Микола Гоголь - Вечір проти Івана Купала

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_vechir_proty_ivana_kupala.docx)Mykola_gogol_vechir_proty_ivana_kupala.docx43 Кб4642
Скачать этот файл (Mykola_gogol_vechir_proty_ivana_kupala.fb2)Mykola_gogol_vechir_proty_ivana_kupala.fb258 Кб1987

 

Микола Гоголь

 Вечір проти Івана Купала 

 

Бувальщина, розказаня дяком ***ської церкви

Хома Григорович мав особливу примху: він вельми не любив наново переповідати одне й те саме. Бувало, деколи, як допросишся в нього щось розказати ще раз, то, дивись, щось і додасть новеньке або переіначить так, що й упізнати годі. Якось один із тих панів, - нам, простим людям, важко й назвати їх: писаки вони - не писаки, а от те саме, що гендлярі по наших ярмарках. Нахапають, напросять, нацуплять усякої всячини, та й випускають книжечки, не товстіші за граматику, щомісяця чи щотижня[1]. Один із цих панів і виканючнив у Хоми Григоровича саме цю історію, а той геть забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому каптані, що про нього казав я і якого одну розповідь ви, гадаю, вже прочитали; привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович ладен уже був осідлати носа свого окулярами, та згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, передав книжку мені. А я грамоту сяк-так розумію і не ношу окулярів, тож і взявся читати. Не встиг перегорнути і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку[2].

- Стривайте-но! Спочатку скажіть мені, що це ви читаєте? Правду сказати, трохи збив він мене з пантелику цим запитанням.

- Як це, що читаю, Хомо Григоровичу? Та вашу ж бувальщину, ваші власні слова.

- Хто вам сказав, що це мої слова?

- Та чого ж вам ще? Тут і надруковано: “оповідана таким-то дяком”.

- Плюньте межі очі тому, хто це надрукував! Бреше, сучий москаль! Чи ж таке я говорив? Що то вже, як у кого чортма клепки в голові! Слухайте, я вам розповім її зараз.

Ми поприсувалися до столу, і він почав.

Дід мій (царство йому небесне! щоб йому на тім світі їлись самі паляниці пшеничні та маківники в меді) вмів гарно оповідати. Бувало, заведе мову - цілий день не ворухнувся 6 із місця та все б слухав. Вже ж не рівня якомусь нинішньому базікалові, що як почне москаля везти[3], та ще так, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч хапай шапку та з хати. Як тепер пригадую, - покійна мати моя була ще жива, - як довгого зимового вечора, коли надворі тріщав мороз і суціль замуровував вузеньке віконце нашої хати, сиділа вона перед прялкою, виводячи рукою довгу нитку, колихаючи ногою колиску й приспівуючи пісні, що наче й тепер чуються мені. Каганець то миготів, то спалахував, наче лякаючись чогось, і світив нам у хаті. Веретено дзижчало, а ми всі, діти, зібравшись у купку, слухали діда, який через старість не злазив уже понад п’ять років зі своєї печі. Але дивовижні речі про сиву давнину, про наїзди запорозькі, про поляків, про молодецькі діла Підкови, Півтора-Кожуха й Сагайдачного[4] не захоплювали нас так, як оповідання про яку-небудь давню чудасію, від яких завжди дрижаки проймали тіло і чуб ставав дибки. Іншого разу так, було, настрахаєшся від них, що ввечері все здається хтозна-яким чудовиськом. Трапиться вночі вийти чогось із хати, то так і думаєш, що на постіль твою вклався спати виходець із того світу. І от, щоб я не діждав розказувати це вдруге, коли не ввижалась часто мені здаля власна моя покладена під голову свитка за чортяку, що скублився. Та головне в розповідях дідових було те, що він зроду-віку ніколи не брехав, і що, бувало, не розкаже, то саме так і було.

Одне з чудних його оповідань розповім тепер вам. Знаю, що багато знайдеться таких розумників, що пописують по судах і навіть світської грамоти читають, які, коли дати їм простого часослова, не розібрали б анічогісінько в ньому, а скалити на глум свої зуби - вміють: усе, що їм не розкажеш, беруть на глузи. Отака невіра розійшлась світом. Та чого, - от побий мене Бог і Пречистая Діва, .ви, може, й не повірите, - раз якось заїкнувся про відьом. Що ж - знайшовся шибайголова, у відьом не вірить. Та, хвалити Бога, от я скільки вже жив на світі, бачив таких недовірників, що їм провозити попа в решеті[5] було легше, аніж нашому братові тютюн понюхати, - а й ті відхрещувались од відьом. Та приснись їм (не хочеться тільки вимовляти, що саме) - нема чого й говорити про них.

Років - де там! - понад сотню тому, мовляв покійний дід мій, нашого села і не впізнав би ніхто: хутір, найбідніший хутір! Хатин із десять, не обмазаних, не вкритих, стирчало подекуди серед поля. Ні тину, ні хліва путящого, де б поставити худобу чи воза. Так то ж ще багатії так жили; а поглянули б на нашого брата, на голоту: викопано в землі яму - ось вам і хата! Тільки по диму й можна було знати, що живе там людина Божа. Спитаєте, чого вони жили так? І бідність, і не бідність: бо тоді козакував мало не кожен і набирав по чужих землях добра; а більше через те, що не було чого робити добру хату. Якого народу тоді не вешталося по всіх усюдах: кримці, ляхи, литвинство! Бувало так, що й свої набіжать гуртами та й обдирають своїх-таки. Всякого бувало.

У цьому хуторі бував частенько чоловік, чи, радше, диявол у людській подобі. Звідки він, чого приходив, ніхто не знав. Гуляє, пиячить - і раптом щезне, наче у воду, і чутки немає. Тоді гульк - знову наче з неба впав, шастає вулицями села, якого тепер і сліду нема і яке було, може, не далі, як за сто кроків від Диканьки. Назбирає стрічних козаків: сміх, пісні, гроші сиплються, горілка - водою тече... причепиться, бувало, до дівчат-красунь: обдарує стрічками, сережками, намистом - аж дівати нема куди. Щоправда, гарні дівчата часом вагалися, подарунки беручи: хтозна, може, й справді перейшли вони через нечисті руки. Рідна дідова тітка, що мала тоді шинок при теперішній Опішнянській дорозі, де часто гуляв Басаврюк (так звали цього бісового чоловіка), саме й казала, що нізащо на світі не взяла б від нього подарунків. А проте, як же його й не взяти: на кожного страх нападе, коли насупить він, бувало, свої густі брови і так блимне спідлоба, що втік би галасвіта; а візьмеш, то наступної ж ночі й прилізе в гості який-небудь рогатий приятель з болота, та давай душити за шию, якщо на шиї намисто, кусати за палець, якщо на ньому перстень, чи тягти за косу, якщо вплетено в неї стрічку. Хай їм грець тоді, тим подарункам! Та от біда - і відчепитися не можна: кинеш у воду - пливе чортячий перстень чи намисто поверх води, і прямісінько тобі до рук.

У селі стояла церква, пригадую, мабуть, чи не святого Пантелеймона. Жив тоді при ній ієрей, блаженної пам’яті отець Опанасій. Помітивши, що Басаврюк і на Великдень не ходив до церкви, надумався було панотець присоромити його, накласти церковну покуту. Де там! Насилу сам утік. “Слухай, панотче! - гримнув той йому у відповідь. - Знай краще своє, ніж устрявати в чуже, коли не хочеш, щоб цапине горло твоє заліпили гарячою кутею”. Що робити з окаянним? Отець Опанасій оголосив тільки, що кожного, хто спізнається з Басаврюком, вважатиме за католика, ворога Христової церкви і всього людського роду.

Був у тому селі в одного козака, на прізвище Корж, наймит, якого звали люди Петром Безрідним; може, тому, що ніхто не знав ні батька його, ні матері. Титар говорив, правда, що вони наступного ж року померли від чуми; але дідова тітка й слухати цього не хотіла і щосили намагалася наділити його ріднею, хоч бідолашному Петрові була вона так потрібна, як нам торішній сніг. Вона казала, що батько його ще й тепер на Запорожжі, був у полоні турецькому, натерпівся там мук, і хтозна яких, і якимсь чудом, перебравшись євнухом, накивав п’ятами. Чорнобривим дівчатам та молодицям мало було діла до рідні його. Вони казали тільки, що якби одягти його в новий жупан, підперезати червоним поясом, надіти на голову чорну смушеву шапку з чепурним синім верхом, причепити до боку турецьку шаблю, дати в одну руку малахая[6], в другу - люльку цяцьковану, то заткнув би за пояс усіх парубків тодішніх. Та от горе, що в бідного Петруся тільки й була одна сіра свитина, а в ній більше дірок, ніж у єврея в кишені злотих. Та й це б ще не таке велике горе; а ось лихо: У старого Коржа була дочка красуня, якої, гадаю, навряд чи доводилося вам бачити. Тітка покійного діда розповідала, - а жінці, самі знаєте, легше поцілуватися з чортом, перепрошую, ніж назвати кого красунею, - що повненькі щічки в козачки були свіжі й яскраві, як мак найніжнішого рожевого кольору, коли, умившись Божою росою, палає він, випростує пелюстки й чепуриться перед уранішнім сонечком; що брови, мов чорні шнурочки, які купують тепер для хрестів та дукачів дівчата наші в захожих москалів з луб’яними кошиками, рівно зігнувшись, ніби зазирали в ясні очі; що вустонька, на які дивились і облизувались тодішні парубки, здається, на те тільки й створені, щоб виводити солов’їних пісень; що коси її, чорні, як крила воронові, і м’які, наче молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали їх у дрібушки, перевиваючи чудовими, барвистих кольорів, стрічечками), спадали хвилястими кучерями на вишитий золотом кунтуш[7]. Ех, не доведи мені Господи виголошувати більше на криласі алілуя, коли б отут таки не вицілував її, хоч і сивина вже пробивається по всьому старому лісі, що вкриває моє тім’я, і під боком моя стара, мов більмо в оці. Ну, якщо вже парубок і дівка живуть близько одне від одного... самі знаєте, що виходить. Бувало, не дніло й не зоріло, а підківки червоних чобіт видно на тому місці, де розмовляла Пидорка зі своїм Петрусем. Але все-таки Коржеві й на думку не спало щось недобре, та одного разу (ну, це вже певно, не хто інший, як лихий поплутав, - заманулося Петрусеві, не обдивившись добре в сінях, урвати поцілунок, так би мовити, від щирого серця, в рожеві вустонька козачці, і той самий нечистий, - щоб йому, гаспидові, наснився хрест святий, - підбурив з дурного розуму старого хріна двері хатні відчинити. Укляк Корж, роззявивши рота й узявшись рукою за одвірок. Клятий поцілунок, здавалось, приголомшив його зовсім. Йому був він голоснішим, ніж гуркіт макогоном об стіну, котрим зазвичай у наші часи дядько проганяє кутю, не маючи рушниці та пороху.

Оговтавшись, зняв він із стіни дідову нагайку і вже хотів було сполосувати нею спину бідолашному Петрусеві, як де не взявся шестирічний брат Пидорчин, Івась, прибіг і, переляканий, ухопив рученятами батька за ноги, закричавши: “Тату, тату! Не бий Петруся!” Що його робити? У батька серце не з каменю: повісивши нагайку на стіну, вивів він парубка тихенько з хати:

- Якщо ти ще раз покажешся в хаті або хоч тільки попід вікнами, то слухай, Петре: от, їй-богу, пропадуть чорні вуса та оселедець твій, дарма що він уже двічі обмотується за вухо, не будь я Терентій Кррж, коли не розпрощається він із твоїм тім’ям.

По цій мові дав він йому легенькою рукою стусана в потилицю, так що Петрусь, не бачачи землі під собою, полетів стрімголов. От тобі й доцілувались. Зажурились наші голуб’ята; а тут і чутка по селу, що до Коржа зачастив якийсь лях, увесь у золоті, з вусами, з шаблею, зі шпорами, з кишенями, що бряжчали, наче дзвоник від скарбнички, з якою паламар наш, Тарас, ходить щодня по церкві. Ну, звісно, чого ходять до батька, коли в нього чорнобрива дочка. Ось одного разу Пидорка схопила, заливаючись слізьми; на руки Івася свого:

- Івасю мій милий, Івасю мій любий! Біжи до Петруся, моя золота дитино, як стріла з луку; розкажи йому все: любила б його карі очі, цілувала б його біле личко, та не судилось мені. Не один рушник змочила гарячими слізьми. Журно мені. Важко на серці. І рідний батько - ворог мені: силує іти за нелюбого ляха. Скажи ж йому, що й весілля вже готують, тільки не буде музик на нашому весіллі; будуть дяки співати, замість кобзи та сопілки. Не піду я танцювати з нареченим своїм, понесуть мене. Темна, темна моя буде хата! з кленового дерева, - а замість димаря хрест стоятиме на дахові!

Наче закам’янівши, непорушно слухав Петро, як невинне дитя щебетало йому Пидорчині слова. “А я думав, безталанний, іти в Крим та Туреччину, навоювати золота і з добром приїхати до тебе, моя красуне. Та не бути тому. Лихе око глянуло на нас. Буде ж, моя люба рибко, буде й у мене весілля; тільки й дяків не буде на тому весіллі, ворон чорний закряче, замість попа, наді мною; чисте поле буде мені за хату; сиза хмара - за покрівлю; орел видзьобає мої карі очі; вимиють дощі козацькі кісточки, і вітер висушить їх. Та що я? На кого й кому скаржитись? Така вже, видно, Божа воля. Пропадати, то й пропадати!” Та прямісінько й пошкандибав до шинку.

Тітка покійного діда трохи здивувалась, побачивши Петруся в шинку, та ще й о тій порі, коли добрі люди йдуть до церкви, і витріщила на нього очі, наче зі сну, коли звелів він дати йому кухоль сивухи[8], мало не з піввідра. Тільки марно гадав бідолаха залити своє горе. Горілка пекла його язик, немов кропива, і здавалася йому гіркішою за полин. Та й кинув від себе кухлем об землю.

- Годі тужити тобі, козаче! - гримнуло щось басом над ним.

Озирнувся: Басаврюк! У, яка личина. Волосся - щетина, очі - як у вола.

- Знаю, чого бракує тобі: ось чого!

Тут брязнув він із чортячою усмішкою шкіряним гаманцем, що висів у нього на поясі. Здригнувся Петро.

- Ге, ге, ге! та як горить! - заревів він, пересипаючи на руку червінці. - Ге, ге, ге! та як дзвенить! Адже ж і річ лише одну загадаю за цілу купу таких цяцьок.

- Дияволе! - закричав Петро. - Давай його, на все готовий!

От і дійшли згоди.

- Дивись, Петре, ти наспів саме вчасно: завтра Івана Купала[9]. Тільки цієї ночі раз на рік цвіте папороть. Не проґав! Я тебе чекатиму опівночі у Ведмежій балці.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: