Юрій Герасименко - Коли вмирає Безсмертний

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_koly_vmyraie_bezsmertnyi.docx)Yuriy_gerasymenko_koly_vmyraie_bezsmertnyi.docx452 Кб1802
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_koly_vmyraie_bezsmertnyi.fb2)Yuriy_gerasymenko_koly_vmyraie_bezsmertnyi.fb21051 Кб1822
В ніч на 31 грудня І9.. року радіостанції Соціаліс­тичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: “Говорить “В-18”… Бідило… Не ждіть… Всі три не діють… Прощайте…”
П’ять років тому з місячного космодрому старту­вав до далекої планетної системи зорі N трансгалактичний лайнер “В-18”. пілотований Іваном Бідилом.
Про життя Івана Бідила на далекій космічній пла­неті, про звичаї і нрави в країні Безсмертного і розпо­відає автор у своєму творі. Це гостра сатира на сьогоднішню капіталістичну дійсність.

 

Юрій Герасименко

Коли вмирає Безсмертний

(Фантастична повість)

 

ПРОЛОГ

 

В ніч на 31 грудня 19.. року кілька радіостанцій північної пів­кулі прийняли уривки радіограми:

“В-18”… Говорить “В-18”… Бідило… Не ждіть… Всі три не діють… Прощайте… Гравітаційне зростає…”

Вранці всі газети Землі опублікували радіограму та численні коментарі вчених.

П’ять років тому з місячного космодрому стартував трансгалактичний лайнер “В-18”. Це була незвичайна експедиція. Давно вже на місячних та марсіанських трасах курсували пасажирські ракети. В останні роки встановлено регулярне сполучення з кос­мічною станцією на Венері. Але в таку далеку дорогу людина зі­бралася вперше.

Трансгалактичний лайнер мав завдання досягти планетної си­стеми зорі N і дослідити її.

П’ять років з гордим хвилюванням вслухався світ у кожну вісточку з далекого “В-18”. П’ять років дітлахи грали в Івана Бідила, хлопці клялися його ім’ям, дівчата всіх континентів носили в медальйонах портрет чубатого астронавта. П’ять років маленька сива бабуся виглядала сина… Минуло п’ять років.

31 грудня 19.. року о другій годині дня всі заводи світу припи­нили роботу. Мадрід, Рим, Братіслава, Токіо… Мітингів не було — над площами, проспектами, над стотисячними натовпами плив траурний гімн:

Наш враг над тобой не глумился,

Кругом тебя были свои…

Гули гудки, піонери ставали в почесну варту біля портретів Івана Бідила.

Не надлюдину-диктатора, не завойовника життєвого простору, не премудрого винахідника “чистої бомби” — пам’ять веселого кос­монавта вшановував світ.

Великими, сліпими від сліз очима дивилася в небо Іванова ма­ти… За горою, за білою сільською школою вогнисто погасав захід. Перша зірка засвітилася — прямо над головою, потім друга, третя… Ожив, заворушився, заблимав стоокий космос в усій своїй грізній величі. Десь там, у неміряних просторах, вогненно сяє Іванова зоря…

— Сину! — хоче гукнути мати.— Івасику…— спраглими губами шепоче.

Похилилася, не бачить стежки перед собою, бреде додому. Але й тут, у просторій затишній світлиці, кожна річ, кожна дрібничка нагадує сина. Улюблені книги під склом у трьох саморобних ша­фах — Шевченко, Ціолковський, Некрасов… І шафи сам поробив. Суха пальмова гілка — із Конго, із санаторію привіз. Бюст Акиро — молодого японського історика, вірного Іванового друга… Рація — Звичайна, домашня, але й тут Іванова рука: якісь прилади, присто­сування, щоб передачі, бач, з космосу приймати…

Затуливши лице долонями, сива жінка здригається від ридань. Маленька, по-дівочому струнка й тендітна, мати й плаче якось не по-старечому — гаряче, безутішно…

В кімнаті вже зовсім поночі. Встала, ввімкнула світло. З порт­рета, прикрашеного сосновими гілками, весело, задирикувато всміхався Іван.

Туманилося в голові. Неквапно хусточкою витерла очі, задум­ливо, повільно-повільно зірвала з календаря листок.

31 грудня 19.. року.

“Наш враг над тобой не глумился…”

 

ЧАСТИНА ПЕРША

КУПХЕЙП І ЧАКТ

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Німа кімната. Золота Завіса над морем. Ще один офіційний представник. “Щактиф ехип!”

Бідило прокинувся, схопився. В кімнаті просторо; крім високого ложа, на якому він щойно спав, нічого нема. Мертва тиша, білий туманний при­смерк.

Обережно спустив ноги, торкнувся голими пальцями теплої підлоги, встав. І одразу ж спа­лахнуло світло. Жовто-зелене, воно лилося з усіх боків: з панелей стін, зі стелі і навіть з підлоги — м’якої, обтягненої еластичною плівкою. Жодного вікна, жодної лам­почки.

А де ж двері? Обдивився — дверей нема.

— Чортівня якась… — пробурмотів Іван і — диво дивне! — не почув власного голосу. Як у подушку. Стукав у панелі стін, гукав, та в кімнаті, як і раніше, стояла мертва, глуха тиша.

Понуро підійшов до ложа, ліг. Боліла голова, боліло в грудях, важко, з перебоями гупало серце.

Де зараз “В-18”? Чи можна буде відремонтувати його? Шість місяців, як Іван покинув рідну планету. Шість мі­сяців — це в космосі, а на Землі за той час відшуміло на­багато більше. Зате для Івана минули оті шість, як один великий, напружений день.

Чи не рано підбивати підсумки? Перш за все слід, як то кажуть, вияснити обстановку.

…І так же все добре було, занадто добре — як по ін­струкції. Через Два тижні він мав досягти першої планети системи N, лягти на орбіту, облетіти її кілька разів, сісти. Так би воно й сталося, якби не ця несподівана біда.

Перед очима ясно вималювалась картина недавньої ка­тастрофи. Прилади показують зростання радіації. Паморочиться голова. Поштовх, поштовх… Що це? Метеори? Цього тільки не вистачало… Чому ж не чути сигналів метеоритної небезпеки? Невже відмовив локатор? Так, стрілки приладів на нульових позначках. А радіація зростає й зростає… Якесь невідоме випромінювання…

Страшний удар стрясає броньований корпус. Збігали, заблимали на пульті управління зловісні червоні вогники. Вдарив оглушливий дзвоник.

— “Пробоїни в секторі три. Двигуни не діють”, — прочи­тав Іван світловий напис на великому синьому табло.

— Які двигуни? — запитав космонавт.

“Двигуни № 1, № 2, № 3”,— спалахнув новий напис.

Все, що відбувалося потім,— немов у тумані. Іван лаяв­ся, пробував відчинити заклинений метеором люк до тре­тього сектора — даремно.

Третій сектор, енергетичне серце корабля…

А в ілюмінаторі зростав і зростав туманний диск. Втра­тивши управління, не здатний самостійно рухатись, корабель падав на якусь жовто-зелену планету.

Більш нічого не лишилося в пам’яті. Як він не розбився? Хто його рятівник? І чи рятівник? А може — тюремник? Справді, дуже вже схожа на камеру, бачену в старому філь­мі, оця порожня, німа кімната.

І знов згадалось: пульт управління, бортовий журнал, ін­струкція Всесвітньої Ради Астронавтики: “При наявності органічного життя — нижчі рослини, черви та інші безхре­бетні — всебічно дослідити…”

Бідило всміхнувся: що ж, дослідження можна вважати розпочатим. От тільки невідомо, хто кого досліджуватиме — Іван безхребетних чи безхребетні Івана…

І раптом Бідило почув перший непевний звук. Далекий, ледве чутний дзвін то затихав, то посилювався, напливав хвилями, немов пульсував.

“Зараз щось відбудеться… Щось повинно відбутися…” Іван схопився, сів. І в ту ж мить одна з панелей протилеж­ної стіни беззвучно посунулася вбік.

Що це — сон? І дійсно, все, що було далі, нагадувало химерний сон.

З глибини широкого коридора в жовтому сяйві йшли якісь чорно-зелені створіння. Йшли вони незвичайно — пруж­ними, танцюючими кроками.

Зовні створіння оті дуже скидалися на людей. Та як мало людського було в їхній поставі, у виразах облич. Щось неживе, бездумно-механічне відчувалося в одноманітних, до синхронності злагоджених рухах. Клітчастий, чорно-зелений одяг обтягував однаковісінькі, аж наче стандартні тіла. Під чорно-зеленими шоломами — обличчя абсолютно однакові. Вишикувались двома шеренгами обабіч ложа, притисли до грудей чорні плескаті скриньки з блискучими рефлекторами, застигли. Кожен рефлектор направлений на Івана.

І тоді в глибині коридора з’явилися двоє в білому. Один — присадкуватий, товстенький горбань, другий — худорлявий юнак. Йшли вони повільно, з гордо піднятими головами. Іва­нові одразу ж впало в око: обидва — і горбань, і юнак — поблискували зеленкуватими лисинами. Панель за ними без­звучно засунулась. Поруч посунулась інша, відкрилася біла дошка-пульт з безліччю всіляких кнопок та важелів.

Горбань подивився на худорлявого, худорлявий щось пе­реключив на білому пульті — і вмить німа кімната ожила. Кожен шерех, шелест, навіть дихання стали дивовижно гуч­ними, підкреслено чіткими…

Двоє в білому стоять перед Іваном. Відчуваючи, що з ним хочуть говорити якісь високі офіційні особи, Бідило встав.

Горбань — за всіма ознаками він і по чину, і за віком був старшим — зробив крок до Івана, приклав собі до скронь пучки обох рук і поважно, неголосно проказав:

— Купхйп.

Худорлявий повторив жест горбаня, відрекомендувався:

— Чакт.

Іван, тицьнувши пальцем у свої широчезні груди, теж було хотів тихо й ввічливо назвати себе, та голос його (бі­сова кімната! То вона німа, то кожен звук стократ посилює!) прогримів розкотистим громом:

— Бідило!

Купхейп здригнувся, на блідому обличчі худорлявого вперше майнула неясна тінь думки. Якусь мить панувала мовчанка.

Панель знову відсунулась, з коридора зайшов ще один чорно-зелений. Поклав Іванові на коліна такий же білий, як на Купхейпові й Пактові, одяг — щось на зразок халата.

Горбань владним жестом наказав Іванові йти за ним. Так, саме наказав, а не попросив.

Коридор повернув праворуч, потім ліворуч. М’яка під­лога вгиналася під ногами, і від цього йти було важко. Плив, коливався понуро-монотонний дзвін. Дзвін був таким нуд­ним, що від нього, здавалося, аж у грудях свербіло.

Прохід закінчився тупиком. Чакт щось поворожив біля одної з панелей — і вона відсунулась.

В обличчя війнуло парким оранжерейним повітрям. В отворі світилось зеленкувате небо. Дзвін став гучнішим. Слі­дом за Купхейпом і Чактом Іван ступив на білі вологі плити.

Від подиву перехопило подих… Просто над головою сто­яло велике і якесь волохате сонце. В туманному жовто-зеленому небі — ні хмаринки. Пахло грибами, пліснявою. Між білими кам’яними колонами непорушно, як дзеркало, тьмя­но світилось море. Жовто-зелене, кольору неба, воно ледве-ледве хлюпало маленькими хвильками на кам’янистий берег. Біля води купчилися безбарвні, схожі на гриби рослини.

Та найдивовижніше було там, на морському обрії. Про­сто з води підводилася і губилась у небі золота промінна стіна. Ні праворуч, ні ліворуч — наскільки вистачало зору — кінця їй не видно було. Стіна палахкотіла, іскрилася, що­мить міняючи тони. То яскраво-жовта, ю побігли по ній, як зморшки по золотому оксамиту, зелені тіні, і вже вона то майже зелена, то знов золота.

Мінлива, хитка, вона була дуже схожа на величезну, розколихану вітром завісу. І ця золота завіса немов пульсу­вала в такт вібруючому дзвону. Мов заворожений стояв Іван, несила було відірвати очей від дивного, незрозумілого видовища…

Чакт, торкнувши Івана за плече, жестом попросив: ходім, мовляв.

Внизу, під білими колонами ґанку, стояла, а точніше ле­жала на череві, сигароподібна, гостроноса машина, трохи схожа на дирижабль. Біля машини поралися кілька блідих мовчазних створінь.

І раптом невідь звідки — до того він, напевне, був за машиною — серед юрби з’явився ще один, як подумав Іван, офіційний представник. І по костюму — блискучому, ясно-зеленому,— і по безлічі металевих трикутничків, ромбиків, квадратиків, що рясно вкривали запалі груди і випнуте че­рево, і по страшенно поважній поставі можна було зрозу­міти, що особі цій, гордій та пишній, немає рівних серед присутніх.

Чорно-зелені виструнчились, завмерли, мов статуї з ста­рої позеленілої міді. Стукни, здавалось, котрогось — і за­дзвенить.

Купхейп щось розгублено пробелькотав і теж став наввипинки.

Чакт ще більше зблід, помітно підтягнувся.

Поважний, не звертаючи ні найменшої уваги на Івана, пішов вздовж строю чорно-зелених. Пройшов, ще більше наприндився і раптом, викинувши вбік правицю із стиснутим кулаком, хрипко вигукнув:

Сторінка 1 з 39 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 > У кінець >>

Пошук на сайті: