Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_vechir_proty_ivana_kupala.docx)Mykola_gogol_vechir_proty_ivana_kupala.docx43 Кб4443
Скачать этот файл (Mykola_gogol_vechir_proty_ivana_kupala.fb2)Mykola_gogol_vechir_proty_ivana_kupala.fb258 Кб1843

 

Микола Гоголь

 Вечір проти Івана Купала 

 

Бувальщина, розказаня дяком ***ської церкви

Хома Григорович мав особливу примху: він вельми не любив наново переповідати одне й те саме. Бувало, деколи, як допросишся в нього щось розказати ще раз, то, дивись, щось і додасть новеньке або переіначить так, що й упізнати годі. Якось один із тих панів, - нам, простим людям, важко й назвати їх: писаки вони - не писаки, а от те саме, що гендлярі по наших ярмарках. Нахапають, напросять, нацуплять усякої всячини, та й випускають книжечки, не товстіші за граматику, щомісяця чи щотижня[1]. Один із цих панів і виканючнив у Хоми Григоровича саме цю історію, а той геть забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому каптані, що про нього казав я і якого одну розповідь ви, гадаю, вже прочитали; привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович ладен уже був осідлати носа свого окулярами, та згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, передав книжку мені. А я грамоту сяк-так розумію і не ношу окулярів, тож і взявся читати. Не встиг перегорнути і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку[2].

- Стривайте-но! Спочатку скажіть мені, що це ви читаєте? Правду сказати, трохи збив він мене з пантелику цим запитанням.

- Як це, що читаю, Хомо Григоровичу? Та вашу ж бувальщину, ваші власні слова.

- Хто вам сказав, що це мої слова?

- Та чого ж вам ще? Тут і надруковано: “оповідана таким-то дяком”.

- Плюньте межі очі тому, хто це надрукував! Бреше, сучий москаль! Чи ж таке я говорив? Що то вже, як у кого чортма клепки в голові! Слухайте, я вам розповім її зараз.

Ми поприсувалися до столу, і він почав.

Дід мій (царство йому небесне! щоб йому на тім світі їлись самі паляниці пшеничні та маківники в меді) вмів гарно оповідати. Бувало, заведе мову - цілий день не ворухнувся 6 із місця та все б слухав. Вже ж не рівня якомусь нинішньому базікалові, що як почне москаля везти[3], та ще так, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч хапай шапку та з хати. Як тепер пригадую, - покійна мати моя була ще жива, - як довгого зимового вечора, коли надворі тріщав мороз і суціль замуровував вузеньке віконце нашої хати, сиділа вона перед прялкою, виводячи рукою довгу нитку, колихаючи ногою колиску й приспівуючи пісні, що наче й тепер чуються мені. Каганець то миготів, то спалахував, наче лякаючись чогось, і світив нам у хаті. Веретено дзижчало, а ми всі, діти, зібравшись у купку, слухали діда, який через старість не злазив уже понад п’ять років зі своєї печі. Але дивовижні речі про сиву давнину, про наїзди запорозькі, про поляків, про молодецькі діла Підкови, Півтора-Кожуха й Сагайдачного[4] не захоплювали нас так, як оповідання про яку-небудь давню чудасію, від яких завжди дрижаки проймали тіло і чуб ставав дибки. Іншого разу так, було, настрахаєшся від них, що ввечері все здається хтозна-яким чудовиськом. Трапиться вночі вийти чогось із хати, то так і думаєш, що на постіль твою вклався спати виходець із того світу. І от, щоб я не діждав розказувати це вдруге, коли не ввижалась часто мені здаля власна моя покладена під голову свитка за чортяку, що скублився. Та головне в розповідях дідових було те, що він зроду-віку ніколи не брехав, і що, бувало, не розкаже, то саме так і було.

Одне з чудних його оповідань розповім тепер вам. Знаю, що багато знайдеться таких розумників, що пописують по судах і навіть світської грамоти читають, які, коли дати їм простого часослова, не розібрали б анічогісінько в ньому, а скалити на глум свої зуби - вміють: усе, що їм не розкажеш, беруть на глузи. Отака невіра розійшлась світом. Та чого, - от побий мене Бог і Пречистая Діва, .ви, може, й не повірите, - раз якось заїкнувся про відьом. Що ж - знайшовся шибайголова, у відьом не вірить. Та, хвалити Бога, от я скільки вже жив на світі, бачив таких недовірників, що їм провозити попа в решеті[5] було легше, аніж нашому братові тютюн понюхати, - а й ті відхрещувались од відьом. Та приснись їм (не хочеться тільки вимовляти, що саме) - нема чого й говорити про них.

Років - де там! - понад сотню тому, мовляв покійний дід мій, нашого села і не впізнав би ніхто: хутір, найбідніший хутір! Хатин із десять, не обмазаних, не вкритих, стирчало подекуди серед поля. Ні тину, ні хліва путящого, де б поставити худобу чи воза. Так то ж ще багатії так жили; а поглянули б на нашого брата, на голоту: викопано в землі яму - ось вам і хата! Тільки по диму й можна було знати, що живе там людина Божа. Спитаєте, чого вони жили так? І бідність, і не бідність: бо тоді козакував мало не кожен і набирав по чужих землях добра; а більше через те, що не було чого робити добру хату. Якого народу тоді не вешталося по всіх усюдах: кримці, ляхи, литвинство! Бувало так, що й свої набіжать гуртами та й обдирають своїх-таки. Всякого бувало.

У цьому хуторі бував частенько чоловік, чи, радше, диявол у людській подобі. Звідки він, чого приходив, ніхто не знав. Гуляє, пиячить - і раптом щезне, наче у воду, і чутки немає. Тоді гульк - знову наче з неба впав, шастає вулицями села, якого тепер і сліду нема і яке було, може, не далі, як за сто кроків від Диканьки. Назбирає стрічних козаків: сміх, пісні, гроші сиплються, горілка - водою тече... причепиться, бувало, до дівчат-красунь: обдарує стрічками, сережками, намистом - аж дівати нема куди. Щоправда, гарні дівчата часом вагалися, подарунки беручи: хтозна, може, й справді перейшли вони через нечисті руки. Рідна дідова тітка, що мала тоді шинок при теперішній Опішнянській дорозі, де часто гуляв Басаврюк (так звали цього бісового чоловіка), саме й казала, що нізащо на світі не взяла б від нього подарунків. А проте, як же його й не взяти: на кожного страх нападе, коли насупить він, бувало, свої густі брови і так блимне спідлоба, що втік би галасвіта; а візьмеш, то наступної ж ночі й прилізе в гості який-небудь рогатий приятель з болота, та давай душити за шию, якщо на шиї намисто, кусати за палець, якщо на ньому перстень, чи тягти за косу, якщо вплетено в неї стрічку. Хай їм грець тоді, тим подарункам! Та от біда - і відчепитися не можна: кинеш у воду - пливе чортячий перстень чи намисто поверх води, і прямісінько тобі до рук.

У селі стояла церква, пригадую, мабуть, чи не святого Пантелеймона. Жив тоді при ній ієрей, блаженної пам’яті отець Опанасій. Помітивши, що Басаврюк і на Великдень не ходив до церкви, надумався було панотець присоромити його, накласти церковну покуту. Де там! Насилу сам утік. “Слухай, панотче! - гримнув той йому у відповідь. - Знай краще своє, ніж устрявати в чуже, коли не хочеш, щоб цапине горло твоє заліпили гарячою кутею”. Що робити з окаянним? Отець Опанасій оголосив тільки, що кожного, хто спізнається з Басаврюком, вважатиме за католика, ворога Христової церкви і всього людського роду.

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>