Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_koly_vmyraie_bezsmertnyi.docx)Yuriy_gerasymenko_koly_vmyraie_bezsmertnyi.docx452 Кб1171
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_koly_vmyraie_bezsmertnyi.fb2)Yuriy_gerasymenko_koly_vmyraie_bezsmertnyi.fb21051 Кб1091
В ніч на 31 грудня І9.. року радіостанції Соціаліс­тичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: “Говорить “В-18”… Бідило… Не ждіть… Всі три не діють… Прощайте…”
П’ять років тому з місячного космодрому старту­вав до далекої планетної системи зорі N трансгалактичний лайнер “В-18”. пілотований Іваном Бідилом.
Про життя Івана Бідила на далекій космічній пла­неті, про звичаї і нрави в країні Безсмертного і розпо­відає автор у своєму творі. Це гостра сатира на сьогоднішню капіталістичну дійсність.

 

Юрій Герасименко

Коли вмирає Безсмертний

(Фантастична повість)

 

ПРОЛОГ

 

В ніч на 31 грудня 19.. року кілька радіостанцій північної пів­кулі прийняли уривки радіограми:

“В-18”… Говорить “В-18”… Бідило… Не ждіть… Всі три не діють… Прощайте… Гравітаційне зростає…”

Вранці всі газети Землі опублікували радіограму та численні коментарі вчених.

П’ять років тому з місячного космодрому стартував трансгалактичний лайнер “В-18”. Це була незвичайна експедиція. Давно вже на місячних та марсіанських трасах курсували пасажирські ракети. В останні роки встановлено регулярне сполучення з кос­мічною станцією на Венері. Але в таку далеку дорогу людина зі­бралася вперше.

Трансгалактичний лайнер мав завдання досягти планетної си­стеми зорі N і дослідити її.

П’ять років з гордим хвилюванням вслухався світ у кожну вісточку з далекого “В-18”. П’ять років дітлахи грали в Івана Бідила, хлопці клялися його ім’ям, дівчата всіх континентів носили в медальйонах портрет чубатого астронавта. П’ять років маленька сива бабуся виглядала сина… Минуло п’ять років.

31 грудня 19.. року о другій годині дня всі заводи світу припи­нили роботу. Мадрід, Рим, Братіслава, Токіо… Мітингів не було — над площами, проспектами, над стотисячними натовпами плив траурний гімн:

Наш враг над тобой не глумился,

Кругом тебя были свои…

Гули гудки, піонери ставали в почесну варту біля портретів Івана Бідила.

Не надлюдину-диктатора, не завойовника життєвого простору, не премудрого винахідника “чистої бомби” — пам’ять веселого кос­монавта вшановував світ.

Великими, сліпими від сліз очима дивилася в небо Іванова ма­ти… За горою, за білою сільською школою вогнисто погасав захід. Перша зірка засвітилася — прямо над головою, потім друга, третя… Ожив, заворушився, заблимав стоокий космос в усій своїй грізній величі. Десь там, у неміряних просторах, вогненно сяє Іванова зоря…

— Сину! — хоче гукнути мати.— Івасику…— спраглими губами шепоче.

Похилилася, не бачить стежки перед собою, бреде додому. Але й тут, у просторій затишній світлиці, кожна річ, кожна дрібничка нагадує сина. Улюблені книги під склом у трьох саморобних ша­фах — Шевченко, Ціолковський, Некрасов… І шафи сам поробив. Суха пальмова гілка — із Конго, із санаторію привіз. Бюст Акиро — молодого японського історика, вірного Іванового друга… Рація — Звичайна, домашня, але й тут Іванова рука: якісь прилади, присто­сування, щоб передачі, бач, з космосу приймати…

Затуливши лице долонями, сива жінка здригається від ридань. Маленька, по-дівочому струнка й тендітна, мати й плаче якось не по-старечому — гаряче, безутішно…

В кімнаті вже зовсім поночі. Встала, ввімкнула світло. З порт­рета, прикрашеного сосновими гілками, весело, задирикувато всміхався Іван.

Туманилося в голові. Неквапно хусточкою витерла очі, задум­ливо, повільно-повільно зірвала з календаря листок.

31 грудня 19.. року.

“Наш враг над тобой не глумился…”

 

ЧАСТИНА ПЕРША

КУПХЕЙП І ЧАКТ

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Німа кімната. Золота Завіса над морем. Ще один офіційний представник. “Щактиф ехип!”

Бідило прокинувся, схопився. В кімнаті просторо; крім високого ложа, на якому він щойно спав, нічого нема. Мертва тиша, білий туманний при­смерк.

Обережно спустив ноги, торкнувся голими пальцями теплої підлоги, встав. І одразу ж спа­лахнуло світло. Жовто-зелене, воно лилося з усіх боків: з панелей стін, зі стелі і навіть з підлоги — м’якої, обтягненої еластичною плівкою. Жодного вікна, жодної лам­почки.

А де ж двері? Обдивився — дверей нема.

— Чортівня якась… — пробурмотів Іван і — диво дивне! — не почув власного голосу. Як у подушку. Стукав у панелі стін, гукав, та в кімнаті, як і раніше, стояла мертва, глуха тиша.

Понуро підійшов до ложа, ліг. Боліла голова, боліло в грудях, важко, з перебоями гупало серце.

Де зараз “В-18”? Чи можна буде відремонтувати його? Шість місяців, як Іван покинув рідну планету. Шість мі­сяців — це в космосі, а на Землі за той час відшуміло на­багато більше. Зате для Івана минули оті шість, як один великий, напружений день.

Чи не рано підбивати підсумки? Перш за все слід, як то кажуть, вияснити обстановку.

…І так же все добре було, занадто добре — як по ін­струкції. Через Два тижні він мав досягти першої планети системи N, лягти на орбіту, облетіти її кілька разів, сісти. Так би воно й сталося, якби не ця несподівана біда.

Перед очима ясно вималювалась картина недавньої ка­тастрофи. Прилади показують зростання радіації. Паморочиться голова. Поштовх, поштовх… Що це? Метеори? Цього тільки не вистачало… Чому ж не чути сигналів метеоритної небезпеки? Невже відмовив локатор? Так, стрілки приладів на нульових позначках. А радіація зростає й зростає… Якесь невідоме випромінювання…

Страшний удар стрясає броньований корпус. Збігали, заблимали на пульті управління зловісні червоні вогники. Вдарив оглушливий дзвоник.

Сторінка 1 з 79 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 > У кінець >>