за Ельбою, у Гіммельштадті. Ще до народження Йоганна батьки втекли звідти на Захід. Спершу рідний край покинули, а потім отут, на околиці Бонна, і його, немовлятко…

Гортає Йоганн старі журнали, розглядає ілюстрації: генерали, кіноактриси, фюрер… Тоскно хлопцеві, темно на душі…

Зненацька невеличке фото, акуратно обведене червоним олівцем, привернуло його увагу. Не так фото, як підпис. “Гіммельштадт. Сту­денти вшановують свого земляка депутата Рейхстагу доктора Макса-Еріха фон Штіллера”.

В оточенні веселої юрби — хазяїн. Моло­дий… Важко впізнати. Поруч ще два знімки. На першому:

“Гіммельштадт, Кайзерштрассе, 4. Парад­ний під’їзд “Голубого замку” — родового маєт­ку фон Штіллерів”.

На другому:

“Зал у маєтку. Галерея предків”.

Над знімками — великими готичними літе­рами: “Син вітчизни служить вітчизні”.

Син вітчизни…

Сказати Штіллерові, що вони майже земля­ки? Навіщо?

І вперше за сьогоднішній день подумав: що він за один, оцей Штіллер?..

Ат, чи не все одно? Аби підготував, аби до­поміг вступити до університету.

Погасив світло. Довго не міг заснути: крізь нещільно причинені двері долинали голоси: хазяїн і служник щось гаряче обговорювали.

Вранці Йоганн підписав контракт.

2

Ну й довгими ж видалися перші дні! І дов­гими, і нудними, а головне — непевними. Чотири дні — від понеділка по четвер — Йоганнові доручали тільки роботу в саду. А щовечора, хоч який був стомлений, він му­сив одбувати довгі посиденьки в хазяйському кабінеті, що їх Штіллер урочисто називав “за­душевними вечорами спогадів”.

Штіллер цікавився минулим свого робітника, а Йоганн — що Йоганнові лишалося?.. Його питали, він відповідав…

У п’ятницю, одразу після сніданку, хазяїн покликав хлопця. Досі Йоганн знав лише чоти­ри кімнати — свою, Каспарову, їдальню та Штіллерів кабінет. Всі вони містилися па пер­шому поверсі. Тепер же хазяїн повів його дов­гим тьмяним коридором до гвинтових сходів. Доки піднімалися, хирлявий, вузькогрудий Штіллер двічі відпочивав.

У просторій кімнаті на помості височів бак. На його пласких боках сяяли циферблатами якісь прилади. Пахло в кімнаті ніби кондитер­ською і водночас аптекою. Обабіч бака на двох довгих, сліпучо-білих столах виструнчилися акуратними рядами скляні посудини. Вони ски­далися на оті великі маслянки, що ними ко­лись користувалися машиністи паровозів. На кожній біля кришки поблискував міддю неве­личкий прилад з довгастою кнопкою і малень­ким віконечком, у якому тремтіли світні роже­ві й голубі цифри. Коло одного стола порався Каспар, перебираючи посудини.

— Сьогодні допомагатимеш Каспарові, — наказав хазяїн.

— Добра риба!.. — промимрив, зітхаючи, Каспар.

Після того, як Штіллер пішов, Йоганн з Каспаром наповнювали розливальниці — так називалися оті “маслянки”. Хлопець підстав­ляв їх під краник бака, з якого текла густа оранжева рідина, а кривий не відводив свого єдиного ока від приладів. Розливальниці поста­вили па великі пластмасові тарелі і Каспар знову послав хлопця в сад полоти грядки.

3

Настала субота. За сніданком, — сиділи за столом, як завжди, втрьох, — хазяїн сказав:

— Допоможеш Каспарові. Швиденько впо­раєшся, та й приходь до мене в кабінет.

Проте, як не старався хлопець, “швидень­ко” не вийшло. Після сніданку вони з кривим узяли в комірчині великі пластмасові відра й полізли в підвал. Там стояв знайомий уже Йоганнові лантух з цукром. Коли наповнили відра, Каспар, не поспішаючи, запалив сига­рету.

— Ну, чого стоїш? — пробуркотів він. — Бери тягни. Та не одне — обидва. Важко? Ах, я й забув, пан майбутній академік більше по­любляє розумову працю. Чи не так? — і ошкі­рився. — Добра риба!.. Тягни, тягни!

Відра ті довелося справді тягти, а, не нести. Сім потів зійшло, поки видерся по гвинтових сходах нагору.

У кімнаті, де вчора вже побував Йоганн, цукор висипали в бак. Із скляної шафи Каспар витяг кілька великих колб з різнобарвними про­зорими й каламутними рідинами та порожню мензурку завбільшки як пивний кухоль. Довго чаклував над нею, доливав то одну, то іншу рідину, розмішував, дивився на світло, струшу­вав і знову доливав. І тільки аж коли суміш набула спершу ясно-червоного, а потім крива­вого кольору і почала диміти, обережно, пере­хиливши мензурку через край бака, вилив на цукор. Закрив кришку, закрутив гайки, клац­нув якимось рубильником. Потім вони, як і вчора, наповнювали розливальниці.

До хазяйського кабінету Йоганн постукав боязко і невпевнено: перший же раз…

— Прошу, прошу!

Двері розчинилися, і в ту ж мить різко, настирливо задеренчав телефон.

— Сідай, хлопчику, — кивнув Штіллер, бе­ручи трубку. — Алло… Так, це я, — і раптом схопився. — Сьогодні? Слухайте, а це… Я вже перестаю вірити… Прийме? Зараз їду. Зараз, зараз! Ви навіть не уявляєте, як я вам вдяч­ний! І я також!.. — поклав трубку. Тут же, на тумбочці біля апарата, натиснув кнопку. — Сьо­годні вчитися не доведеться. Пробач. Але — не хвилюйся, ми своє надолужимо…

Увійшов Каспар.

— Їду, — весело повідомив його Штіллер, замикаючи сейф, вмурований у стіну ліворуч од письмового столу. Хлопець уже знав: оця сталева шафа називається “лівим сейфом”. За важкими, пофарбованими в білий колір двер­цятами зберігалися не гроші і не якісь там рукописи чи документи. На всіх трьох полицях тьмяно поблискували батареї карафочок з най­різноманітнішими горілками, коньяками, ліке­рами. Праворуч від столу був другий сейф, теж вмурований у стіну. На відміну від першого його називали “правим”.

— Їду, — повторив хазяїн, подзенькав в’яз­кою ключів і зняв з неї той, яким щойно за­мкнув лівий сейф. — А ці бери, — кинув Каспарові усю в’язку.

4

Хазяїн поїхав, а хлопець аж до полудня працював у саду — полов, поливав, підмі­тав доріжки…

За роботою Йоганн і про обід забув. На го­динник глянув тільки тоді, як упорався: пізно, Каспар, мабуть, давно вже хропе після своїх незмінних бобів з м’ясом.

Проте в їдальні все виглядало так, ніби кривий ще не обідав. Де ж він? Зазирнув до його кімнатки — нема. Може, в кабінеті? Так воно й є.

В лівому кутку, біля відчиненого сейфа, стояв Каспар. Похитуючись і бурмочучи під ніс свою приповідку, він неслухняною рукою на­магався поставити на поличку досить-таки ве­личеньку, вже порожню карафку. Нарешті це йому вдалося.

Повернувся до столу і аж тут помітив, що він у кімнаті не сам.

— А-а… майбутній академік!.. Ну що ж, тим краще, тим краще. Прошу! — І зробив та­кий широкий та рвучкий жест, що мало не впав.

Йоганн підійшов ближче. Каспар знову по­ліз до сейфа і поставив на стіл пузату карафку.

— Це, — непевним рухом показав на гра­фин, — це кюммель[1]. Зрозумів? Кюммель! І це, — тицьнув Йоганна в живіт. — і це Кюм­мель. Ви мусите… — хихикнув, задоволений власною дотепністю, — мусите порозумітися! Ну? — витяг гранчасту затичку.

Йоганн заперечливо похитав головою.

— О-о… Пан академік не звик із шийки!.. Зараз, одну хвилинку…

Схилився, перекинув скляну вазу із сухи­ми квітами, висипав олівці з важкого сталево­го циліндра і, не сполоснувши, налив у нього:

— Це… це був снаряд. Російський снаряд… Він летів у і руди такому, як я… Але… — і Каспар покрутив пальцем перед носом. — Ал-ле!.. Російський — не розірвався. А що це значить? Це значить… Хазяїн сказав би:, “Вип’ємо за снаряд!”.

— Не можу. Я непитущий.

— Які ми святі!.. Ну що ж, — він повільно підніс до губ важку посудину, — добра риба!.. П’ю — сам один! Один рейх, один фюрер…

Вихилив. Після цього його так розвезло, що він не міг і встояти. Упав на стілець.

— Я… — хитнув головою.— Я хочу в ліж­ко… — І раптом визвірився на Йоганна: — Мов­чати! Гауптшарфюрер[2] Каспар Фляйш дозво­ляє… Ну? Чого стоїш? Неси!

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: