ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ОХРІМОВА СВИТА


Була в Охріма сіра свита,
Так хороше пошита:
Іззаду вусики з червоного сукна;
На комірі мережечка така, що на! -
Хоч голові носити. 
Дурний Охрім не вмів її глядіти,
Таскав, коли й не слід таскать.
Раз став він свиту надягать,- 
Аж дивиться - рукава вже продрались. 
От мій Охрім, щоб люди не сміялись, 
Налагодивсь латать. 
А де ж суконця взять?
Охрімові невдивовижу! 
"Ми знайдемо! - він каже сам собі,-
Рукава трохи обчикрижу 
Та й поможу журбі". 
Зробив 
І свиту знов надів.
І хороше йому здається,
Хоч руки й голі до локіт;
Так он біда: куди він не поткнеться,- 
Усяк од реготу береться за живіт. 
Розсердився Охрім, що з його так глузують.
"Тривайте ж,- каже,- коли так, 
Зроблю ж я осьде як...
Нехай дурні собі пустують;
У них, видно, жуки у голові...
А ми втнемо рукавця і нові,
Хіба мудрація велика!"
Охрім догадливий був парубіка! 
Прехорошенько взяв
Підрізав поли він чимало,-
Якраз, щоб на рукава стало,-
Покраяв та й попришивав -
І знов рукава як рукава;
І ходить мій Охрім, неначе та проява, 
Та й думає: "Ось я-то молодець,
Удався хоч куди хлопчина!" 
Дурний, дурний: а на йому свитина, 
Неначе той німецький каптанець!
Отак і з тим буває, 
Хто чортзна-де добро своє діває,- 
А там як кинеться - вертить і так і сяк, 
Неначе горобець у клітці... 
Дивись, згодя - гуляє неборак 
В Охрімовій куценькій свитці.
1853